Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.
Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.
А кучер викинув з яйлі всі речі, натягнув віжки і зник, залишивши пятьох змучених людей у цьому порожньому та безрадісному краю.
Вони ще годину йшли вперед в надії, що на горизонті зявиться якесь село або хтось підвезе. Але куди не глянь одна порожнеча: ні возів, ні комори, ні куреня, ні села. Ще одну ніч довелося спати просто неба, а тяглася вона довше за першу, бо ніхто її не передбачав.
У химерному світлі місяця вигин дороги зловісно поблискував, немов лезо шаблі. Подорожні влаштувалися подалі від битого шляху, просто на голій землі. Але матір усього сущого земля не приголубила вірменів. Знизу, крізь розстелені ковдри проступала волога, а над ними саваном звисало свербляче болотяне повітря, в якому співали свою отруйну пісню комарі.
Геворк і священик стерегли сплячих, пастор не випускав із рук карабін, яким забезпечили його батьки-місіонери в Мараші. Останні пятдесят годин до Йогонолука були найважчими. Справжнє диво, що з Овсанною не сталося нещастя, а Іскуя не зламалася. Священик припустився помилки: замість того щоб продовжувати рухатися битим шляхом, він занадто рано звернув на вузьку дорогу, що вела на південний захід. Через кілька миль вона обірвалася. Й ось почалися нескінченні пошуки та блукання. На останньому відтинку цього тернистого шляху їх виручила надзвичайна фізична витривалість Геворка. Він почергово ніс жінок на своїй спині. Манаття вони скоро покинули на дорозі. Пастор важко крокував попереду, зосередивши свою увагу тільки на тому, щоб не втратити орієнтир, яким служили хмари над прибережним гірським кряжем. Раз по раз їм траплявся путівець, за яким можна було пройти шмат дороги і перебратися гнилими дошками через водостік. Час від часу їх підвозила чиясь фіра, запряжена волами. Люди подорожніх не кривдили. Навіть мусульмани, котрі зустрічалися їм дорогою, ставилися до мандрівників доброзичливо, давали питну воду і сир. Але якби на прочан напали, вони не в силах були б боронитися. Бо вже не відчували болю, не помічали, що у них кровоточать ноги, тупцювали, хитаючись, як у дурмані, як у пеклі. Навіть міцний Арам ішов гойдаючись, із затуманеною свідомістю, занурений у хиткий світ примарних образів. Іноді він чомусь голосно сміявся. Вражаюче витривалою виявилася Сато. Часто ступаючи своїми до синяви відтоптаними ногами, вона бігла підтюпцем за Іскуєю, немов тренувалася в цьому під час втеч із притулку.
Коли Багратян побачив на церковних сходах утікачів, вони перебували в стані немічної відчуженості. Але подорожні були молоді, порятунок прийшов несподівано, перед ними світилися добрі старечі обличчя батька, священика, лікаря, їм говорили ласкаві слова, їх обвівало теплом батьківщини, тому мандрівники швидко отямилися, і надлюдська втома моментально змінилася бурхливим пожвав-ленням.
Пастор Арам повторював:
Не порівнюйте це з колишніми погромами Це набагато гірше, набагато нестерпніше, нещадніше, ніж усі погроми, і, головне, триває набагато довше. Це не зникає ні вдень, ні вночі
Він стиснув пальцями скроні.
Ніяк не можу впоратися з собою. Діти весь час стоять перед очима Тільки б Вудлі вдалося їх урятувати
Доктор Алтуні мовчки обстежив руку Іскуї, інші розпитували Арама. Запитання, цілком природно, сипалися з усіх боків:
Чи можна чекати, що вони обмежаться тільки Зейтуном?
Далебі, вже й Айнтабська громада крокує трактом?
Що чути в Алеппо?
Чи є якісь звістки з інших вілаєтів?
Чи є якісь звістки з інших вілаєтів?
А ми?
Лікар розмотав бинт і обмивав теплою водою набряклу руку Іскуї. Він іронічно засміявся:
Куди ж ще нас засилати? На Муса-Дагу ми і так уже вигнанці.
З майдану в кімнату увірвався гомін голосів. Тер-Айказун припинив балачку. Він підняв на Ґабріеля свої лагідні та вольові очі:
Будьте ласкаві, Багратяне, скажіть людям на площі кілька заспокійливих слів, аби вони розійшлися нарешті по домівках.
Чому Тер-Айказун доручив це Ґабріелю, парижанину, в котрого не було ніяких точок дотику з тутешніми сільськими жителями? Розмовляти з односельцями мав би мухтар Кебусян це його справа. А може, священик переслідував своїм проханням якусь потаємну мету?
Багратян боявся і соромився. Але все ж таки послухався Тер-Айказуна, тільки повів із собою за руку Стефана. Вірменська була, правда, його рідною мовою, але в першу мить, коли потрібно було промовляти до натовпу (тим часом той зріс уже до півтисячі), він вважав свій виступ нетактовним, недозволеним втручанням. Йому чи не легше було б висловлюватися турецькою, військовою мовою. Але важко було тільки почати, потім склади самі собою вляглися в слова, давня мова ожила в чоловікові, дала паростки та пагони.
Він попросив жителів Йогонолука й інших селищ, котрі чомусь тут опинилися, спокійно розійтися по домівках. У Зейтуні і більше ніде сталися порушення закону, справжню причину яких ще треба буде розслідувати. Кожен вірменин знає, що Зейтун споконвіку був на особливому рахунку. Мусадагцям, позаяк вони живуть у зовсім іншому районі і ніколи політикою не займалися, ніщо не загрожує. І все ж саме в такі часи, як зараз, треба свято дотримуватися спокою та порядку. Він, Багратян, потурубується про те, щоб у селах регулярно поширювалися повідомлення про всі найважливіші події. Якщо буде треба, всі громади зберуться на сходини, щоб обговорити своє майбутнє.
На свій подив, Ґабріель відчував, що промовляє впевнено, знаходить потрібні слова, які діють на слухачів заспокійливо. Хтось навіть вигукнув:
Хай живе сімя Багратянів!
Але десь жіночий голос простогнав:
Господи, що ж з нами буде!..
Хоча натовп і не пішов із майдану, він розбився на купки і більше не тримав в облозі церкву. З трьох заптіїв залишився один тільки, Алі Назіф, інші дременули, а той тинявся по селу. Ґабріель підійшов до урядника. Останнім часом рябий жандарм, либонь, не знав, як бути з ефенді: чи вважати його шляхетною особою, чи невірною свинею, з якою через те, що за розпорядженням згори змінилася ситуація, і розмовляти нічого. Помітивши розгубленість жандарма, Багратян вирішив триматися з ним пихато.
Тобі відомо, хто я такий. Я для тебе особа вищестояча, начальство, я офіцер армії.
Алі Назіф став струнко. Ґабріель багатозначно підніс руку до кишені.
Офіцер не дає бакшиш. Але ти отримаєш від мене ці два меджидії в оплату за неслужбове доручення, яке зараз тобі дам.
Алі Назіф продовжував стояти струнко, щоб не залишалося жодних сумнівів у його готовності до послуг. Багратян кивнув, що той може стати «вільно».
Останнім часом я помічаю нових людей серед ваших заптіїв. Ви отримали поповнення?
Нас було занадто мало, ефенді, для такої важкої служби і далеких відстаней. Тому наш пост і посилили.
Справді з цієї причини? Гаразд, можеш не відповідати. Ну, а як ти отримуєш накази, платню й усе інше?
Один із наших хлопців щотижня їздить верхи до Антакї і звідти привозить нам накази.
Так ось, слухай неслужбове доручення, Алі Назіфе! Якщо отримаєш якийсь наказ або дізнаєшся від свого командування хоч щось важливе для тутешньої округи ти мене розумієш? то негайно зявишся до мене додому! А там отримаєш суму втричі більшу за ту, що отримав зараз.
І так само гордовито Багратян повернувся до жандарма спиною та пішов назад до захристя.
Доктор Алтуні скінчив обстеження і, гірко посміхнувшись, зауважив:
У Мараші у них є велика лікарня, медична бібліотека, а цей, з дозволу сказати, віслюк, мій колега, не зміг вправити руку. Чого ж вимагати від мене, коли я не маю жодних медичних інструментів, крім іржавих щипців зубодера. Доведеться накласти двосторонню шину на ушкоджену руку, вигляд у неї жахливий. Хворій потрібна приємна кімнатка, постільний режим і догляд. Все це потрібно і твоїй дружині, Араме!
Старий Товмасян не тямився від того, що відбувається.
У мене так тісно стало з того часу, як я продав будинок. Як ми розмістимося?