Ґабріель одразу ж запропонував мадемуазель Товмасян кімнату в своєму будинку: з неї відкривається гарний вигляд на гори. А догляд буде таким, як накаже доктор Алтуні. Той щиро зрадів:
Goh em, я задоволений, друже! Але цю бідолаху Сато ти вже також візьми, заради мене, щоб мої вельмишановні пацієнти були в одному місці. Мої старі ноги скажуть тобі за це спасибі.
Так і вчинили. Арам та Овсанна пішли з батьком, прихопивши з собою Геворка-танцюриста, котрому старий Товмасян мав намір знайти заняття і в будинку, і в майстерні.
Стефана же Ґабріель послав уперед попередити Жульєтту. Засапавшись, хлопчик вбіг у будинок.
Мамо, мамо! Якби ти знала, що сталося! До нас зараз прийдуть гості. Мадемуазель Іскуя, вона сестра священика із Зейтуна, і дівчинка з розбитими у кров ногами.
Жульєтта була вкрай схвильована цією звісткою. Ґабріель ніколи без попередження не приводив гостей в оселю. Коли справа торкалася стосунків з людьми, він не почувався впевнено, особливо якщо це були його одноплемінники. Але коли через десять хвилин той зявився в супроводі Іскуї, подружжя Алтуні та Сато, Жульєтта була сама доброта. Як більшість вродливих жінок, вона була чутлива до жіночої чарівності, особливо юної. Зовнішність Іскуї зворушила пані Багратян, пробудила сестринські почуття, бажання прийти на допомогу молодшій. Віддаючи розпорядження з облаштування гостей, вона подумки із задоволенням зазначала: «Ця вірменка і справді якась особлива. Такі тонкі риси обличчя серед них зустрічаються вкрай рідко. Навіть у лахмітті вона виглядає благородно. І здається, як для дикунки доволі пристойно розмовляє французькою».
Кімнату швидко привели до ладу. Жульєтта сама принесла Іскуї різні дрібниці аж до мереживної нічної сороч- ки з власного гардеробу. І без вагань пожертвувала парфуми та туалетну воду, хоч ці скарби були зараз незамінними.
Ганьблячи марашських лікарів таке ж велике місто, Алтуні знову оглянув руку Іскуї.
Боляче тобі, любонько?
Ні, зараз зовсім не боляче, ось тільки таке відчуття тупе таке, вона затнулася, підшукуючи слово, відчуття бездушності.
Старий лікар усвідомлював, що його знань тут недостатньо. Проте наклав велику повязку інакше вчинити не міг, що обвивала плече до самої шиї. При цьому стало помітно, як упевнено працюють його старечі пальці в темних зморшках.
Незабаром Іскуя лежала на мякій постелі, доглянута та спокійна. Жульєтта допомогла їй зручніше влягтися і зібралася йти.
Якщо вам щось знадобиться, дитинко, потрусіть якнайдужче цей великий дзвіночок. Їжу принесуть у ліжко. Але я і сама зазирну до вас.
Іскуя підвела на Жульєтту очі: то були очі її народу, з яких усе ще дивилася лячна далечінь, а не радість повернення.
О, спасибі, мадам!.. Мені нічого не знадобиться Дякую, мадам
І раптом сталося те, чого не траплялося з нею в страшний зейтунський тиждень, ні на етапі, ні під час мандрівки в Йогонолук. З очей юнки потекли сльози, це не були судомні ридання, а лиш плач без схлипувань, невгамовний і рівний потік, що звільняє від заціпеніння, безкрайній і безрадісний, як степ на сході, звідки вона прийшла. Ридаючи, Іскуя повторювала:
Даруйте, мадам Це я ненавмисно
Жульєтті дуже хотілося стати перед нею на коліна, поцілувати дівчинку, назвати янголом. Але щось унеможливлювало такий прояв звичної ласки. Відчуженість, в яку панночка ще була занурена, чи пережите, від пут якого вона ще не зуміла звільнитися?
Пані Багратян не наважилася дати волю пориву ніжності. Вона лише обережно погладжувала Іскую по волоссю і мовчки чекала в її узголівї, поки очі безгучно ридаючої дитини не заплющив сон, поки та не занурилася в милосердну порожнечу.
Матінка Антарам промила і перевязала рани на ногах Сато. Потім дівчинку поклали в ліжко в одній із кімнат для слуг. Та тільки-но вона заснула міцним сном, як залунали несамовиті крики. Всі ці дні вона жодного разу не проявила страху, а зараз, мабуть, уві сні, в цьому відображенні життя, Сато роздирали тисячі страхів. Її будили, але це не допомагало. Дитина засинала непробудним сном і через якийсь час знову починала стогнати та нестямно волати. Іноді цей протяжно виючий голос ніби чіплявся за рятівне імя: «Кючук-ханум!»
Коли з далекої кімнати долинули ці страшні звуки, Жульєтта вийшла на ґанок будинку і зустріла там сина. Стефан весь тремтів. Усе нове, невідоме, небезпечне породжувало в ньому бурхливий відгук. У листопаді підліток відсвяткував свій тринадцятий день народження, вступивши в той вік, коли кожного хлопчика вабить усе виняткове. Навіть коли спостерігав з вікна сильну грозу та зливу, в ньому спалахувало бунтарське бажання, щоб сталося щось надзвичайне.
Й ось він прислухався, завмираючи від солодкого жаху:
Мамо, ти чуєш, як Сато кричить?
«Очі Іскуї, у мого хлопчика очі Іскуї!» осяяла Жульєтту думка, і в цю мить просвітління, наче при спалаху блискавки, вона раптом усвідомила всю безмірну складність життя. Матір уперше охопив величезний страх за Стефана. Вона повела його в свою кімнату, притисла до грудей, а далекі зойки Сато все ще ворохобили тихий передпокій.
Пізно ввечері Ґабріель запросив до себе священика Тер-Айказуна, доктора Петроса Алтуні й аптекаря Грікора.
Вони сиділи вчотирьох, з чубуками та цигарками, в слабо освітленому селамліці. Багратяну хотілося почути від цих освічених і дуже гідних стовпів місцевої громади, як вони оцінюють становище, як планують діяти в разі наказу про депортацію і як можна запобігти смертельній небезпеці, що нависла над жителями Муса-Дага.
Він нічого у них не випитував. Тер-Айказун уперто мовчав. Лікар оголосив, що йому вже шістдесят вісім років і без того залишилося жити якихось два-три роки. А якщо чомусь кінець настане раніше, то тим краще! Смішний той, хто чіпляється за якісь жалюгідні місяці. Все життя того не варте! Головне якнайдовше оберігати людей від страхів. У цьому він бачить свій найперший обовязок і буде виконувати його за будь-яких умов, усе інше його не стосується.
Аптекар Грікор незворушно курив свій кальян, який він із усіма застереженнями приніс із собою з дому. З багатозначним виглядом він вибирав із розпечених вуглинок одну, що йому сподобалася, і повільно притискав пальцями до грудочок тютюну в кальяні. Було це якоюсь наочною демонстрацією: я, мовляв, можу, не обсмалившись, голими руками хапати вогонь. Судячи з зизоокості мандаринського обличчя з цапиною борідкою, він був глибоко зосереджений на врочистій процедурі розкурювання кальяну і не схвалював усе, що може потривожити незворушну гармонію духу. Тільки дух визначає право справедливості, а не навпаки. Навіщо прагнути щось робити? Будь-яка дія сама собою призводить до кінця, одна лише думка мислить вічно. Грікор не знає, що буде. Але він твердо впевнений в які б умови не поставило його життя, не давати доступу в свій внутрішній світ нічому випадковому, несуттєвому, навіть якщо це жорстока життєва зміна. І в підкріплення цього справді філософського ідеалу, якому той сподівається служити до останнього подиху, аптекар процитував турецьку приказку, цілком доречну і в устах старого аги Ріфата Берекета:
Kismetdіn zyadі оlmaв усе, що здійснюється, те судилося.
Слова ці дозволяли залишити осторонь болісне нагальне питання і завести розмову про ті піднесені ідеї, що з давніх-давен відсторонені від чужого їм співчуття та холодні, як сторінки книг, на яких відображене їхнє божественне життя.
Глухим голосом аптекар називав різні вчення про приречення, він згадав про взаємозвязок між християнством та ісламом, про Григорія Просвітителя, про Халкідонський собор, про перевагу монофізітського вчення перед католицизмом. Аптекар упивався самим звуком своїх слів. Священик тільки дивувався, звідки такі глибокі пізнання в богословї в якогось аптекаря. До того ж він почув імена, дати та дивовижні висловлювання Отців Церкви, про які в роки навчання в семінарії ніколи не чув, а не чув лиш тому, що своїм існуванням вони були цілком зобовязані творчій уяві Грікора.
«Прокляття!» Ґабріель неввічливо тупнув ногою. Зараз європеєць у ньому ненавидів усіх цих сновид і красномовців, котрі без боротьби занурювалися в трясовину смерті Зневажливо махнувши рукою, він перебив Грікора:
Панове, мені б хотілося не зволікаючи викласти думку, яка спала мені на гадку під час розмови з заптієм Алі Назіфом. Адже я ще й турецький офіцер, воював на фронті, маю бойові відзнаки за участь в останній Балканській кампанії. Як би ви поставилися до того, щоб я одягнув свій мундир і подався в Алеппо? Кілька років тому я надав невелику послугу генералу Джемаль-паші
Старий Алтуні перервав його майже зловтішно:
Джемаль-паша давно переніс свою штаб-квартиру в Єрусалим.
Але Багратяна не так легко було збити на манівці:
Неважливо! Набагато впливовішим, ніж Джемаль-паша, є валі Алеппо Джелал-бей. Я з ним не знайомий, але всі ми знаємо, що він у міру своїх сил намагається нам допомогти. Якщо я прийду до нього і нагадаю, що Муса-Даг ховається на краю світу і хоча б тому не має якогось стосунку до політики, він, можливо
Ґабріель не доказав і прислухався. Запанувала мовчанка. Тільки булькала рідина в кальяні Грікора. Минуло небагато часу, поки Тер-Айказун відклав убік свій чубук.