Антологія помилок та хибних думок - Володимир Селезньов 6 стр.

Поширена також думка, що якщо до вас присмоктався комар, то краще дати йому закінчити трапезу, ніж прибити на місці, оскільки від хоботка, що залишиться в шкірі, здується пухир. Однак це невірно. Пухир здувається від того, що комар заносить своїм хоботком мікроорганізми, які спричиняють зараження. Чи залишається при цьому сам хоботок у шкірі, чи ні не має значення. Тому, якщо комар починає ссати вашу кров, то перше спонукання прибити кривдника на місці є єдино правильним.

Існує думка, нібито страус ховає голову в пісок у хвилину небезпеки. Однак це не відповідає дійсності. Цю легенду створив ще дві тисячі років тому давньоримський письменник Пліній. Сучасні наукові спостереження, проведені австралійськими вченими, показали, що насправді страуси лише опускають голову на землю, щоб дати відпочити мязам довгої шиї. Дихання у цих великих птахів дуже активне і, сховавши голову в пісок, вони б моментально задихнулися. Тому з наукової точки зору старий міф був абсолютно безграмотним.

До речі, нинішні страуси зовсім не дикі тварини, як багато хто думає. Вони давно вже одомашнені. На страусових фермах, яких в одній тільки Африці не одна сотня, гігантських птахів розводять у величезних кількостях. У продаж іде все: мясо, піря, яйця, шкіра, з якої роблять різноманітне взуття, сумки, гаманці. Завзяті фермери зробили статтею доходу навіть просте відвідування таких ферм туристами. Тут демонструються страусові перегони, пригощають яєчнею, причому одним яйцем можна нагодувати десять чоловік. Останнім часом розводити страусів почали і в Україні, хоча у заповіднику Асканія-Нова ці великі африканські птахи живуть вже давно.

Хто з нас не спостерігав у зоопарку павичів і не любувався їх яскравим фантастичним хвостом. Однак те віяло, яке усі чомусь називають «хвостом» павича,  насправді лише верхні пера хвоста, що його вкривають. А от власне хвіст павича не помітний і служить опорою для розкішного віяла.

Мал. 1.10. Так виглядає справжній хвіст павича (праворуч)

До речі, існує романтичний давньогрецький міф про те, як у павича зявилося його чудове оперення. Жриця Іо, коханка Зевса, була перетворена ним у корову. Так він хотів уберегти її від гніву своєї дружини Гери. Але та зажадала корову собі в дарунок і приставила до неї Аргоса чудовисько, тіло якого було вкрите безліччю очей. На прохання Зевса Гермес вбив багатоокого вартового, і тоді Гера перенесла очі вбитого чудовиська на оперення павича.

Хто не памятає ще зі шкільних років знамениті рядки з вірша російського поета М. Некрасова «Несжатая полоса»:

Саме грачиним перельотом після листопаду, вже майже перед самою зимою закінчується в Україні, а так само і у Європейській частині Росії, грандіозне переселення пернатих. Однак з кожним роком осіння подорож граків стає усе коротшою. Птахи мовби стали забувати ті краї, де зими тепліше, ніж на їхній батьківщині. А от багато хто з нас, твердо памятаючи, що грак птах весняний, зустрівши його узимку, помилково приймають його за кого-небудь з його родичів (наприклад, ворона, а то й ворону). Дійсно, граки були і залишаються гінцями весни. Однак вже приблизно років зо пятдесят межа їхніх зимівель відсувається в напрямку весняного перельоту, тобто на північний схід. Чимало їх стало справді осілими птахами, які проводять усю зиму біля власних гнізд. Саме тому граки узимку на вулицях і в парках наших міст не така вже й дивина.

Напевно багато хто з нас неодноразово чув, як кує зозуля. Образ тужливої жінки-зозулі, починаючи зі знаменитого «Слова о полку Ігоревім», став уже хрестоматійним. Однак не всі знають, що самиця-зозуля ніколи не кує, а лише видає квапливе «вік-вік-вік». А ось хто справжній горлань, так це закоханий самець. Він піднімає свій хвіст догори, злегка розпускає крила, надуває зоб і вигукує своє «ку-ку» іноді по 6070 разів підряд.

Невірно й те, начебто усі зозулі ведуть життя паразитів. В Америці, наприклад, є зозулі, у яких декілька самиць збираються разом і будують спільне гніздо, у якому потім спільно вирощують потомство. Не усім погана і наша зозуля. Вона, зокрема, знищує шкідливих гусениць, покритих отруйними ворсинками, яких інші птахи обходять стороною.

Гострота зору орлів давно вже стала легендою і ніколи не піддавалася сумніву. За звичай вважають, що вона на порядок вище, ніж у людини. Однак на справді це не відповідає дійсності. Як установили вчені з Бірмінгемського університету (Великобританія), досліджуючи найбільш зірких з орлів білохвостих удень цей птах бачить усього лише в два рази краще людини, а вночі взагалі нарівні з нею, оскільки очі птаха гірше адаптуються до темряви.

Підтверджують це і досліди, проведені в Австралії. В ході експериментів при повному денному освітленні піддослідний клинохвостий орел зумів чітко розпізнати одну з двох принад при відстані до неї лише в півтора рази більшій, ніж це вдається людині з нормальним зором. Таке співвідношення є теоретично обґрунтованим, якщо зіставити фокусну відстань ока цього орла і людського ока 22 і 17 міліметрів відповідно. В міру ж зниження освітленості гострота зору в орла падала швидше, ніж у людини. Ось чому пернаті хижаки рідко полюють у сутінках. Очі інших видів хижих птахів мають ще меншу фокусну відстань, ніж у клинохвостого орла, тому навряд чи гострота зору в них вище.

Здавна укоренилося уявлення про те, нібито риби не видають звуків. Склалася навіть приказка: «Німий, як риба». Однак це невірно. Мешканці підводного світу видають не тільки приваблюючі партнера звуки, але й оборонні сигнали. У деяких морських тропічних риб «голос» настільки голосний, що його можна почути без будь-яких приладів. Він може навіть викликати вибухи акустичних мін, які спрацьовують на шум корабельного двигуна. Такі випадки відзначалися наприкінці Другої світової війни. Однак вода, прекрасний провідник звуку, чіпко утримує їх, і межа розподілу двох середовищ, щільність яких є різною, стає перешкодою для проникнення звукових хвиль з води у повітря. Тому для прослуховування риб потрібний гідрофон.

Цікаво, що «даром мовлення» володіють як морські, так і прісноводні риби. Так, наприклад, в Амазонці «розмовляє» приблизно кожний другий чи третій з двох тисяч видів риб, що мешкають в її водах. Особливо багато таких «базік» серед сомів та харациноподібних риб. У риб утворилися специфічні звукові апарати. Якщо у вищих хребетних і птахів звуковий орган один гортань, то риби для відтворення звуку використовують і плавці, і зуби, і зяброві кришки, і плавальний міхур. Звуки, що видаються рибами, найрізноманітніші: це і цвірінькання, і ричання, і скрипіння. Всі вони призначені для відлякування хижаків і конкурентів.

Загальновідомо, що тихоокеанські лососі кета, горбуша, нерка та інші рухаючись до своїх нерестовищ, упевнено переборюють не тільки зустрічний плин рік, але й мілини, перекати, водоспади та інші перешкоди. Під час нересту лососі перестають харчуватися і дотепер вважалося, що основним джерелом енергії для них у цей період служать жири та вуглеводи. Однак, як установили вчені з Інституту біології моря у Владивостоку (Росія), запаси цих речовин знищуються приблизно за тиждень після початку голодування. Насправді основним джерелом енергії для лососів стають мязові білки, які складаються з амінокислот, що цілком можуть служити для синтезу глюкози головного постачальника енергії для живої клітини. У лососів два види мязів білі і червоні; під час голодування «на поживу» йдуть білі мязи, а червоні працюють до кінця нересту. При цьому риба втрачає більше половини маси тіла, порушується робота механізмів, що регулюють обмін речовин, і незабаром після нересту зовсім знесилівши, риба скачується за течією ріки і гине.

Проте невірно, нібито всі лососі гинуть після метання ікри. Так, наприклад, шляхетний лосось, більш відомий як сьомга, продовжує жити і дає потомство ще до пяти разів.

Відомі усім, хоча б з чуток, раки-пустельники насправді зовсім не раки, а краби. Просто вони не підгинають своє мяке черевце під широкий головогрудий панцир, як інші краби, а ховають його в порожню раковину молюска. Тому й тіло у них не зжалося, а залишається витягнутим, трохи нагадуючи річкового рака.

Мал. 1.11. Рак-пустельник та його «приятелька» актинія

Не зовсім справедливе й іменування їх «пустельниками». Насправді раки-пустельники можуть бути досить таки товариськими. Наприклад, деякі з них носять на раковині для додаткового захисту пекучу актинію. Сама актинія при цьому харчується шматочками, що перепадають з «хазяйського столу». Є навіть пустельники, що вважають раковину непотрібною, саджають актинію прямо на спину і сміливо розгулюють по морському дну.