Левко поволі переставляє ноги, перебираючи руками посипані жовтим мохом тини.
Ну й напився ж дід на радощах, догадується вчитель Скрекотень, намагаючись узяти старого під руку.
Той відсторонює підоспілу поміч, а вчитель підморгує до хлопця в матросці й, притуливши вказівний палець до губ, говорить йому:
Tc!
Той перекривлює його рухи.
Нарешті й своє подвіря. Левко поволі простує до труни, влягається обличчям униз, зануривши його в духмяне сіно.
Ну й тато, сміється над ним Настя. Вона прибігла по обценьки од криниці, звідки долинають радісні крики дітей, солідний регіт мужчин, верескливі жіночі голоси.
Старий лежить під деревом у дивній позі, ніби обнявши твердими руками жовтувато-молочну труну.
Повертаються сини од криниці хтось винишпорив старий подертий бубон і дрібно вистукує в прозоро-матове дно, хтось пробує награвати на кишеньковій гармонії, од тину до тину літають у танці розпашілі молодиці, поплескують утомленими долонями чоловіки.
Ну й напився ж старий, хтось помічає Левка.
Не чіпайте його, хай спочиває, заступається за батька Андрій і накриває рядном старечі ноги од надокучливих мух. Веселий натовп удирається в хату, заповнюючи всю дюжину стільців
Тиха і душна ніч, привілля цвіркунам та зорям, сліпучо-сині спалахи далекої грози, що нагадує про себе низьким, майже невловимим для вуха рокотанням грому.
Сплять сини, сплять невістки, солодко сопуть, підгорнувши долоні під щічки, онучата.
У сусідському дворі, на ледь помітній призьбі, хтось пручається, чутно уривчастий жіночий шепіт:
Учора Настусю, а сьогодні мене, так? І легкий докірливо-підбадьорливий удар дівочої вологої долоні по твердій неслухняній парубочій. Вчора Настусю, а сьогодні мене, так?
Левко стоїть серед подвіря з сокирою, ставить домовину сторч, звідти зі щемливим шелестом висипається сіно, а по сіні скочуються дві білі плями це курячі яйця: залишені серед святкового безладдя без догляду несучки нагледіли собі місце в труні. Левко обережно кладе їх у сіру камінну впадину, притуливши на ту хвилину труну до стіни.
Так він розбивав свою домовину краєм сокири підважував головки цвяхів, обценьками висмикував їх зі свіжої деревини вони піддавались зі скрипом. І коли він прислухався, як душно шелестить бузок і як на ледве помітній призьбі сусіднього подвіря хтось пручається з затухаючим дівочим шепотом: «Учора Настусю, а сьогодні мене, так?», то відчув одночасний приступ голоду і спраги.
Розбивши яйце, спершу одне, потім друге і вихиливши їх у рот, Левко шпурнув шкаралупу в шамотливі кущі бузку, налякавши на мить пару на призьбі. Потім старий присів на камінь, сперся на стіну і, притримуючи однією рукою обух, а другою вістря, задрімав серед ночі, переповненої цвіркунами і зорями, поклавши сиву голову на сокиру
Довгим і високим тунелем, з легким ухилом угору не переступаючи межі свого химерного сну, поволі йде старий. Він босий, два відра води в руках, холоші підкочено майже до колін. В одному, нижчому, кінці тунелю мерехтить ледве помітне стояче кружало води, в другому, вищому, виході тунелю, не круглому, а квадратному, розірваному навпіл коловоротом із лискучим ланцюгом, то розсипища зелених зірок, то спалахи блискавок. Підвладна волі сну вертикальна глибина криниці лягла горизонтально довжиною, і Левко йде всередині цієї горизонтально покладеної криниці-тунелю, збільшеної до розмірів сну.
В одній із щілин поміж цементними обручами сюрчить цвіркун, гучно прокочується луна від кроків у цьому дивному тунелі, і чим ближче до виходу блідішими стають зорі, тихшими звуки цвіркуна.
Левко раптово звертає убік, вода вихлюпується з відер. На нього зверху по нахиленій площині котиться величезне, з людський зріст, яблуко, воно котиться повільно і зменшується там, унизу, в мерехтливому кружалі води.
І заграли звивисто на круглих стінах криниці відблиски, випурхнула з гнізда в щілині ластівяча зграя, а Левко втомлено наближався до зяючого виходу з тунелю-криниці.
Ось він стоїть уже на землі, біля цямрини, поставивши відра з водою на кленові дошки, і одігріває босі промерзлі ноги на теплій землі.
Біля криниці безмовно завмерли дві жінки. Вони вдивляються в далеку лінію обрію.
Одна з них Соломія, юна, золотоволоса, з ледь помітним пилком вагітності на обличчі.
А друга Марія, висока, струнка, з польовим яскравим будяком у густій косі і живою смутною злостинкою в очах.
А друга Марія, висока, струнка, з польовим яскравим будяком у густій косі і живою смутною злостинкою в очах.
Вилітають із криниці верескливі ластівки, і стоїть вона, Левкова криниця, в зовсім не знайомому місці, оточена безлюдним полем, табунами літаків і вологими бетонними плитами злітних доріг.
Літаки заждались. Вони неспокійно стоять на своїх шасі з легких труб, вони схожі на величезний табун коней, що очікує свого заблукалого поводиря, так чутливо стоять вони на задніх, граціозно-тонких і міцних непропорційних кінцівках.
Легкий степовий вітер ковзає по їх крилах. Металева обшивка ледь помітно вібрує, вигнутий гвинт травневого вихору кружляє з пилюкою на зеленій стежці.
Сивий Левко в білій полотняній сорочці, з піджаком на руці, босий, блукає між дивними алюмінієвими птахами, поглядаючи, як на холодних заклепках тремтить, зриваючись, прозора роса.
Серед літаків є й такі, які щоденно перехрещують тінями його город, і він поплескує їх по обшивці, ніби коня по крупу, та є й такі незнайомі обриси, які не проростають у голові найхимернішого генерального авіаконструктора і Левко обходить їх боком, як обминають буйного жеребця, оберігаючись його пружних задніх ніг, що не знають промаху. І такі примхливі, розпросторені крила, такий подовжений синій фюзеляж може поміститись у маренні колгоспного пенсіонера, улюблений син якого льотчик-випробувач.
Розриває хмари маленький чорний літак він щойно вийшов у піке й знижується до аеродрому. Десь удалині стихає його трагічний посвист.
Завмерла, готова прийняти його, вистелена вологими шестикутниками, замайорена червоними краплями сигнальних ламп, широка злітна стежа.
Застиг в очікуванні старий, зіпершись ліктем на крило, завмерли біля криниці жінки.
Різкий свист посилюється, та з вранішнього туману, звідки на божевільній швидкості має вимчати літак, вилетів на повному галопі, дзвінко вибиваючи по бетонних плитах жорсткими підковами, чорний кінь у білих замилених яблуках. Він різко спинився, задихаючись, заклично заіржав, повернувся на всі боки та іржання не знайшло відповіді. Він почав когось гарячково розшукувати: зазирав у порожні обтічні з плексигласовими ліхтарями кабіни, а літаки повільно й невідступно оточували його мовчазними пропелерами, мокрим хвостовим оперенням, почорнілими реактивними соплами й пониклими крилами. А він знову й знову, стаючи гопки, іржав до того вершника, котрого вже не було, всі кабіни літаків порожні, поле безлюдне.
Нахиливши сиву гриву, переплетену чорними муаровими стрічками, він повільно йшов по доріжці, вишукуючи мякими шовковими губами білі ромени в щілинах між бетонними плитами.
І золотоволоса Соломія, і чорноока з татарником у косі Марія простягали йому відра з водою, та яблукуватий кінь не замочив своїх шовкових губ
А потім було видно Левкові, як через весь аеродром повільно рухався невеликий срібний літак без льотчика фюзеляж, обгорнутий червоною, звисаючою на обидва боки вишитою китайкою два вогняні крила розвівав вітер, розсипались торочки, мовчали в кабіні прилади, цвіли ромени в щілинах між шестикутними бетонними плитами, а за білим-білим літаком, ніби його щойно побілила онука найкращою глиною, принесеною з Маройчиного провалля, ішла покійна Параска, стара, висушена мати свого сина, вся в темному, і вела за поводи чорного коня в білих яблуках. За Параскою, трохи поодаль, ішли дві жінки, дві невістки Левкові Соломія і Марія.
У сухому сюрчанні цвіркунів і теплих хвилях степового вітру пливла старовинна українська реквіємна мелодія:
Козака несуть
І коня ведуть
Сльоза сльозу пробиває
А сам Левко не міг ступити й кроку, ніби все земне тяжіння проходило в цю хвилю сну крізь його темні пяти
Стелиться пара над лугами опісля нічного дощу, сповнює долину. На сході крізь намоклі хмари пробиваються перші промені сонця.
Соломія йде з відрами в одній руці, з вигнутим коромислом у другій. Вона боса, в легкому голубому сарафані.
Ось і криниця. Тут уже порядкує із сокирою дід Левко. Він міряє метрівкою старі розсохлі цямрини. Ножівкою одпилює зайві дошки зі своєї розбитої домовини, припасовує одну до одної, накладаючи на старий зруб.
Зупинилася з відрами, щоб не завадити батькові, Соломія сліди босих ніг на траві.
Набирай, доню, набирай, каже, не дивлячись на неї, Левко.
Рипить старий коловорот, і темна безодня-криниця ковтає відро