Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.
Михайло: То вже, Іване, пропало, ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати!
Іван: А проше, ґазди, а возьміть же без церемонії та будьте вибачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами
Сусід Гьоргій діда Івана слухав, а кумові Михайлові підтакував.
Гьоргій: Ця земля не годна стілько народа здержати та стільки бід витримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні.
Старий Петро підкахикував, хліб пожовував, вуса витирав рукавом, на діда Івана дивився прощався.
Петро: І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що платив лева, то тепер пять, що їв солонину, то тепер бараболю. Так нас у руки взяли, що з тих рук ніхто нас не годен вирвати, хіба лиш тікати.
Старий Іван слухав і не слухав, та своє задубіле, закамяніле вів.
Іван: Най їм Бог помагає їсти той хліб, а мені однаково гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок, ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш.
Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:
Колись на ці землі буде покаяніє, бо народ поріжеться! Не маєте ви за чим банувати, тужити!
Іван Дідух, господар останніх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кінь у спеку од ґедзів.
Іван: Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що народ поріжеться. Але ж то Бог не гнівається на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш векслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землею не згоріли
Од баб одділилась Іваниха, старий Дідух злився, що вона з синами його переломила, і не давав їй спокою.
Іван: А дивіться-но на ту стару скрипку, та пускати її на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаєте, що вона заїде на місце? От перевернеться десь у окіп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далі і подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!
Підійшла Іваниха, баба Дідушка, старенька і сухонька, тиха і готова до всього на світі.
Іван: Катерино, що ти собі, небого, у своїй голові гадаєш? Де тебе покладу у могилу? Чи риба має тебе їсти? Та тут порядній рибі нема що на один зуб узяти. Аді!
Натягав шкіру на жінчиній руці, показував людям.
Іван: Лиш шкіра та кості, куди цему, ґазди, йти з печі? Була-с порядна господиня, тяжко працювала, не гайнувалась, але на старість у далеку дорогу вибралась. Аді, видиш де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав їй через вікно могилу.
Іван обійняв стару, як в молодості. Іваниха фартуха коло очей тримала та й вмочувала його в сльози.
Іван: Не хотіла-с іти на ту Канаду, то підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб перед ними брали, та так хочу перед ними випрощатися з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не видітимеш. Та прости мені, стара, що, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.
Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
А то ті, небого, в далеку могилу везу Але сих слів вже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв.
Всі голови мужиків на груди похилив.
Іван: Ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кождому своє дійшло, та напийся раз, аби-м тебе на віку раз видів пяну.
XIII
Про що дід Іван сільську громаду просив
Старий ніяковів, а все ж насмілився, чарку перехиливши, і рукавом утершись:
А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас із старою нема. То би-м просив вас, аби за нас наймили служебку та й так, як сегодні, зійшли на обідець та виказали очинаш за нас. Може, пан Біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів крейцар.
Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий ґазда Яків аж почервонів од дідової довіри, проказав:
Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий ґазда Яків аж почервонів од дідової довіри, проказав:
Наймемо, наймемо і очинаш за вас викажемо
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здається, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я на собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-мго віз і гірко наверх висаджував, але поклав. Такий тєжкий, що горб його не скине, мусить го на собі тримати, як мене тримав. Хотів памнєтку по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нім вік свій стратив, окалічився. Коби міг, та й би в пазуху його сховав та й взєв з собов у світ. Тужно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
Очі Іванові замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.
Аді, стою перед вами і говорю з вами, а той горб не виходить мені з голови. Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав та й на нім забув, силу мав та й на нім лишив.
Одна сльоза котилася по лиці, як перло по скалі.
Та я вас просю, ґазди, аби ви, як на святу неділю поле будете святити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибіжить покропить хрест свіченою водицею, бо знаєте, що ксьондз на горб не піде.
Молодий Яків обізвався, як і перше:
Я вибіжу, я покроплю хрест.
Старий Іван продовжував, як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
Просю я вас за це дуже ґречно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.
Кум Михайло розводив Івана:
Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловік, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали. Ой ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.
Отак Михайло Івана розраджував.
XIV
Як діда Івана громада прощалаі як вони з кумом Михайлом літа молоді ловили
Почалась справжня пиятика, справжньої ще не було, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопів.
Господар припрошував:
Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцію горівки зо мнов не випили. Заки ще в своїй хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.
Пяний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:
Грай, грай, мой, заки я в своїй хаті! Торсав молодих, підохочував до танцю, сам пристукував. Мой, маєте так танцювати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилося!
У хаті всі пили, всі говорили, ніхто не слухав. Бесіда йшла сама до себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер. Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.
Михайло: Як-єм його випуцував, то був випуцуваний, котре чорний, то як сріблом посипав по чорному, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м грошей мав, ой, мав, мав!
Андрей: Коби-м учинився серед такої пустині лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дикий звір, лиш не видіти б ні крамарів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалося, що-м пан! А ця земля най западеться, най си і зараз западе, то б не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрягли, а нам кусня хліба не дають прожерти Е, коби то так по-мому
Гьоргій: Ще не находився такий секвертант, аби що з нього стяг за податок, ой ні! Був чех, був німець, був поляк, г пробачайте, взєли. Але як настав мадзур, то й найшов кожушину аж під вишнею. Кажу вам, мадзур біда, очі випечи та й гріха за него нема
Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.
У шум, гамір, і зойки, і жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, ніби і в горлі мозолі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз по раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.