Такі біло-жовті аркуші дуже тривкі, до того ж на них писали з двох боків. Їх назвали пергаменом. Але римляни оброблену шкуру для письма називали «мембраною». Ще б пак! Добре вичинена, вона була міцною і еластичною, легко згиналася.
Цим властивостям матеріалу для письма ми завдячуємо появі нової форми книги. Так, з пергаменних аркушів формували стопу, яку скріплювали. Для захисту з обох боків стопи притуляли дошки, за розмірами однакові з аркушами. Пізніше дошки обтягували шкурою. Саме в такому вигляді прийшла до нас книга з епохи Середньовіччя.
Цікава історія писемності Америки. Перуанські пастухи, наприклад, досі користуються лічильними шнурами, що імітують сторінки книги. Завязуючи вузли, на одному шнурі підраховували кількість корів, на іншому биків, на третьому телят. У наш час за допомогою шнурів ведуть підрахунки пастухи Арізони, Нікарагуа, Чілі. Вузликове письмо винайшли інки, що жили в Андах, на високогірних плато. Це письмо мало назву кіпу, що означало вязати вузли. Виглядало кіпу так. До грубої мотузки чи ціпка міцно привязували кольорові шнури і нитки різної товщини. На них вязали вузлики прості, подвійні тощо. Зміст запису залежав від багатьох чинників: кольору ниток чи шнуру, їхньої довжини, від того, простим чи складними вузлами звязано та у якому порядку. Жовта барва означала золото, біла срібло, червона воїна, зелена маїс. Одначе можливості вузликового письма обмежені: воно несло інформацію, але не передавало багатства мови, не могло цікаво, дотепно розповісти про якусь подію.
Щоправда, виникає питання: чи могла нація, яка побудувала високу цивілізацію, послуговуватись таким примітивним видом письма. Можливо, розгадка криється в хроніках, однієї з форм літопису, поширених у Середньовіччі. З хронік відомо, що за часів правителя Хуанакауи писали на бананових листках. Правитель інків відправляв своїм намісникам послання, писані літерами, цифрами або ієрогліфами. Правитель Апу Капак заснував в Куско навчальний заклад, де писали літерами і знаками на шкурі тварин і листках дерев. Коли ж у країні спалахнула пошесть, то правитель звернувся до оракула за допомогою. Оракул заборонив користуватися письмом, стверджуючи, що лихо принесли письмена. Правитель інків наказав, «щоб ніхто, під загрозою смерті, не вживав ні шкуру, ані листя деяких дерев, на яких писали, і щоб ні в якому разі не вживали літер. І коли згодом один учений амаута винайшов знаки, його спалили живцем. І таким чином з того часу вони вживали шнури і кіпу». [18, 37]
Хроністи розповідають, що в Куско, храмі Сонця, зберігали деревяні дошки, вправлені в рами з чистого золота. На них рясніли записи з історії інків, життєписи правителів, легенди від найдавніших часів до вторгнення в країну іспанців. Засвідчують і те, що в храмі Сонця аборигени зберігали чотири сувої, на яких були записані й намальовані фігури інків з портретами їхніх дружин і родичів; на облямівці історія того, що відбувалося в житті кожного інка. На жаль, жодної ієрогліфічної памятки до нас не дійшло. Не дійшли ні дошки з письмом, ні сувої. Можливо, вони перебувають на дні океану. Адже судна, на яких везли до Іспанії награбовані скарби, часто тонули.
Племя ірокезів користувалось письмом вампуа. Принцип його творення такий. На стрічку або пасок з ниток нанизували кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Іноді вампуа налічував по шість-сім тисяч черепашок. Черепашки білого кольору вказували на гарне здоровя, гаразди. Черепашки темного кольору пророкували горе, хворобу, ворожнечу і навіть смерть. Поєднання різного кольору черепашок, створюючи хитромудрі візерунки, несли зміст, зрозумілий ірокезам.
У часи раннього Середньовіччя писали здебільшого на дереві, камені та воскових табличках. Щоправда, на останніх писали незначущі речі. Так, єпископ Августин Гіпонський (V ст.) у листі до свого друга просить вибачення за те, що пише на пергамені, а не воскових табличках, бо напередодні надіслав їх дядькові з листом.
Пізніше таблички широко використовувались у школах і університетах. «Клірику! Немовби подругу тримай біла стегна свого табличку!», повчав школяра філософ Аніцій Боецій (480524).
На деяких мініатюрах рукописів бачимо школярів з табличками в руках. Одні таблички прямокутної форми, інші зі заокругленням угорі.
Велика потреба у воскових табличках сприяла появі майстрів-ремісників з їхнього виготовлення. У «Книзі ремесел» (Париж) виписаний статут, в якому йдеться про стандарти табличок та жиру, яким їх наповнювали.
Через те, що на табличках вели тимчасові записи, то їх не колекціонували і не зберігали. З цієї причини табличок до нас дійшло дуже мало. Наприклад, за часів Радянського Союзу в Державному Домському музеї Риги зберігалося три таблички, в Державній публічній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна, що в Ленінграді, одна.
Камінь і метал, як тривкі матеріали, найдовше зберігають письмові знаки. Їх знаходять на стінах будинків, дверях церкви, надгробних каменях, міських воротах, на щитах, гербах, браслетах, дзвонах, коронах, посуді, медалях. Із надписів ми дізнаємося про життя-буття тодішніх людей, їхні проблеми. Таких надписів, особливо датованих ХІ ХІІ ст., дійшло чимало. Також писали на папірусі та пергамені. Папірус широко використовували для потреб імператорської та міської канцелярії Італії, де виготовляли власний папірус. Остання папська булла, написана на папірусі, датується 10121024 роками.
Від середніх віків дійшло близько 300 документів на папірусі. Книги з папірусу відносять до рідкісних. Вони зберігаються у бібліотеках Парижа, Відня, Мілана.
Яким чином виготовляли пергамен у Європі?
На ранніх етапах виготовленням пергамену займалися монахи в монастирях та при єпископських кафедрах. Коли ж місто розросталося, то виробництво перейшло до ремісників. Наприклад, 1292 року в Парижі працювало 19 майстрів з виготовлення пергаменту. У Кракові, Празі теж були ремісники, які виготовляли пергамен.
Після монастирів пергаменом, як міцним матеріалом для письма, зацікавились університети. У цих закладах виготовляли пергамен і створювали книги.
Насправді, процес виготовлення пергамену досить важкий. Спочатку шкуру тварини (барана, козла, теляти, вола, крім віслюка) на декілька днів замочували у чані з вапном. Серповидним ножем очищали її від шерсті, мяса, сала. Знову занурювали у вапно. Згодом натягували на раму і скребком дбайливо очищали. Шліфували пемзою та втирали з двох боків крейду чи білила з білком. Врешті-решт отримували пергамен, матеріал для письма з гладкою поверхнею. На ньому можна писати з двох боків.
Пергамен знімали з рами й розкладали на столі. Під лінійку зі шкури з нерівними краями вирізали прямокутник. У результаті отримували великий аркуш, або фоліо. Його складали навпіл, формуючи зошит із двох листків. За потреби згинали навпіл іще кілька разів. Зошит міг складатися з 2, 4, 6, 8, 10, 12 аркушів. У свою чергу з одного чи кількох зошитів складалася книжка.
Книжка, текст якої написаний від руки, називається рукописною книгою, кодексом або манускриптом.
Для поважних осіб книжки писали на тонкому майже прозорому пергамені. Його виготовляли зі шкурок ягнят, яких доставали ще до народження з утроби вівці. Така шкура вимагала складної обробки і через це коштувала дорого.
До речі, в різні часи і різних країнах способи обробки шкур і виробництво пергамену суттєво відрізнялися. Так, пергамен, виготовлений у Пізньому Середньовіччі, класифікують на північний і південний. Північний виготовляли з телячої шкури, яку ретельно обробляли з двох боків. Тим часом у Італії та Іспанії (за прикладом підготовки аркушів з папірусу) якісно обробляли тільки один бік пергамену. Хоча згодом і в цих країнах майстри перейшли до оброблення шкур з обох боків.
У Англії для виготовлення книг використовували шкури волів.
Форма книг наближалася до квадрату, бо такою вона була в античні часи. Розміри аркушів книги здебільшого великі та середні. Маленькі рукописні книги зявилися в кінці ХІІІ ст.
Аркуші, підготовлені для писання, вкривали сіткою ліній, горизонтальних і вертикальних. До ХІІ ст. лінії проводили металевим стержнем, з ХІІІ до ХVІ ст. свинцевим олівцем, а в ХV ст.(в Німеччині, Польщі, Чехії) лінії наносили чорним або фіолетовим чорнилом. За допомогою циркуля на берегах аркушів робили проколи, на кшталт розмітки для рівного зрізання зайвого пергамену. У деяких старих книгах проколи досі видно. Писець позначав кожний зошит римською цифрою з буквою g або gu. З ХІV ст. листки кожного зошита нумерували арабськими цифрами.
Заповнені текстом і прикрашені мініатюрами, аркуші рукопису передавали палітурнику. Він формував із них зошити, зшиваючи їх. Одночасно слідкував за нумерацією листків та кріпив до них волячу (свинячу) смугу для міцності. Щоб у книжковий блок не проникали пил, волога та різної температури повітря, до оправи кріпили застібки, або завязки, якими стискували пергаменні аркуші. Застібки виготовляли з металу, надаючи їм вишуканої форми.