Він не помітив, як до нього підійшли двоє юнаків і тихо стали за спиною.
Вибираєш собі коня? запитав один.
З несподіванки Тарас відсахнувся, відступив на крок. Хлопці були вбрані в багату одіж, шиту сріблом, в добротні чоботи (що не забарився відзначити Тарас). Юнаки були приблизно його віку, може, на рік-другий молодші, однакового зросту, але один стрункий і білявий, інший чорнявий і повніший, але в міру.
Говорити хоч умієш, чи мати не навчила? допитувався чорнявий.
Тарас розумів польську мову, але вільно говорити не вмів.
Навчила, лише відповів він.
Хлопці засміялися.
Ну, тоді говоритимемо по-нашому, продовжував чорнявий. Тебе як звати?
Тарасом.
А що ти тут робиш?
Я приніс їх милості запечену рибу.
Чуєш, Яне, ми сьогодні їстимемо рибу!
Я люблю рибу, відповів інший хлопець. Судячи із запаху, смачна риба.
А ви хто такі? наважився запитати Тарас.
Мене звати Богдан,[4] а це Ян,[5] син пана гетьмана. Ми сьогодні лише приїхали.
А знаєш, де ми були? раптом запитав Ян.
Де?
Ще в середу ми були у Кракові, у його величності короля!
А я приїхав з Олеська, додав Богдан-Зиновій.
Далеко відзначив Тарас.
Якщо чесно, він і гадки не мав, де знаходяться той Краків та Олеськ і скільки звідтам їхати. Найдальше село, де він бував, був Крехів.
А скоро ми відправляємося на війну, гордо заявив Богдан.
Куди? запитав Тарас.
У Смоленськ.
А де це?
У Московії, вставив Ян.
Навіщо?
Щоб нашого королевича зробити московським царем.
А хіба там немає царя? здивувався Тарас.
Та є якийсь невизначено знизав плечима Богдан. Але наш Владислав однаково кращий!
Власно кажучи, Тарас почув про королевича Владислава вперше, але все ж кивнув: без заперечень, «наш Владислав» дійсно кращий.
Ви також підете на війну? поцікавився він.
Аякже! гордо відповів Богдан. Вельможний пан поїде обовязково, король без нього нічого не зможе, а я поїду зі своїм батьком.
Здóрово! вихопилося у Тараса.
А хочеш поїхати з нами? раптом запитав Ян.
Я?
Звичайно! Його величність саме набирає військо. Тобі скільки років?
Пятнадцять.
А так і не скажеш. Виглядаєш навіть старшим за мене, хоч мені й шістнадцять, сказав Ян Жолкевський. Ну то як?
Не знаю зізнався Тарас. Мати вдома сама, та й не відпустить мене управитель
Він не зможе не відпустити тебе, коли ти підеш служити до мого батька!
Послухай, Ян діло говорить, підтримав друга Богдан. Тобі видадуть зброю, одягнуть, отримуватимеш гроші, а твою матір звільнять від повинностей. Адже ти відробляєш у місті?
Так, на костелі Тарас показав на ворота замку, за якими виднілася недобудована споруда костелу.
І навіть коли ти повернешся з війни, тебе вже ніхто не заставить відробляти повинність, сказав Богдан і повторив: Ніхто!
Не віриш? насупився Ян, помітивши на обличчі Тараса недовірливу міну. А давай запитаємо батька!
Він показав на трьох чоловіків, що зявилися серед білої колонади входу до покоїв.
Перше бажання Тараса було втекти негайно, навіть не дочекавшись обіцяних грошей, але ноги неначе вросли в землю. Із завмиранням серця він спостерігав, як чоловіки повільно наближаються до них, про щось тихо розмовляючи.
Серед них виділявся найстарший, у якому Тарас вгадав власника міста Жовкви Станіслава Жолкевського. Гетьман розміняв уже сьомий десяток, але тримався впевнено, молодецьки. Було видно, що гетьман уже переодягнувся з дороги і тепер вийшов прогулятися просто так, без звичних регалій.
Справа від гетьмана йшов високий, значно молодший чоловік, але із бородою. Це був зять Жолкевського Іван Данилович.[6] А третій мав лише пишні вуса і був, судячи з усього, батьком Богдана.
Зважаючи на теплу, майже літню погоду, всі троє були простоволосі.
Вони зупинилися перед хлопцями.
Що тут відбувається? запитав Станіслав Жолкевський і звернувся до Тараса: Хто ти?
Я Тарас. Приніс вашій милості рибу.
Що ж, учорашня риба пані Реґіні сподобалась. А прізвище твоє?
Сопоха.
Це на твою честь назвали село? весел о поцікавився третій, Михайло Хмельницький.[7]
І він, і Данилович засміялися. Жолкевський насупився.
Сопоха.
Це на твою честь назвали село? весел о поцікавився третій, Михайло Хмельницький.[7]
І він, і Данилович засміялися. Жолкевський насупився.
Я чогось не знаю?
У сусідньому селі кажуть, що колись сюди прийшов подорожній на прізвисько Сопоха і заснував двір. Про нього й стали казати «Сопошин двір». Отак Сопошин і залишився
Не знав, зізнався Жолкевський. Ти з тих Сопох?
Так, відповів Тарас.
При цьому він випростав спину, аж чоловіки засміялися.
Свята простота! Цей простолюдин вважає, що про нього має знати весь світ! латинською сказав Жолкевський.
Тату, Тарас хоче вступити до війська, озвався Ян.
Тарас при цьому скромно втупився у землю.
Хоче сам, чи це ти вирішив? допитувався гетьман. А ти що скажеш?
Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.
Не знаю
Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш прийдеш сюди, сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: Пані тобі заплатила?
Ще ні.
То зараз заплатять, сказав Хмельницький.
Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.
Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу сказала служанка.
То віддай! мовив гетьман.
Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.
Пані запрошують до столу, сказала вона.
Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, мовив Жолкевський. Передай пані, що ми зараз прийдемо.
Він повернувся до Тараса і сказав:
Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.
Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.
Скільки йому років? запитав Жолкевський сина.
Каже, що пятнадцять, відповів Ян.
Виглядає старшим.
Аркебузу втримає, впевнено сказав Данилович.
Якщо прийде приймемо! мовив Жолкевський. Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.
У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний,[8] його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.
Майже одразу у бічних дверях зявилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.
Прошу, панове, сідати! запросила пані Реґіна.
Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.
Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.
Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.
Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, сказав він.
Не дали, підтвердив Жолкевський. Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.
Дмитрій[9] ще живий? запитав Данилович.
Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть лише питання часу.
А що король?
А що король! Не дають сеймики війська збере власне військо!
А ви? запитав Михайло Хмельницький.
Запитати так він мав право. Станіслав Жолкевський практично одразу після смерті короля Стефана Баторія[10] самовіддано служив новому королю Сигізмунду Третьому Вазі.[11] Теперішнього гетьмана можна було бачити то під Бичиною, де він воював проти Максиміліана Австрійського, то у Молдові, де він виступав проти татар, то громив Северина Наливайка. Коли ж два роки тому Зебжидовський посмів виступити проти короля, Жолкевський у битві під Гузовим розбив заколотників. Король Сигізмунд, хоч і осипав гетьмана щедро і посадами, і землями, але ніколи не підпускав його близько до себе. Велика «заслуга» у цьому була генерального старости Яна Потоцького. Взагалі між родами Потоцьких і Жолкевських здавна тривала нездорова конкуренція за вплив на королів Речі Посполитої. Останніми роками верх взяли Потоцькі брати Ян та Стефан міцно обступили короля і не пропускали жодного указу, який би підносив становище польного гетьмана. Саме це звання найбільше, на що міг сподіватися Станіслав Жолкевський. Причиною такої нелюбові Сигізмунда ІІІ була незалежна позиція гетьмана, не завжди спільна з позицією корони. Ось і в цьому питанні війни з Московією Жолкевський дотримувався тієї думки, що нічого шляхті лізти у московські хащі за всякими самозванцями; нічого доброго з того не вийде. Сигізмунд же Третій Ваза хотів бачити на московському троні свого сина Владислава. Здавалося, невдачі обох самозванців остудять запал короля, але у лютому московський цар несподівано запросив для боротьби з Дмитрієм шведського генерала Якуба Делаґарді.[12] Оскільки під орудою Дмитрія перебувало немало посполитої шляхти, Сигізмунд розцінив це як виклик собі. Сам факт запрошення шведів свідчив, що ослаблена роками смути Московія вже не така сильна, як недавно. Виникла можливість повернути відібраний 1514 року Смоленськ.