Нашій державі вже час підтримати українців у ближчому закордонні насамперед з тієї причини, що вони зазнають там постійної, часто жорстокої дискримінації, яка дедалі зростає, не в останню чергу через пасивність і навіть байдужість державної влади їхньої історичної батьківщини до долі своїх синів і дочок за межами України.
Чи не найупослідженіше становище українців у Російській Федерації. Це стосується передовсім тих частин українського етносу, які споконвічно проживали або були першими поселенцями на території нинішніх російських Вороніжчини, Стародубщини, Білгородської та Липецької областей, на Кубані (Краснодарський край), Ставрополлі, Приураллі, Поволжі, в Сибіру, на Далекому Сході. Позбавлення їх прав на рідну мову, національну освіту й культуру, періодику, навіть на національність (примусова заміна етнічної приналежності в паспортах і фальсифікація під час переписів населення), розпочате й розгорнуте терористичним більшовицьким режимом, триває й сьогодні. Послідовна дискримінація застосовується і до тих українців, яких у тоталітарному СРСР навмисне, «централізовано» посилали працювати в різні регіони Росії їх свідомо відтинають, відгороджують від рідної мови й культури, прагнучи остаточно і безповоротно зденаціоналізувати.
Українці в Росії явище особливе. Протягом більш як 300 років Росія підносила до рангу своєї державної політики винищення українства етнічне, культурне, політичне, економічне, духовне й фізичне. Україна ж ніколи не забороняла в себе російську мову, газети, театри, школи. Нині Російська Федерація створює собі на міжнародній арені імідж постімперської демократичної держави. Україна зобовязана ставити питання, щоб Росія не лише декларувала, а й демонструвала свою демократичність і в СНД, в тому числі й щодо дотримання прав людини, зокрема українців.
Справді материнське піклування про росіян в Україні не зустрічає паритетного цивілізованого розуміння з боку офіційної Росії, не спонукає її подібно ж або хоч терпимо ставитися навзаєм до українців на своїй території. Не можна і близько порівнювати можливості росіян розвивати свою культуру в Україні з можливостями українців бодай найменшою мірою зберігати свою національну автентичність у Росії.
Ось, що засвідчує статистика:
кількість російськомовних державних шкіл в Україні 5283;
кількість україномовних державних шкіл у Росії 0;
кількість дітей, які навчаються в російськомовних школах в Україні (тис. чол.) 3416,1;
кількість дітей, які навчаються в україномовних школах Росії 0;
кількість російських (лише з Москви) телепрограм в Україні 2;
кількість україномовних телепрограм у Росії 0;
вузи, в яких навчаються російською мовою в Україні, всі;
вузи, в яких існує навчання українською мовою в Росії, 0;
кінотеатри з демонстрацією фільмів російською мовою в Україні всі;
кінотеатри з демонстрацією україномовних фільмів у Росії 0:
книгарні для продажу російської літератури в Україні всі;
книгарні, де продавалися б українські книжки в Росії, 1 (в Москві);
кількість російських театрів в Україні 18;
кількість українських театрів у Росії 0.
В українських каталогах періодичної преси, за якими здійснюється передплата, внесені практично всі видання Росії. У російські каталоги українські часописи не включаються (за деяким тенденційним винятком). Російське радіо і телебачення охоплює всю територію України. Українці ж у Росії позбавлені можливості слухати українське радіо і дивитися українське телебачення.
Застосовуючи подвійний стандарт у ставленні до захисту росіян в інших країнах СНД, у тому числі й в Україні, російські власті одбуваються відмовкою, ніби українці в Росії не виявляють бажання задовольняти свої національно-культурні потреби. Так, російські українці поводяться скромно, висувають помірковані, коректні вимоги, не мають у Росії українських політичних, а тим більше сепаратистських партій і рухів, номенклатурних кланів на відміну від росіян в Україні. Але твердження про їхню національну пасивність не відповідають дійсності, вони прикривають також факт насильницького позбавлення українців їхніх етнічних прав. У часи відносного державного сприяння в Російській Федерації (чи принаймні за відсутності опору властей) в 19301931 pp. в Нижньо-Волзькому краї діяли 429 українських шкіл, у яких навчалося 46 тис. учнів і працювало 1,5 тисячі вчителів, було відкрито кілька агро- і педтехнікумів, український відділ в індустріальному інституті. У Далекосхідному краї наприкінці 1929 року було 1076 початкових українських шкіл (52,5 тисячі дітей), а також 219 середніх шкіл (8,8 тисячі дітей). Понад 1000 українських шкіл працювало в 1931 році у Північно-Кавказькому краї, розпочав роботу український Педагогічний інститут ім. М. Скрипника в Краснодарі. Обласні українські газети виходили у Воронежі, Хабаровську, Саратові, Ростові-на-Дону, Самарі, а також багато районних. Українські журнали випускалися у Саратові, Краснодарі, Ростові-на-Дону, Москві. У середині 20-х років у Москві існувало українське видавництво «СІМ». Лише у видавництвах Північно-Кавказького краю в 1931 році було випущено 149 назв українських книжок тиражем майже 1 млн примірників, а на 1932 рік планувався їх тираж майже в 5 млн примірників. Навіть до 1917 р. працювали українські театри в різних містах від Петербурга до Владивостока, українські бібліотеки. Ці та інші духовні здобутки українства, що й далі буйно розвивалися в західній діаспорі, у Росії були жорстоко і невблаганно витоптані, а українська інтелігенція фізично винищена у подальші роки.
кількість українських театрів у Росії 0.
В українських каталогах періодичної преси, за якими здійснюється передплата, внесені практично всі видання Росії. У російські каталоги українські часописи не включаються (за деяким тенденційним винятком). Російське радіо і телебачення охоплює всю територію України. Українці ж у Росії позбавлені можливості слухати українське радіо і дивитися українське телебачення.
Застосовуючи подвійний стандарт у ставленні до захисту росіян в інших країнах СНД, у тому числі й в Україні, російські власті одбуваються відмовкою, ніби українці в Росії не виявляють бажання задовольняти свої національно-культурні потреби. Так, російські українці поводяться скромно, висувають помірковані, коректні вимоги, не мають у Росії українських політичних, а тим більше сепаратистських партій і рухів, номенклатурних кланів на відміну від росіян в Україні. Але твердження про їхню національну пасивність не відповідають дійсності, вони прикривають також факт насильницького позбавлення українців їхніх етнічних прав. У часи відносного державного сприяння в Російській Федерації (чи принаймні за відсутності опору властей) в 19301931 pp. в Нижньо-Волзькому краї діяли 429 українських шкіл, у яких навчалося 46 тис. учнів і працювало 1,5 тисячі вчителів, було відкрито кілька агро- і педтехнікумів, український відділ в індустріальному інституті. У Далекосхідному краї наприкінці 1929 року було 1076 початкових українських шкіл (52,5 тисячі дітей), а також 219 середніх шкіл (8,8 тисячі дітей). Понад 1000 українських шкіл працювало в 1931 році у Північно-Кавказькому краї, розпочав роботу український Педагогічний інститут ім. М. Скрипника в Краснодарі. Обласні українські газети виходили у Воронежі, Хабаровську, Саратові, Ростові-на-Дону, Самарі, а також багато районних. Українські журнали випускалися у Саратові, Краснодарі, Ростові-на-Дону, Москві. У середині 20-х років у Москві існувало українське видавництво «СІМ». Лише у видавництвах Північно-Кавказького краю в 1931 році було випущено 149 назв українських книжок тиражем майже 1 млн примірників, а на 1932 рік планувався їх тираж майже в 5 млн примірників. Навіть до 1917 р. працювали українські театри в різних містах від Петербурга до Владивостока, українські бібліотеки. Ці та інші духовні здобутки українства, що й далі буйно розвивалися в західній діаспорі, у Росії були жорстоко і невблаганно витоптані, а українська інтелігенція фізично винищена у подальші роки.
Загальновідомо, що офіційні дані занижують кількість українців, які проживають у Росії (понад 4,3 мільйона чоловік, або 3 % від усього населення, хоч у самій російській пресі називають цифри від 10 до 20 мільйонів, вважаючи, що кожний десятий житель Росії українець або людина українського походження) і завищують кількість росіян, які мешкають в Україні.
Проте є ряд регіонів Росії, де частка українців сягає 17,2 % (Ямало-Ненецький округ), 16 % (Чукотка), 15,4 % (Магаданська область), 11,6 % (Ханти-Мансійський округ), 9,1 % (Камчатка), 9 % (Мурманська область), 8,6 % (Таймирський округ), 8,3 % (Приморський край), 7,4 % (Єврейська автономна область), 7,2 % (Якутія), 6,9 % (Ненецький округ), 6,5 % (Сахалін), 5,3 % (Евенкійський округ), 5,4 % (Білгородщина), 5 % (Вороніжчина), майже по 5 % в Омській і Оренбурзькій областях. Таким чином, українці зосереджені там, де видобувають нафту, газ, золото, срібло, алмази, вугілля, добувають деревину, отже, їхній внесок у розвиток економіки Росії дуже значний, і що знаменно, саме в тих галузях, у яких залежність господарства України від Росії найбільша і найуразливіша. І коли йдеться про пріоритет захисту українців в українській державній політиці як ознаку цивілізованої і гідної поваги та самоповаги держави, то в цьому разі цілком очевидною є й життєва економічна необхідність такої політики.
Та всупереч своїм корінним національним інтересам, офіційна Україна досі не звертала найменшої уваги на становище українців у Росії, належно не ставила й не вирішувала на міждержавному рівні питання про історичне й загальновизнане цивілізацією людське право українців у Росії на однакових засадах із становищем росіян в Україні. У той час, коли українська держава всіляко сприяє, в тому числі матеріально й фінансово, становленню і розвитку неукраїнських, в т. ч. російських, національно-культурних громад в Україні, вона залишає своїх співвітчизників напризволяще в сусідніх країнах. Зокрема, святим нашим обовязком є виявити і встановити місця масових поховань українців на території Росії, де полягли від куль, голоду й холоду мільйони наших братів і сестер учасники українського Руху Опору, мирні і працьовиті селяни-хлібороби, цвіт національної інтелігенції, та зажадати від російської сторони належного догляду за цими похованнями так само, як ставить це питання Росія щодо своїх поховань в інших країнах. Не кажемо вже про те, що було б новим злочином не потурбуватися про тих репресованих українців та їхніх нащадків, які й досі проживають на Півночі Росії, в Сибіру, неначе відбувають довічне покарання й наругу.