Після того, як патріотична громадськість України провела минулого року в Києві Конгрес українців з країн СНД і Всесвітній форум українців, на території колишнього СРСР почали активно зявлятися українські національно-культурні товариства, що спростовує зловмисні вигадки про якусь особливу схильність українців розчинюватися і денаціоналізуватися в іноетнічних середовищах і засвідчує, що лише жорстоким насильством і репресіями вдавалося притлумити на якийсь час їхню національну гідність і самосвідомість. Нині в Росії діє близько 60 українських товариств, і тенденція до їх збільшення зростає. Обєднуючись і організовуючись, українці в Росії виявляють тверду волю до національного виживання у несприятливому, а найчастіше агресивному щодо них етнічному середовищі. Як життєво невідкладні постають перед ними складні, незрідка тупикові проблеми реанімації національної мови, культури, освіти, інформації, українського громадянства, а також повернення на рідну землю, чого бажають сотні тисяч українців, зокрема офіцери, які становлять значний відсоток у російській армії. Російські центральні та місцеві власті у кращому випадку залишаються абсолютно байдужими до невідємних людських прав і потреб українців, що показово виявляється у ставленні до них в самій столиці РФ Москві, де українців налічується кілька сот тисяч. Немає й натяку на те, щоб Росія мала намір віддати українцям свій політико-моральний борг, або щоб її увага до національно-культурних, життєвих потреб української меншини стала схожою на державне опікування РФ росіянами в Україні. Мусимо констатувати, що демократична Росія продовжує ленінсько-сталінську національну політику КПРС, що призвела до згубних наслідків планетарного масштабу, підриває основи існування самої Росії.
Українська Всесвітня Координаційна Рада закликає Президента, Верховну Раду, уряд України повернутися обличчям до українців у Росії, в СНД, сформулювати стратегію й тактику всебічної політичної, економічної, культурно-освітньої, інформаційної, моральної підтримки і допомоги їм, захисту інтересів українців на міждержавному та міжнародно-світовому рівні включно з ООН та НБСЄ, як це робить Росія. Не злічити всіх конкретних питань юридичного, матеріального, організаційного характеру в цій доленосній для України справі, які вже давно вимагають свого розвязання. Першими вимогами у міждержавних стосунках України і Росії мають бути: офіційне визнання українців найчисленнішою з національних меншин РФ; у місцях масового компактного проживання українців у РФ відкрити мережу державних і громадсько-державних освітніх і культурних центрів; ознайомлення державно-громадських офіційних делегацій з України із становищем українців у різних регіонах Росії. Пропонуємо, не гаючи часу, розробити державну програму України, спрямовану на захист невідємних людських прав і свобод українців у Росії та інших країнах СНД згідно з усталеними міжнародними нормами. Українська Всесвітня Координаційна Рада готова взяти щонайактивнішу участь у цій діяльності державних структур.
Уже цілком очевидно, що й саме нинішнє тяжке становище українського суспільства не в останню чергу зумовлене тим, що владним чинникам повною мірою ще не вдається збагнути: найживотворнішим джерелом процвітання й могутності держави є турбота про співвітчизників, хоч би де вони мешкали. Усвідомлення цього, безперечно, сприятиме політичній та економічній стабілізації в Україні та в СНД.
Дискриміновані й утискувані українці ближчого зарубіжжя заслуговують і чекають на увагу від держави свого народу.
«Вісник УВКР». 1993. 2 (серпень)
УВКР: сьогодні й завтра
Інтервю «Народній газеті» (вересень 1993 p.)Іване Федоровичу, останнім часом у пресі дедалі частіше згадується Українська Всесвітня Координаційна Рада у звязку з тими чи тими подіями суспільного життя. Публікувалися відкриті листи за Вашим підписом як Голови УВКР до Президента, інших найвищих урядовців. Наші читачі цікавляться: що це за нова організація, адже в сьогоднішньому розмаїтті громадських угруповань і партій не кожному легко зорієнтуватися.
Мені доведеться хіба що нагадати про недавні свої виступи після офіційної реєстрації та презентації Української Всесвітньої Координаційної Ради в травні цього року у Міністерстві юстиції тоді досить широко подавалася інформація про характер нашої якісно нової міжнародної організації, її плани й наміри. Чому якісно нової? Це перша спроба утворити універсальну структуру, на яку б виходили всі без винятку українські громади з кожної країни, де проживають українці. Після здобуття незалежності ми нарешті змогли озватися до світового українства за прикладом інших усталених держав, які, мов світила, притягують до себе думки й почуття співвітчизників поза своїми кордонами. Виявилося, що українська діаспора одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень: за межами України нас живе майже стільки, скільки проживає на рідній землі. Немилосердна доля, що кілька сторіч випробовувала українців на життєздатність і шляхом чужоземного окупантського тиску вичавлювала з рідного краю його синів і дочок на всі меридіани й паралелі, мовби підтвердила: українська нація велика нація. Мільйони наших братів і сестер зберегли серед іншого, незрідка недружнього, ба й ворожого етнічного середовища, кровну спорідненість з тисячолітнім коріннями своєї нації, плекали рідну мову й культуру, звичаї і риси характеру, не полишали віру в те, що українська держава воскресне. Допомогло їм те, що навчилися гуртуватися, триматися купи тобто набули властивостей, якими ще доводиться оволодівати нам, сущим у Великій Україні. У світі налічується близько півтисячі українських організацій, їхня активність після серпня-грудня 1991 року зросла й зростає, живлячись новими патріотичними імпульсами, гордістю за свій народ, який нарешті відновив власну державність.
Іване Федоровичу, останнім часом у пресі дедалі частіше згадується Українська Всесвітня Координаційна Рада у звязку з тими чи тими подіями суспільного життя. Публікувалися відкриті листи за Вашим підписом як Голови УВКР до Президента, інших найвищих урядовців. Наші читачі цікавляться: що це за нова організація, адже в сьогоднішньому розмаїтті громадських угруповань і партій не кожному легко зорієнтуватися.
Мені доведеться хіба що нагадати про недавні свої виступи після офіційної реєстрації та презентації Української Всесвітньої Координаційної Ради в травні цього року у Міністерстві юстиції тоді досить широко подавалася інформація про характер нашої якісно нової міжнародної організації, її плани й наміри. Чому якісно нової? Це перша спроба утворити універсальну структуру, на яку б виходили всі без винятку українські громади з кожної країни, де проживають українці. Після здобуття незалежності ми нарешті змогли озватися до світового українства за прикладом інших усталених держав, які, мов світила, притягують до себе думки й почуття співвітчизників поза своїми кордонами. Виявилося, що українська діаспора одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень: за межами України нас живе майже стільки, скільки проживає на рідній землі. Немилосердна доля, що кілька сторіч випробовувала українців на життєздатність і шляхом чужоземного окупантського тиску вичавлювала з рідного краю його синів і дочок на всі меридіани й паралелі, мовби підтвердила: українська нація велика нація. Мільйони наших братів і сестер зберегли серед іншого, незрідка недружнього, ба й ворожого етнічного середовища, кровну спорідненість з тисячолітнім коріннями своєї нації, плекали рідну мову й культуру, звичаї і риси характеру, не полишали віру в те, що українська держава воскресне. Допомогло їм те, що навчилися гуртуватися, триматися купи тобто набули властивостей, якими ще доводиться оволодівати нам, сущим у Великій Україні. У світі налічується близько півтисячі українських організацій, їхня активність після серпня-грудня 1991 року зросла й зростає, живлячись новими патріотичними імпульсами, гордістю за свій народ, який нарешті відновив власну державність.
Про нову якість новопосталої УВКР можна говорити ще й тому, що на Всесвітньому Форумі українців у серпні 1992-го, попри спалахи ще цілком зрозумілих на той час політичних пристрастей, більшість учасників відкрили нову сторінку у взаєминах світового українства, зажадавши спрямувати їх у будівниче, животворне річище, на шляхи конкретних, практичних справ. Отож Форум і зафундував Українську Всесвітню Координаційну Раду як інституцію неполітичну, немітингову, сказати б, суто ділову. Не як арену боротьби різних світоглядів і переконань, а осередок їхнього заспокоєння і обєднання довкола інтересів України і українців усього світу. УВКР уособлює все, що нас, українців, обєднує, а не розєднує на різні політичні, релігійні, культурні течії й розгалуження.
Чи реальне завдання висунув Форум, адже українці різні навіть тут, на своїй прадавній вітчизні? Що на це відповідає досвід роботи УВКР, хай і короткий?
Те, що ми великі мастаки самокритики аж до самокатування й розпачливих голосінь таки правда. Але не всі. Різні? Поволі дізнаємося, що це не лише може не заважати національній солідарності, а й збагачуватиме її. Різні? Отже, не безлика маса, а особистості, люди з характером. Таким справді складніше порозумітися, та коли на чомусь сходяться, то здатні на великі справи. Вже сам факт проведення у Києві протягом одного 1992 року таких зібрань, як Конгрес українців країн СНД і Всесвітній Форум, засвідчує, які тенденції в українстві є сильнішими братерства чи розбрату. Все залежить від умілої і організованої роботи. Коли знаходимо спільне діло, що всіх зацікавлює, іноді доводиться довго пригадувати, хто до якого політичного спектру зараховує себе.
Чи можна конкретніше?
Деякі надто темпераментні політики пророкували неминучі зіткнення УВКР зі Світовим Конгресом Вільних Українців. Адже СКВУ був тривалий час авторитетною й ефективною формою обєднання українських громад, як ми кажемо, Західної діаспори, і має справді історичні заслуги в тому, що ніколи не схиляв прапора боротьби за визволення України з більшовицького колоніального рабства. Отож чи не виникне між нами суперництва. Інерція нелегко напрацьованих і обстоюваних десятиліттями ідейних концепцій, політичних позицій, засобів боротьби справді існує, але не лише в діаспорі, а, як бачимо, і в самій Україні. До цього слід ставитися з розумінням. Але ми сказали на Установчих зборах УВКР у січні цього року: ніхто не збирається применшувати заслуги СКВУ, ніхто не зазіхає не лише на його існування, а й навіть на те, аби радити, яким йому бути і як діяти надалі. Це цілковите право його членів-організацій, бо УВКР одразу заявила в перших артикулах свого Статуту, що не має найменшого наміру командувати, централізовано управляти зарубіжними громадами, накидати їм свою волю. Єдине, що ми пропонуємо, співпрацю, скоординованість зусиль для цілком певних, чітко розроблених спільних програм. Нікого ні до чого не силуємо, але всіх будемо раді бачити пліч-о-пліч у своїй діяльності. Та й як би УВКР могла стати над усіма громадами, коли до її складу обрано однакову кількість, членів від Західної, Східної діаспори, України по 14? До речі, СКВУ один з головних членів-засновників УВКР на Форумі.