Треба поховати бідних людей
Так, усіх разом, зморено озвався Дмитро.
Княжич копав сиру землю укупі з усіма. Він бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скільки ж таких могил розкидано по всій Україні скрутно думав Вишневецький. Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кровю невинних людей?»
Над могилою здійнявся чималий курган, на вершині поставили грубого деревяного хреста
Рано-вранці вершники похмуро вїжджали до Вишнівця. Дмитро за цю ніч неначе постарів. На його чолі залягли зморшки, завжди жваві веселі очі дивилися на світ суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нікому ні слова, княжич пішов до замкових покоїв. На порозі його вже чекав батько.
Розкажи мені, сину, все без привітання озвався старий князь.
Дмитро коротко розповів про знищене Загороддя та про невдалу погоню і додав:
Пробачте мені, батьку Благословіть мене на святу справу: я поїду обороняти нашу землю від бусурманів Княжич поклав на себе хрест і опустився на коліно перед батьком. Князь Іван Вишневецький тяжко видихнув і поклав правицю на синове плече.
Я благословляю тебе, сину. Ти гідний княжого роду, я пишаюся тобою
Спасибі, батьку Дмитро підняв голову.
А як же ти хочеш діяти? спитав старий князь.
Дозвольте, батьку, взяти замкових воїнів і челядників, хто добровільно захоче поїхати зі мною. Ми візьмемо припаси й зброю і поїдемо на південь, а далі все в руках Божих
Гаразд, Дмитре. Але послухайся моєї поради: поїдь до мого доброго знайомого Бернарда Претвича. Це хоробрий лицар староста Бара. Я чув, він планує великий похід на орду.
Я так і зроблю, батьку! очі Дмитра спалахнули. Ми здійснимо цей похід на Крим!
Через годину великий замковий дзвін скликав усіх на площу. Дехто перелякався, подумавши, що знову напали татари, але їх швидко заспокоїли. Проте в повітрі вчувалася тривога. Люди схвильовано гомоніли: нащо забили в дзвін? На деревяний поміст вийшов Дмитро Вишневецький. Княжич виголосив:
Люди Вишнівця! Ви вже чули, що прокляті бусурмани спалили Загороддя і вбили всіх його мешканців, не пожаліли ні жінок, ні дітей Дмитро на цих словах замовк, невидимі пута неначе здавили горло. Переборовши себе, княжич продовжив: Кляті ординці будуть продовжувати нападати на Україну, допоки не вигублять всіх нас до останнього! Я хочу покласти цьому край. Хто зголоситься поїхати зі мною? Ми вирушаємо на південь обороняти нашу землю від людоловів.
Замкові чоловіки мовчали, мов у рота води набравши, і зніяковіло переглядалися.
Я хочу бити татар! першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.
Я теж із тобою, княже, поважно озвався Матяш.
Після цього ще чимало чоловіків зголосилися пристати на княжу пропозицію. «А князь не дурний, думав Грицько, у татар можна відвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном» від цієї мрії Грицько аж очі закотив, як кіт, що зїв миску сметани.
Я також хочу бити бусурманів! заволав конюх.
Разом із князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловік. Із замкового арсеналу всім учасникам походу було видано зброю, шаблі, списи, самопали та порох, а ще добрих коней та припаси.
Наступного дня, тільки-но сонце викотилося з-за обрію, військовий загін, отримавши благословення священика, вирушив у далекий похід. Дмитро Вишневецький, сам ще не усвідомивши, розпочав нову сторінку свого життя.
Розділ ІІІ
Бернард Претвич
Ось уже два дні невеликий кінний загін йшов уторованим шляхом. Край був доволі обжитий, подеколи стрічалися села, що ховалися в густих дібровах. Гущавина лісу слугувала найкращим захистом від татарських набігів. Через кілька днів лісів та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загін Вишневецького вїхав у рідколісся, де великі купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людські поселення геть зовсім зникли. Тільки час від часу то тут, то там траплялися сільські згарища, почорнілі розбиті печі височіли, мов могильні камені, над попелищами з жовтими людськими кістками Проїжджаючи краєм особливо великого попелища, Матяш із сумом сказав:
Усього пятдесят років тому в цій місцині жили тисячі людей. Прокляті бусурмани Перетворили хрещений край на пустелю
Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашій землі знову оселяться люди, промовив Дмитро.
Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашій землі знову оселяться люди, промовив Дмитро.
Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через пятдесят років в Україні не залишиться жодної християнської душі
Тож треба якомога швидше дістатися до Бара, а тоді піти на татар! князь пришпорив коня.
Минуло ще кілька днів, і вершники наблизилися до земель Східного Поділля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрізь лежали посічені люди: старі діди, баби та маленькі діти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжій душі, породжуючи хвилю сильного гніву.
Вишневецький прагнув лише одного натрапити на слід ворогів і винищити їх всіх до останнього
Нехристи спалили село вчора чи сьогодні вночі, мовив Олекса, стискаючи руківя шаблі. Ненавиджу бусурманів!
Татари обтяжені здобиччю, тож вони не могли далеко піти. Ми ще можемо їх наздогнати, коли вирушимо зараз, запропонував Матяш.
Тож годі ловити ґав! Помстимося нелюдам за християнські душі! гукнув Дмитро і пустив коня чвалом. Решта вершників прослідувала за ватажком.
За селом виднілися сліди великого татарського чамбулу, що гнав цілу юрбу невільників на південний схід до Перекопу. Після кількагодинної погоні Вишневецький побачив здалеку загін татар, що готувалися переправлятися через нешироку річку. У чамбулі було не менше трьохсот шабель. Біля річки товпилося юрмисько невільників переважно молодих хлопців та дівчат. Звязані люди зморено сиділи біля води, проклинаючи свою долю. Віддалік паслася череда корів та кіз.
Князю, нас замало Ми не зможемо перемогти у відкритій битві таку кількість татар, стиха промовив Матяш.
Дмитро бачив, що татар забагато, але від вигляду ворогів на княжича знову накотилася хвиля нестримного гніву.
У пекло татар! З нами Бог! Уперед! вихопивши пістоль з-за пояса, Вишневецький першим кинувся в атаку. Трохи оддалік мчали Матяш та Олекса, решта вершників розтяглася широкою шеренгою.
Татари помітили нападників, але не змогли підготуватись. Більша частина чамбулу була піша, лише близько пяти десятків ординців були верхи.
Пролунали постріли самопалів, кілька татар впали з коней, зчинився великий ґвалт, кримчаки злісно заволали, а невільники, забачивши визволителів, радісно закричали. Сполохана худоба з ревінням кинулась у поле, топчучи татар, що її пасли.
Дмитро вистрелив у гущавину ворогів, але не побачив, влучив в когось чи ні. Вже через мить князь врізався в юрбу кіннотників і списом збив одного з коня. Ухилившись від шабельного удару, Вишневецький прохромив груди дебелого татарина, напружившись, підняв його, як шматок мяса, над головою і опустив на голову третього вершника. Бусурманин люто заверещав, почувся хрускіт кісток, спис розламався, ворог упав на землю мертвий. Наляканий кінь дико заіржав, Дмитро кинув уламок списа і вихопив з піхов шаблю.
Навкруги вирував лютий бій, бряжчала зброя, поливаючи чорну землю червоною кровю, воїни Вишневецького затято рубали татар. Ординці, зазнавши втрат, відступили, але під криками ватажка в срібній кольчузі із золотим кружалом на грудині згуртувалися. Піші татари ловили неосідланих коней, вихоплювалися на них і, як чорне вороння, налітали звідусіль. Засвистіли темні стріли, воїни князя також зазнали втрат
Дмитро, пробиваючись до татарського ватажка, здолав шаблюкою ще трьох ординців. Очільник чамбулу помітив Вишневецького і крикнув щось, показуючи на нього лучникам. Князь заледве встиг нахилити голову: над ним пролетіли дві стріли. Через мить княжий кінь захрипів, з його шиї стирчала чорна стріла, що поцілила в хребет, кінські ноги підкосилися. Дмитро в останню мить зістрибнув з коня, що, завалившись набік, оскаженіло бив копитами по землі, марно намагаючись встати. Одразу на князя із занесеним ятаганом налетів кремезний ординець. Відбивши важкий удар, княжич блискавично розсік йому черево. У цей момент у повітрі промайнули два аркани, що одночасно кинули ворожі вершники вони отримали наказ узяти Вишневецького живим. Одна петля затяглася на княжій шиї, друга на правій руці, ковзка від крові шабля вилетіла з долоні Дмитра. Князь ухопився лівою рукою за мотузку, що обплела шию, і смикнув щосили, ординець звалився з коня на землю. Другий вершник рвучко потягнув аркан, і Вишневецький розтягся на спині. Над ним одразу виросла постать залитого кровю татарина з розпанаханим черевом, ординець заносив над головою уламок списа.