Годі, він збожеволіє від цих міркувань! У нього одна мета незалежність і мир у Бретані. Він не може залишити своїх дітей у божевіллі громадянської війни чи конфлікту з Англією, герцог досхочу напився цього всього ще дитиною. А ще він мусить порадитись із Жанною. Герцог Бретонський підвівся і вже хотів іти до герцогині, але у цей час паж оголосив, що граф де Рішмон та граф дЕтан просять герцога прийняти їх.
Кажіть швидше, я не в настрої, нетерпляче кинув нахмурений герцог Бретонський.
Я прошу дозволити мені приєднатись до королівської армії, почав де Рішмон.
Хто веде військо дофін чи конетабль? спитав герцог замислено.
Не знаю, брате. Але я мушу бути там.
Дозволь і мені, Жане, попросив Рішар, не зводячи очей зі старшого брата.
Тобі ні.
Бурштинові очі графа гнівно блиснули, проте висловити своє роздратування вголос він не насмілився.
Але чому?
Бо я не знаю, на чиєму ми тепер боці, брате. Коли один Артюр битиметься за Францію, це не викличе подиву, бо він служить у дофіна. Та якщо усі мої брати воюватимуть проти Англії, король Генрі може заподіяти шкоду нашій матері13, щоб навернути нас до союзу з ним.
Він не посміє! в один голос скрикнули молодші брати.
А я вже геть непевний, що не посміє. Артюре, їдь із Богом, а ти, Рішаре, залишайся. Це мій наказ.
Брате! Граф де Невер і граф де Сен-Поль, хоч і рідні брати Жана Бургундського, збирають своїх васалів, щоб воювати на боці Франції. Герцог Орлеанський іде на англійців, хоча його молодший брат уже три роки у них в заручниках.
Я свого рішення не зміню. Рішаре, ти єдиний із нас, у кого вистачить терпіння й розуму вести дипломатичні переговори. І як мені не боляче визнавати, це нам скоро знадобиться.
Брате, у Нормандії обложили Арфлер, а ми замість того, щоб надати місту допомогу, відсиджуватимемось, як лиси в норі.
Це не наша війна, Рішаре! Не наша!
Герцог Бретонський захитав головою. Як же остогидло борсатись між ворожими сторонами у пошуках миру! Безкінечно пояснювати щось своїм братам, хоч Артюр відверто тримає сторону арманьяків, а Жиль бургундців. Він мусить порадитись із герцогинею Мусить
Ранком наступного дня Артюр де Рішмон із великим загоном полишив Кемпрле. У Парижі на нього чекало, хай і коротке, але таке омріяне побачення із мадам дофіною, Маргаритою Бургундською.
Разом із ним поїхав щасливий до нестями юний джура, що супроводжував почет принцеси Орлеанської до Бретані, Філіпп де Прюнель, якого герцог віддав у служіння своєму братові. Як і кожен хлопчак його віку та роду, Філіпп прагнув звитяг, мало розуміючи, що таке війна. Прюнель виріс при дворі герцога Орлеанського і, попри непогану фізичну форму та вправність із конем на зброєю, морально був більше готовий до турнірів та Двору кохання, ніж військових походів та справжніх боїв. Тобто до того світу, який став реальністю після вбивства Луї Орлеанського.
Вересень промайнув швидко у щоденних звістках про маневри англійців. Дофін Луї скерував усі французькі сили на Вернон. Ситуація ставала критичною, через два дні після свята Богородиці благословенний король Шарль змушений був винести орифламу14 з абатства Сен-Дені, що для кожного француза означало лише одне: війна, яка здавалася химерною загрозою, стала нестримно реальною. Блідий, передчасно постарілий король Франції безсилими висохлими руками тримав орифламу, сльози котилися по його зморщених жовтих щоках, люди падали на коліна і ридали. Дофін, на диво серйозний і на диво тверезий, упав на одне коліно й поцілував королівський прапор. Бліда розряджена королева Ізабо байдуже і відверто нудьгуючи, спостерігала з висоти своїх оксамитових нош. Принци крові, герцоги, найродовитіше дворянство зібралось, щоб виступити проти англійських загарбників.
Новини з Нормандії не радували. Обложений Арфлер, сподіваючись на допомогу, просив короля Генрі про перемиря до шостого жовтня, пообіцявши відчинити міські брами перед англійським військом, якщо допомога не встигне. Король Англійський, порадившись із братами, дав Арфлеру лише пять днів, по закінченню яких місто здалося на ласку переможців. Увесь шлях англійського війська в Нормандії був залитий кровю, завалений мертвими тілами, оповитий криками і плачем.
Радість англійців затьмарювали значні втрати, які зробили неможливим запланований рейд на Гієннь, тому англійці вирішили рушити на північ, до Кале. А через чотири дні після здачі Арфлера король Генрі відправив дофіну Луї герольдів із викликом на двобій, яким пропонував вирішити їхню суперечку (під якою розумів законне право на французький престол), але належної відповіді не отримав. Висміявши із братами таку недолугу поведінку спадкоємця французького престолу, король Генрі навіть не уявляв, що вісімнадцятирічний дофін лежить при смерті. Раптовий серцевий біль, який нерідко переривав божевілля учт та розваг у королівському палаці, знову заволодів кволим тілом принца. Королева помітно заметушилася: на Луї було легко впливати, даючи йому гроші і вродливих жінок, влади й участі у державних справах він не хотів. Якщо з ним щось станеться, її другий син, Жан Туренський, надто привязаний до бургундців, до того ж, вдачу мав нелегку. Тому королева щедро сипала золото церквам і монастирям, наказуючи молитись за одужання молодого принца, й сиділа коло ліжка сина значно довше, ніж його нелюба дружина, пихата Маргарита Бургундська. Попри щирі молитви та турботу королеви, його високості дофіну не легшало. Він почав відхаркувати слиз із кровю й так сильно пітнів уночі, що на ранок доводилося повністю міняти постіль. Її величність вже із неудаваною тривогою спостерігала за агонією свого третього сина. Він лежав днями у ліжку під червоним балдахіном із гербом, сіро-білий, наче мрець, зрідка сухо кашляв. Та коли вже заходився, то кашляв годинами, аж гавкав, і тільки якісь мавританські ароматичні свічки, коштовні, як амбра, повертали йому подих. Біля ліжка весь час стояла(бо королева сиділа) улюблениця принца, Бєтта де Кассінель, на її видовжених до скронь світло-сірих очах тремтіли сльози, тонкі білі руки вона тримала на ледь округлому животі. Дофін, вже безсило мовчазний, не зводив ласкавого погляду з її ледь розповнілого стану, він добре розумів, що тої дитини йому вже не побачити. Його нелюба дружина Маргарита Бургундська, вся в чорному, наче вже вдова, молилася у кутку. Дофін не хотів її бачити, як лиху вісницю. Навіть молилась вона так само погордливо, як і все робила в своєму житті, голову тримала високо, наче не благала про милосердя, а вимагала те, що їй належить за правом. Якби ж принц знав, що так мало років йому судилося, хіба ж він витратив би на дружину бодай одну ніч?
Радість англійців затьмарювали значні втрати, які зробили неможливим запланований рейд на Гієннь, тому англійці вирішили рушити на північ, до Кале. А через чотири дні після здачі Арфлера король Генрі відправив дофіну Луї герольдів із викликом на двобій, яким пропонував вирішити їхню суперечку (під якою розумів законне право на французький престол), але належної відповіді не отримав. Висміявши із братами таку недолугу поведінку спадкоємця французького престолу, король Генрі навіть не уявляв, що вісімнадцятирічний дофін лежить при смерті. Раптовий серцевий біль, який нерідко переривав божевілля учт та розваг у королівському палаці, знову заволодів кволим тілом принца. Королева помітно заметушилася: на Луї було легко впливати, даючи йому гроші і вродливих жінок, влади й участі у державних справах він не хотів. Якщо з ним щось станеться, її другий син, Жан Туренський, надто привязаний до бургундців, до того ж, вдачу мав нелегку. Тому королева щедро сипала золото церквам і монастирям, наказуючи молитись за одужання молодого принца, й сиділа коло ліжка сина значно довше, ніж його нелюба дружина, пихата Маргарита Бургундська. Попри щирі молитви та турботу королеви, його високості дофіну не легшало. Він почав відхаркувати слиз із кровю й так сильно пітнів уночі, що на ранок доводилося повністю міняти постіль. Її величність вже із неудаваною тривогою спостерігала за агонією свого третього сина. Він лежав днями у ліжку під червоним балдахіном із гербом, сіро-білий, наче мрець, зрідка сухо кашляв. Та коли вже заходився, то кашляв годинами, аж гавкав, і тільки якісь мавританські ароматичні свічки, коштовні, як амбра, повертали йому подих. Біля ліжка весь час стояла(бо королева сиділа) улюблениця принца, Бєтта де Кассінель, на її видовжених до скронь світло-сірих очах тремтіли сльози, тонкі білі руки вона тримала на ледь округлому животі. Дофін, вже безсило мовчазний, не зводив ласкавого погляду з її ледь розповнілого стану, він добре розумів, що тої дитини йому вже не побачити. Його нелюба дружина Маргарита Бургундська, вся в чорному, наче вже вдова, молилася у кутку. Дофін не хотів її бачити, як лиху вісницю. Навіть молилась вона так само погордливо, як і все робила в своєму житті, голову тримала високо, наче не благала про милосердя, а вимагала те, що їй належить за правом. Якби ж принц знав, що так мало років йому судилося, хіба ж він витратив би на дружину бодай одну ніч?
Про двобій із англійським королем вже не йшлося. Королева замовила меси, сповідник дофіна вже не залишав його ані на мить.
Тим часом військо конетабля Франції Шарля дАльбре швидким маршем наближалося до англійців. З Руана виступили головні французькі сили. Розвідники герцога Йоркського доповідали, що французів уже в три рази більше, а ще не всі сили зібралися. Казали, що герцог Орлеанський, герцог Брабантський та військо від герцога Анжуйського досі на підході. Йшов безкінечний жовтневий дощ, англійська армія вже кілька днів нормально не їла, а взяти провіант не було де. Багато солдатів мучилися від дизентерії, бо намагались втамували голод сирими грибами, жолудьми та каштанами.
Марно сподіватись на диво! Король Генрі вже ставився поблажливіше до можливості дипломатичного вирішення суперечки. Він уже кілька разів обговорював із братами можливість відкупитися від французів за безпечне повернення до Кале. Та перш ніж він встиг відправити посланців, конетабль та французькі герцоги самі запропонували за сто тисяч екю повернення захопленних норманських міст та відмови від подальших зазіхань на корону Франції. Для людини із гординею короля Генрі ціна була неприйнятна.
Паж влетів у намет короля Генрі й упав на коліна. Той тривожно впився в нього темними очима.
Говори!
Ваша величносте! Герольди від конетабля Франції, месіра дАльбре.
Король Англії озирнувся до своїх братів, шукаючи підтримки: спершу до розсудливого, усією манерою триматися схожого на величного шляхетного птаха, Бедфорда, потім до нетерплячого, нестриманого, але надто привабливого Кларенса, улюбленця придворних дам та шукачів пригод. Бедфорд напружився, наче чекав нападу чи принаймні неприємної звістки, Кларенс вже був розохочений, як молодий півень перед бійкою.
Проси!
Увійшли троє юнаків, важкі обладунки були прикрашені блакитними кірасами з королівським гербом. Шоломи із високими плюмажами вони тримали в руках, віддаючи шану королівському титулу Генрі V. Довгі червоні плащі тягнулися шлейфом, як на жіночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий сміх.