Проси!
Увійшли троє юнаків, важкі обладунки були прикрашені блакитними кірасами з королівським гербом. Шоломи із високими плюмажами вони тримали в руках, віддаючи шану королівському титулу Генрі V. Довгі червоні плащі тягнулися шлейфом, як на жіночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий сміх.
Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирі, король Генрі нахмурився, але мусив задля успіху перемовин стримати роздратування. Він знаком дозволив посланцям говорити.
Могутній королю Англії! Шарль дАльбре, із ласки Божої конетабль Франції, має честь повідомити, що із ним двадцять пять тисяч війська, і він має намір дати бій до того, як ваша величність досягне Кале.
Годі, наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазні фрази, які більше годилися для лицарського турніру, ніж для війни.
Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залізом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу підняти її. За звичаєм герольдів потрібно було щедро нагородити, але англійці були у скрутному становищі, тому король віддав посланцям свій золотий ланцюг та дві каблучки, аж тоді дозволив піти.
Що скажете? спитав король, упавши у похідне крісло під червоно-золотим балдахіном.
Якби французи не слідували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у місті, викликавши тим часом допомогу з Англії мовив Бедфорд, щось прораховуючи.
Якби ж не, мій обережний брате! глузливо усміхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.
Сіро-зелені очі Бедфорда гнівно кресонули брата. Між братами англійського короля, такими дружними на полі бою чи в щирій відданості його величності, часом спалахували суперечки, а дітьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто сильніший, хто слабший, а хто батьків спадкоємець. Кларенс, солдат до мозку кісток, хотів бою, лише в бою він жив на повну, лише так він був щасливий. Бедфорд думав про співвідношення сил, про виснаженість солдатів хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.
Я розумію, що у нас немає іншого виходу, як битися з французами, мій занадто нерозважливий брате, сухо та підкреслено спокійно зауважив Бедфорд. Та я не можу завадити думкам про те, що більша частина наших солдатів змучена дизентерією А французів двадцять пять тисяч.
Битися! Чорт забирай, їх двадцять пять тисяч! скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побіліли. Огидно усвідомлювати, що смерть єдиний порятунок честі.
Король замислився. Важка тиша в наметі гнітила, як у камері смертника.
Хтось із нас повинен верхи їхати у Кале, бо якщо усі ми загинемо, Англію знову роздеруть громадянські війни за королівський спадок. У мене немає законних дітей, у вас теж Ми мусимо вчинити так, аби англійська корона залишилась за Ланкастерами.
Пробачте, брате мій, мовив Бедфорд. Я не залишу вас.
Тобі є що втрачати, Джоне, ласкавіше сказав король.
Я не збезчещу своє імя втечею, впевнено відповів Бедфорд.
Тоді ви, Томасе
Нізащо! Пробачте, ваше величносте. Коли мої брати на полі бою, то й мені тут місце, сказав Кларенс, і звичайна для нього насмішкуватість кудись зникла.
Що ж лишається
Погляди братів упали на Гемфрі Глостера, найменшого брата, який тільки-но увійшов до королівського намету і вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братів та наказ короля, теж відмовився їхати в Кале. Тоді король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столиці. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.
Конетабль Франції, впевнений у своїй перемозі, не хотів проґавити англійську армію, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши між Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англійці змушені були заночувати у полі під Мезонселем.
Сам же король Генрі наказав вивести свого бойового коня білої масті, невеличкого на зріст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височині. Та коли король піднявся, він завмер від жаху: французька армія, що зайняла весь простір між лісами в низині, виглядала, як величезний рій сарани. Його величність розумів, що французи так само страждають від пронизливого дощу, нестачі їжі та хвороб, проте їхня кількість, всі ті списи, блиск десятків тисяч обладунків, прапори, намети, коні, всі ті звуки, галас, крики, дзвін, що панували навколо французького табору, не могли не вражати. Король був занадто гордою людиною, аби визнати, що йому страшно. Він зціпив зуби, різко розвернув коня та поїхав у Мезонсель, де для нього знайшли сухе тепле приміщення, трохи хліба з сиром та цілу карафу вина. Від вина король відмовився, поїв і спробував поспати. Та серце калатало так, що заснутити не виходило, годину поперевертавшись із боку на бік, Генрі різко підвівся, вмився крижаною водою, аж намочив волосся, та повернувся до війська.
Безнадійність становища англійців була очевидна, але королем оволоділа якась дивна нерозумна і незрозуміла впевненість, яка відкидала сумніви раніше, ніж вони встигали продертись до його серця. Він обходив і обходив позиції, вислуховував своїх командирів, тричі власноруч промалював план місцевості, яку вже достеменно знав, аж тоді тривога полишила його.
Надвечір король наказав зберігати суцільну тишу в таборі, усім порушникам наказав відрізати вухо, а надто знатних для такої ганебної кари нещадно штрафувати. Ніч минула у пронизливій тиші, холоді та дощі, що загасив всі вогнища, окрім хіба що грубок у наметах. Комусь так легше було зібратися з думками, комусь молитись, а хтось мовчки, не сміючи подати голос, проклинав усе на світі, шкодуючи, що свою останню ніч він проводить у холоді й голоді.
Король не міг спати. Він вийшов з намету та підвів погляд до неба, звідки зрідка зявлявся затягнутий хмарами тонкий молодий місяць. Король шукав Божих знаків і не бачив їх. Він молився безкінечно, беззвучно, наче в тих повторюваних словах віднаходив заспокоєння.
Пишний табір французького командування, розкішні попони коней, розряджені у золото й оксамит пажі скоріше нагадували турнір, ніж війну.
У темно-зеленому наметі конетабля Франції галасливо й тепло, смолоскипи тьмяно освітлюють червоні від вина обличчя сеньйорів. Вони вже дві години сперечались та закладались, хто яких бранців захопить у полон і кому ж пощастить полонити короля Англії. Сеньйор де Круа заприсягнув, що він або його люди (яких було аж цілих вісімнадцять) знесуть золоту корону з шолома його величності.
Я повторюю, месіри, я чекатиму, запевнив присутніх конетабль.
Лише чого, месьє? спитав герцог Алансонський. Поки з Англії прийде допомога? Чи другого пришестя?
Король Анрі молодий та запальний. Він нападе першим, що зменшить наші втрати.
Про які втрати ви кажете, коли їх там жалюгідних шість, може, вісім тисяч? засміявся Артюр де Рішмон. Мені важко зрозуміти, кого ви бережете, коли кожен із нас прагне битви.
Ми можемо чекати, допоки голод та хвороби не викосять половину англійського війська. До того ж, майже тиждень іде дощ, погода не сприяє атаці кавалерією зауважив маршал Бусіко.
Невже вас, месьє, котрий бився при Нікополісі15, лякає погода? лише з поваги до старого маршала Рішмон не розсміявся вголос.
І справді, ми зібрались тут не для того, щоб чекати підходящої погоди, скривився граф де Вандом. Я за те, щоб ударити по англійцях якомога швидше. Хоч би й уночі, вони цього не чекають.
А що скаже монсеньйор герцог Орлеанський?
Усі озирнулися до Шарля, який і слова ще не мовив, за звичкою вислуховуючи думки інших перед тим, як прийняти рішення. До того ж, король Франції призначив його головнокомандувачем. Він приєднався до війська лише кілька годин тому, після виснажливого рейду під дощем, вітрами, в осінній багнюці. Він не бачив поля битви при денному світлі, не оглядав позиції та солдатів. Від довгої дороги та втоми паморочилося в голові. Тому понад усе герцог Орлеанський хотів устигнути поспати бодай три-чотири години.
Бій якомога швидше. Завтра на світанку, спокійно сказав герцог, сподіваючись, що всі негайно розійдуться по своїх наметах.
Бій! Бій! загули присутні.
Конетабль обмінявся похмурим поглядом із Бусіко: доведеться сурмити атаку, інакше ці запальні сеньйори самі кинуться у бій.
На світанку англійська армія стала між двома невеличкими лісочками, що оточували шлях на Кале. Король поділив свої сили на три частини, поставивши між пішими воїнами та лицарями лучників. Французи, у свою чергу, теж поділились на три війська, переважно з важкоозброєних лицарів. Французи стояли у півльє від англійців, але дорога була вузька, тому три їхні війська стали одне за одним. Від світанку до опівдня армії не рухались. Англійці безперестанку молились. Сам король наказав своєму капелану відправити три меси.
Король Англії був беззаперечно сміливим в очах своїх солдатів. Він жодного разу не користувався тактикою свого батька, коли на поле бою виходило два чи три солдати в королівських кірасах та шоломах із короною, а сам покійний король бився у звичайному обладунку, але оточений охороною. Генрі кидався у саму гущавину бою, так само робили і його брати. Сувора дисципліна в таборі короля стосувалася його особисто так само, як найменшого джуру. Беззаперечна відданість королю, яку кожен англійський воїн носив у своєму серці, виростала з глибокої поваги до його величності як полководця. Тому коли ранком дня святого Кріспіна король Генрі виїхав перед своїм військом, аби підбадьорити солдатів, над Азеркурським полем завмерла пронизлива тиша. Кожен з тих брудних, голодних, змерзлих вояків, що всю ніч молилися, готуючись до смерті, аж зачаїв подих, щоб почути кожне слово свого володаря.