Їм відповідає Марися:
Не хочу я хліба,
Ні води краплини
Тільки мені треба
Рідної хатини.
Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає:
Сирото-сирітко,
Золота голівка,
Те, що хочеш, прохай,
Знайдемо то легко!
А Марися в домотканій сорочині складе худі рученята, простягне їх до пташок і каже:
Мої пташенята,
Благаю одне:
Хай у сні до мене
Матінка прийде!
І так не раз ставалося, що матуся снилася їй уночі.
Тихо-тихесенько, біло-білесенько йшла вона через хату, наче місячний промінь, і як промінь огортала своїм сяйвом голівку сонної сирітки.
Тоді Марисі снилося, що світить сонце і пахнуть квіти. Вона простягала руки до матусі і шепотіла уві сні:
Ти прийшла, матусю?
А над нею голос солодкий і тихий:
Прийшла, дитино.
А слова ті були схожі до тихого подиху.
Пригортається Марися до матері й питає:
І візьмеш мене з собою, матусю?
І тут же голос над нею ще тихіший і солодший:
Не пора ще і не час,
Хто розлучив той злучить нас.
І тоді Марися каже на це:
О, як тяжко чекати, матусю!
А голос:
Робота-турбота, і час промайне.
Жди, моя люба донечко, мене.
Тихо-тихесенько, біло-білесенько мати зникала, як місячний промінь, а сирітка прокидалася із зітханням і бралася за роботу.
Працювала як могла, в міру своїх сил, за той куток у чужому запічку, за ту жменьку соломи, на якій спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз із бору, воду з криниці, а влітку пасла гуси.
Люди в селі називали її Марися гусятниця або Марися сирітка.
Називали так рік, називали два, аж зовсім забули, що дівчинка називалась Кукулинка і що вона дочка Кукулини, тієї доброї жінки, що хотіла рятувати Підземка від побоїв, коли він був підкидьком у злої жінки.
Та й сама вона, коли хтось питав її: «Як тебе звати?» відповідала: «Марися сирітка».
Левада, де сирітка Марися пасла гуси, була під лісом, досить далеко за селом, яке з давніх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хліба, а люди частіше були голодні, ніж ситі.
Пісок вода, пісок вода.
Рік урожай, а два біда
На тій нужденній траві, на тій великій воді годувались цілі табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотіти крилами, ґелґотати і верещати, то на цілу милю довкола було чути.
Усі діти в селі мали роботу з цими гусьми, пасучи їх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.
Десь під вечір табун розділявся на менші табунці, і кожен гнав своїх додому.
Тоді вже нічого іншого не було чути в Голодній Вульці, як тільки:
А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!
А до того таке ляскання батогів, наче весілля їхало.
Довго ще після заходу сонця на подвірях і в хлівчиках не затихало ґелґотання. Та й уночі бувало ні з того ні з сього на всю околицю здіймався гусячий крик.
Але сирітка Марися пасла свої гуси окремо, недалеко від лісу. Їх було всього семеро, і господиня дуже добре годувала їх і не дозволяла гнати на спільне пасовисько. Так що дівчинка навіть раділа з того, бо інші діти сміялися з неї, що вона і не вміє гратися в «жмурки», і що не дуже швидко бігає в «зайчика» і що не хоче з дівчатками танцювати на траві.
І справді: чи це тому, що не мала сили з того нужденного чужого хліба, чи через те своє сирітство, Марися не любила ані бігати, ані танцювати, ані гратися з дітьми в «зайчика». Зате любила співати. А пісеньок знала стільки, що весь день щоразу іншу співала, і ніколи їх не забракло: то про те, як «Зосі хотілось ягідок, а купити не мала за що», то про те, як «Коник сивий, довгогривий длубає копитом могилу своєму хазяїнові», то про зачаровану сопілку, що говорила до пастушка:
Грай, пастушку, грай,
Боже, помагай!
То знову про те, як «Ведмідь кудлатий ходив до вовчиці у свати», то про те, як «У бабусі був козел рогатий і дуже неслухняний», то про те, як «Сірі лебеді летіли за море»
Але найбільше любила Марися співати пісеньку про сирітку, що скликала гусей додому, бо та пісенька була наче про неї саму.
Коли над лісом починала згасати вечірня зоря, Марися відразу ж найголосніше витягала тоненьким голосочком:
Ідіть, ідіть, гусенята,
Ідіть ви додому.
Нема мене приголубить
На світі нікому.
Це була чудова пісенька, і так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав і слухав, а часто й сльози зявлялись у нього на очах.
Це була чудова пісенька, і так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав і слухав, а часто й сльози зявлялись у нього на очах.
Хто навчив Марисю усіх цих пісень невідомо, і коли б спитати її про це, то вона й сама не знала.
Може, навчив її пісень шум чорного бору, може, лугові трави, що шепочуть тихі слова. Може, гаї, вкриті молодим листям, яке, тремтячи легесенько на вітрі, гомонить щось і гомонить, наче живим голосом. А може, й та тиша, що йшла полями, перелогами і була така дзвінка, начеб саме повітря співало.
Слухала, прислухалася сирітка Марися до тих голосів, забуваючи при цьому і голод, і холод, а коли вже сонце заходило, і треба було вертатися додому, вона й сама незчулася, як той день пролетів.
Їй навіть у голову не приходило, що з лісових хащів виглядали й дивилися на неї хитрі жадібні очі спритного Салка того лиса, що жив у сусідстві з Кришталевою печерою, і який, зробивши собі нору під поваленою сосною, вдавав із себе пустельника, а тим часом з усіх боків винюхував, де б ухопити який ласий шматок
Особливо тягнуло його до гусятини. Великих табунів гусей, яких пильнували сильні хлопці, він уникав, надіючись на тих сім гусок, що їх пасла Марися. Щодня все ближче і тихше підповзав він кущами до левади.
Спокійно пасла Марися свої гуси, нічого не підозрюючи. А як тільки смеркалося, гнала свій табунець додому. Єдиним її помічником був малий жовтий песик Гасьо, який дуже любив дівчинку й цілими днями просиджував коло неї на леваді.
Салко відчував до цього Гася велику відразу.
Поганющий псисько! говорив він собі не раз, плюючи і бридко кривлячися. Я ніколи не бачив огиднішого створіння! Ну що це за вуха, наприклад? Якісь гострі, зовсім не собачі. Або шерсть. Таж він рудий, як той зрадник Іуда. А який, видно, паскудний характер! А яка його поведінка, які звички! Адже це найбільший дармоїд. Висловити важко, як ця тварюка мені не подобається! Один його вигляд викликає в мене огиду. Хто бачив, щоб порядний собака весь день сидів на одному місці і пильнував якихось там нещасних семеро гусей! Адже це справжня ганьба! Семеро гусей! Ха-ха-ха сміятись хочеться! І де ж той простак, який любив би гусятину, який спокусився б цією нуждою? Давніше, може, так і водилось, щоб на столах у лисів і така їжа була: відомо, що старі мали свої примхи. Але тепер жодний лис, який шанує себе, таких «ласощів» не їсть. Я принаймні бриджусь гусятиною. А на цього жовтого пса і на цю обдерту дівчину просто дивитись не можу! Коли б не те, що маю намір залишитися тут пустельником давно б забрався з цієї околиці. Але що ж, коли вже хтось усього себе присвятив чеснотам і благородним вчинкам
При цьому він так сильно зітхав, що аж вуса його піднімались коло носа, і, прижмурюючи то одне, то друге око, слідкував за рухами Гася, гусей і Марисі. Потім, відвернувшись від них, криво посміхався.
V
Вдалині в місячному сяйві було видно Голодну Вульку. До неї саме поспішав Скробек, звернувши вбік з битої дороги. Раптом він сказав до краснолюдків:
Як на мою дурну голову, то не всіх паничів треба було б скинути з воза в одному місці, бо якби стільки ротів прибуло в одне село, то настала б така страшенна дорожнеча, що міг би й голод бути.
Правда! обізвався на це якийсь голос із глибини воза. Це був голос Підземка, що по вуха зарився в сіно.
Якби так вас по два, по три, по пятеро розсипати то тут, то там тоді і вам буде краще, і людям в селі теж! продовжував чоловік.
А король:
Розсудлива ти людина! Вчини, як сказано.
Тоді Скробек зупинився, почухав потилицю і, вказуючи на край дороги, сказав:
А хоч би, наприклад, до того он села дати двох-трьох. Ой, добре б жилося тому, хто б туди потрапив, бо це Сита Вулька найбагатше село на всю околицю, там самі багатії живуть, а кожний такий вгодований, що важить, як цілий віл. А діти, а жінки такі гладкі, аж котяться, наче кулі. І як їм гладкими не бути, коли в кожній хаті зранку й до ночі варять, мастять, засолюють, наче під яке свято. А як сяде там чоловік до миски зрання, то встає від неї аж пополудні, щоб потім знов пересісти до іншої.
Стій, стій! гукнув на це заритий в сіні Підземок.
Але селянин розповідав далі, нібито нічого не чуючи.
Як же йому не пересідати від миски до миски, коли тут земля така, що сама дає стократний урожай. А скільки тут сала, солонини, а гусячого смальцю! Не переїсти ніколи!..
Стій! Стій же! ще голосніше крикнув Підземок, вилізаючи з сіна. Стій же, коли кричу!