Стій! Стій же! ще голосніше крикнув Підземок, вилізаючи з сіна. Стій же, коли кричу!
А що там? питає селянин, наче вперше його почув.
Підземок виліз і, проникливо дивлячись чоловікові в очі, питає:
Не брешеш, чоловіче?
А Скробек:
Чого мені брехати? Правда ж!
Їжі досить, кажеш?
Скільки влізе.
І смачна?
Жир по бороді тече!
А миски великі?
Як те місячне коло. А місяць саме заходив.
Якщо так, каже Підземок, звертаючись до короля, я залишаюся тут, милостивий володарю!
Він упав королеві до ніг, потім став на драбину, вклонився товаришам і почав гукати на селянина, щоб завернув до цього села.
А коли Скробек несподівано звернув убік, віз зачепився колесом об камінь і заточився так, що аж підскочив. Підземок, який стояв на драбинці, раптом випав з воза.
Нічого, правда, йому не сталося, бо упав на товстий шар дрібного піску, як на перину, однак зчинив такий страшний крик, що в селі прокинулись усі собаки і почали голосно гавкати.
На цей гавкіт відізвався один гусак, другий, десь заґелґотала якась чуткіша гуска, за нею друга, десята, двадцята; потім по подвірях і хлівах зчинився такий страшенний вереск, наче все село горіло.
Ой, кості мої, кості! обмацуючи ребра, кричав Підземок, переляканий тим гавканням і гусячим криком, але голос його губився у цьому гаморі.
Скробек цьвохнув батогом, і шкапина швидко побігла. Підземок устав, оглянувся і побачив, що в піску біля нього ще хтось порпається. А коли з-за хмари виглянув місяць, Підземок, на превелике своє здивування, впізнав Кошалека-Опалека.
Чи мені вбачається, каже Підземок, чи це справді ти, вчений мужу?
Я, брате! відповідає Кошалек-Опалек.
Чи ти, боронь Боже, також випав з воза?
Е, ні! каже Кошалек. Я вискочив тільки за дозволом короля. Знаєш, брате, коли тут такий гусячий крик, то, очевидно, тут мусять бути й гуси. Чи це тобі ясно?
Ясно, як сонце.
А як є гуси то й пера мусять бути! мовить далі Кошалек-Опалек. Так же?
Як два і два чотири, відповів той.
А як є пера, продовжував знов учений, то й моя слава не пропаде, коли замість тієї загубленої книги напишу нову. Правда ж?
Правда, свята правда! підтвердив із запалом Підземок. Але хоч гаряче притакував своєму товаришеві, насправді не дуже був радий, що на ті жирні шматочки, яких він сподівався, знайшовся компаньйон. Згодом сказав:
Знаєш що, вчений мужу? На мою думку, не личить ученому пхатись поміж мужиків і разом з простаками сідати коло миски. Таким шляхом можна легко завдати шкоди своїй ученій славі. Краще зробимо так: я піду в село, а ти в ліс. Як настане ніч і всі позасинають, я приведу тебе, вчений мужу, і ти підкріпишся тим, що залишиться у мисці. Хоч воно часом буде й скупо, та нічого, бо ж не єдиним хлібом людина живе Так принаймні честь твоя збережеться. А честь це головне!
Добре радиш, любий брате! промовив на це зворушений Кошалек-Опалек і, кинувшись на шию Підземка, давай обнімати його та цілувати.
Підземок мав добре серце, і йому стало ніяково, що його підступна порада була так швидко прийнята. Але голос ненажерливості був у нього сильніший від голосу серця. Та вмить позбувшись своєї ніяковості, він обняв Кошалека-Опалека, відвів його в ліс, ще раз попрощався, побажавши йому якнаймудріших думок, і нишком попід плотами пішов до найпоказнішої хати.
Ніколи, мабуть, ніхто не зазнав більшого розчарування від того, що зустріло Підземка в цій хаті.
У коморі пустка, що й миша здохла б, діжка від хліба засипана висівками, сала ані шматочка, каші ані сліду, про смалець та гусятину і не снилося.
Заглянув Підземок до горщиків пусті, навіть не видно, щоб учора варилась у них страва; заглянув до мисок, до каструль те саме.
Швидко вискочив з цієї хати й побіг до іншої, але й там було не краще. Заглянув до пятої, десятої знову те саме. Люди, що спали там, одна шкіра та кості.
Ніде нема порядної постелі, ніде нема сяких-таких речей, ніде навіть доброго коня в стайні чи корови в хліві. Багато хат хилиться до землі і тримається тільки на підпірках, наче ті каліки на милицях. Не краща була навіть хата старости.
Такий важкий був там весняний переднівок.
Ах ти, мужик безсовісний! люто вигукнув Підземок, стиснувши кулаки. От обдурив мене! Ото попав у біду! Ото ж мене ошукали! Голодна Вулька, а казав негідник що Сита, що жир по бороді тече, що їжі скільки влізе. От тобі й їжа! От тобі й жир! Доведеться висохнути тут, як жердина в плоті. Якби хоч шматок хліба! Хоч кавалочок ковбаси! Або хоч мисочку борщу!
Уже дніло, і щораз виразніше було видно нужду цього села, коли Підземок, ставши на роздоріжжі, задер голову і помалу почав читати таблицю, прибиту на стовпі.
Читав-читав і своїм очам не вірив. Туман чи що?
«Го-лод-на Вуль-ка».
І він знову починав: «Го-лод-на Вуль-ка». Зовсім виразно: «Го-лод-на»!
Заламавши руки, Підземок стояв у журбі. З-за лісу поволі почало підніматися сонце.
Ще раз сумно глянув на стовп: «Го-лод-на Вулька». Прочитав і зітхнув.
VI
Тим часом Кошалек-Опалек, проходжуючись туди і сюди лісом, щоб розігрітися, бо ніч була холодна, натрапив на якийсь високий піщаний пагорбок і викопану під ним глибоку нору. Досить було глянути, щоб упізнати, що це лисяча яма. Але наш літописець, який провів усе своє життя над книгами, мало на цьому розумівся.
Він став, як укопаний, роздумуючи, що б це могло бути.
«Гора? Не гора? думав. Фортеця? Ні, не фортеця. Хтозна, чи це не стара поганська святиня давніх краснолюдків? Дуже можливо, дуже можливо!» І з великою увагою почав ходити довкола.
Раптом з цієї ями обережно почала висуватись подовгаста руда голова з палаючими очима і надзвичайно міцними гострими зубами.
Висунулась, сховалась, знову висунулась, аж поки за нею не показалось довгасте тіло Салка.
Салко відразу впізнав Кошалека-Опалека, але, прибравши байдужого і поважного виразу, підступив до нього на кілька кроків і промовив:
Хто ти, невідомий мандрівнику, і чого шукаєш у цих місцях, відведених для науки і чеснот?
Я придворний літописець короля Блистека з кришталевої печери. До послуг вашої милості, ввічливо відповів Кошалек.
Ах, це ти, вчений мужу! вигукнув Салко. Який щасливий випадок привів тебе сюди? Як? Хіба ж ти вже не впізнаєш мене? Я вчений, автор багатьох книг Салко, якого ти недавно ласкаво відвідав.
Кошалек-Опалек ляснув себе долонею по чолі і сказав:
Аякже! Памятаю! І як це я міг забути хоча б на хвилину! Прошу, дуже прошу, хай ваша милість пробачить мені.
Казав «ваша милість», бо вважав, що не личить називати шановного звіра просто «паном», як першого-ліпшого перукаря. Вони кинулись один до одного і стали обніматися. Згодом Кошалек-Опалек промовив:
Я радий би довідатися від вашої милості, що означає цей пагорбок переді мною. Чи не буде це надто сміливо з мого боку, коли проситиму пояснення?
О, це дрібниця! відповів Салко з усміхом. Я наказав насипати цей горбок для того, щоб завжди мати під рукою досить піску для промокання чорнила в моїх наукових книгах.
Тут він замислено опустив очі і, потерши лапою чоло, скромно додав:
Останнім часом працював я багато дуже багато А як же там твір шановного товариша? спитав він згодом з ввічливим пожвавленням.
Ох! зітхнув Кошалек-Опалек. Краще не говорити про це. Мене спіткало найгірше нещастя, яке тільки може статися з автором: моя книга знищена, а перо зламане!
Зламане? підхопив умить Салко, в якого заблищали очі, а зуби здались ще гострішими. Але ж нема нічого легшого, як знову знайти його, і то не одно. Пять, десять та що я кажу? Сотню пер можу дати тобі, шановний товаришу, за малу, за малесеньку послугу, таку дрібну, як те зернятко піску. І то ще сьогодні! За годину! Зараз!
Він узяв Кошалека-Опалека під руку і, дружньо походжаючи з ним, говорив притишеним голосом:
Є тут поблизу пес, якого я просто терпіти не можу. Сам не знаю, в чому причина цієї відрази: чи його огидний зовнішній вигляд, чи погані звички бо ж весь день без діла сидить при якихось там нещасних семи гусятах, яким ніщо не загрожує; досить того, що не зношу того нікчемного звіра і радий би позбутися його хоч на кілька хвилин. А тут, як на зло, разом з малим, обдертим дівчам і з тими нужденними гусьми, на яких лише шкіра та кістки, він приходить аж сюди, на ці луки під лісом, навпроти мого помешкання і своїм виглядом отруює мені години, присвячені науковій праці. Отож, як тільки він прийде сьогодні, подражни його трохи, любий колего, так, щоб він почав ганятись за тобою і відбіг трохи далі, а я тим часом спокійно закінчу працю, над якою давно роздумую. І тільки зробиш це я вручу тобі цілий жмут прекрасних пер, і то такої якості, що коли візьмеш одне в руку і заснеш звечора, а прокинешся вранці, то побачиш чверть книжки вже списаною. Таке це перо!
Кошалек-Опалек, у якого аж очі загорілися, проковтнув слину і каже:
Радо, дуже радо! Від усього серця! Будь ласка, хай ваша милість розпоряджається мною, як вважає за потрібне. Я весь до послуг вашої милості.