Про розмах цього руху промовляє й такий приклад. Студент педагогічного технікуму Л-ко в 192829 роках вже вісім місяців сидить у спецкорпусі ГПУ в Харкові. Він, комсомолець, убив голову райвиконкому. Чому? За що? Хлопець пережив жахливі тортури, проте не говорить, за що вбив голову райвиконкому. І тільки своєму тюремному другові розповідає, що вбив його за те, що той голова випадково натрапив на засідання місцевої організації СВУ і, зрозумівши, що то за засідання, пішов, щоб сповістити ГПУ. Студент, на долю якого випало застрелити голову, догнав його перед самим порогом будинку райвиконкому і всі сім куль свого револьвера всадив у нього. Л-ко так таки й не сказав, за що він убив голову райвиконкому. Зваживши на молоді літа та «незаможницьке» походження Л-ка, йому дали 10 років. Таких прикладів можна навести безліч.
Сталін і ГПУ мали повне уявлення про становище на Україні; тому й вирішили взятися до повної ліквідації всього того, що там ожило за доби НЕПу. Вони стали на шлях систематичного фізичного плюндрування всіх активних елементів української нації, передусім її інтелігенції, докінчивши цей процес спеціально і штучно організованим голодом 19321933 років, який душив мільйони українців. Не один мільйон українських селян ліг у могилу завдяки цьому «піклуванню» «батька народів».
У той час терор на Україні набрав нечуваних розмірів. По одному тільки процесу СВУ не тільки тюрми, а всі льохи набито було українськими селянами та інтелігентами, звинувачуваними в причетності чи то до СВУ, чи то до Українського Національного центру, або ж Української Військової Організації. Вязнями-українцями забито було совєтські тюрмі, зокрема острів-вязницю «Соловки».
За другого періоду в історії Соловецької каторги селянство, а надто українське, та селянська в основному інтелігенція становлять основну масу соловецьких вязнів.
Для характеристики тогочасного становища на Соловках дуже цікаві матеріали можна знайти у Карла Альбрехта, що, обіймаючи свого часу високу посаду в СССР, відвідав 1929 року Соловки, як урядовець. Дарма, що тодішній керівник «Усевлагу» Ногтєв і його підручні всіма способами намагалися замилити очі небажаному гостеві і не показати Альбрехтові справжньої сторони соловецької каторги. Навіть двох днів перебування на тих островах було досить Альбрехтові, щоб відчути весь жах Соловків. Він пише про сотні обморожених людей, що лежать і вмирають по бараках, про надсильну працю, про погані харчі. Альбрехтові не показали існування «Сєкірної» гори, не знав він про уславлений своєю дикою сваволею «6 взвод» і 13 «исправительную роту, не знав про «Зайчики» і «Валдайчики». Йому показували тільки «хороше» «исправительную» політику совєтської влади. Він був присутній на симфонічному концерті й балеті, що ставили колишні артисти і взагалі інтелігентні люди в імпровізованому соловецькому театрі, який був розвагою для місцевих соловецьких тиранів.
Коли Альбрехт зняв у ЦКК РКІ справу про режим на Соловках, московські большевики перед цим іноземним комуністом намагалися показати, що вони не знають стану речей на острові, і обіцяли справу негайно «полагодити».
І справді, на Соловки вирушив згодом добре знаний в СССР Сольц: на той час сумна слава соловецької каторги досягла й Лондону та Вашинґтону. Сольц звернувся до вязнів з проханням розповісти, як з ними поводиться начальство. Ніхто з опитуваних не насмілився сказати правду: всіх їх так залякувано і так тяжко мордовано за найменше слово проти великих і малих соловецьких тиранів.
Тільки тоді, коли Сольц заарештував керівництво соловецької каторги і перед всіма розстріляв пятьох найбільших, як йому здавалось, злочинців з помічників Ногтєва, вязні повірили, що це комісія для полегшення їхнього становища, а не чергова провокація Ногтєва, не раз перед тим практикована.
Тоді вязні почали розповідати.
Трудно навіть уявити, який жах виявили ті свідчення вязнів. А вони справді були неймовірні, бо змусили навіть Сольца, з огляду на інтерес всього світу до його місії, розстріляти з сотню найвидатніших мерзотників, що, вислуговуючись перед Ногтєвим і виконуючи його накази, знущалися з вязнів.
Тоді ж таки заарештовано й самого Ногтєва, цього ніби головного винуватця тих страшних порядків. На Соловках сказали, що його розстріляно. Насправді ж Ногтєв опинився в московській лубянській тюрмі ГПУ і провів там кілька тижнів на становищі високого гостя. Незабаром його звільнено та повернено йому відібраний тимчасово партійний квиток. Ногтєв дістав навіть підвищення: його призначено за керівника всіх лісозаготівельних організацій Півночі Совєтського Союзу. Практику Соловків він мав застосувати в інших місцях.
Тоді ж таки заарештовано й самого Ногтєва, цього ніби головного винуватця тих страшних порядків. На Соловках сказали, що його розстріляно. Насправді ж Ногтєв опинився в московській лубянській тюрмі ГПУ і провів там кілька тижнів на становищі високого гостя. Незабаром його звільнено та повернено йому відібраний тимчасово партійний квиток. Ногтєв дістав навіть підвищення: його призначено за керівника всіх лісозаготівельних організацій Півночі Совєтського Союзу. Практику Соловків він мав застосувати в інших місцях.
Чи змінилося ж що на соловецькій каторзі? Звичайно, змінилося. Надто в перші два-три місяці. Потім становище ще погіршало, бо, крім розстрілів, убивств і знущань з вязнів, тепер запроваджують систему найпильнішого політичного терору, постійних обшуків, провокацій, штучно вигаданих політичних «справ», за які на підставі свідчень, куплених за шматок хліба провокаторів, вязнів розстрілювано чи давалось їм нові терміни увязнення. Отож нема чого дивуватися, що при цих «нових» порядках на островах створилася ще гірша ситуація. Про неї заговорив цілий світ.
Тоді, щоб московському ГПУ, самому Сталінові виправдатися перед цілим світом, випущено згадуваний уже фільм «Соловки». З 1931 року, коли на Півночі Совєтського Союзу опинилося не кілька тисяч, а кілька мільйонів українців, кубанських і донських козаків, кавказців та інших інонаціоналів, коли треба було виконати за всяку ціну першу пятирічку та ще й за чотири роки, постала ідея створення Біломорсько-Балтійського каналу. Настав час, коли багато тисяч людности Соловків мусили покинути їх і переселитися на материк, щоб полягти на будівництві того, на кістках вязнів побудованого, каналу. На островах лишилася тільки незначна частина вязнів, переважно слабих, полишених помирати, щоб збільшити число саме тоді померлих від тифу кільканадцяти тисяч вязнів.
Серед тодішніх соловчан, що їх залишено вмирати на Соловках, і тих, що виїхали на будівництво Біломорського каналу, бачимо академіка Слабченка, професора Барбара, професора Гермайзе, М. Павлушкова, Павла Христюка, Івана Петренка, Г. Садовського, О. Березовського, Віталія Юрченка, Клима Поліщука і багато інших.
За цієї доби на Соловки потрапила українська інтелігенція, щільно повязана з українськими селянами. Ми не бачимо ще серед увязнених ні політичних діячів совєтської України, ні тих діячів на культурній ниві, які свого часу повірили в щирість совєтського протегування українській культурі й ставились до совєтської влади цілком лояльно, доки влада та не скинула з себе маски.
Третій період в історії соловецької каторги слід починати від того часу, коли, ліквідувавши на селі все ініціативне і національно свідоме, Сталін вирішує поквитатися з рештою української інтелігенції та покінчити з усіма «нестійкими» елементами в КП(б)у.
Саме тепер Сталін заходився ліквідувати всі мізерні атрибути позірної окремішности УССР. Почалося з ліквідації Української військової округи та перетворення її на Харківську і Київську. Далі, як гриби під дощ росли: «Союзхлеб» замість «Укрхліб», «Союзуголь» замість «Укрвугілля», «Союзсоль» замість «Укрсіль» «Союзсахар» замість «Укрцукор» і т. ін. Негайно за постановою ЦКВКП(б) телеграфним наказом від 15. ХII.1932 року, русифіковано всі українські інституції на терені СССР, що були за межами УССР. На Україну з особливими повноваженнями від Сталіна прибув П. Постишев. Почалася друга хвиля терору на тлі страшного голоду 1933 року. Усі тюрми й льохи переповнено увязненими. Серед заарештованих, крім селян, маємо вже немалий прошарок індустріальних робітників, тих інтелігентів, які ще недавно ще лояльно ставились до совєтського режиму. У казематах НКВД сидить багато комуністів, звинувачуваних у націоналізмі чи троцькізмі.
Постишев приїхав з повноваженнями впень знищити націоналізм, що його на той час репрезентували вже не Грушевський, Єфремов і Ніковський, а Скрипник, Шумський, Полоз, Приходько, Михайлик і Хвильовий, члени КП(б)У, комуністи-українці, що одні з них всіма силами боронили бодай куцу автономію України доби НЕПу, а другі боролися за незалежну соціялістичну Україну.
І для комуністів-українців настав, виходить, час, що його передчував український комуніст Еллан-Блакитний, який, вмираючи, говорив своїм товаришам: «Стережіться, хлопці, бо скоро хахла хватать будуть!»
Українські комуністи, що обіймали в совєтській Україні високі пости, з приїздом Постишева вирішили виступити ще раз супроти уніфікаційної лінії Сталіна; але в цьому змаганні мусіли або здатися на волю переможця, або ж загинути.