На цей час, як уже говорилось вище, виробнича діяльність Соловків зводилось головно до сільського господарства. Лісгосп, Йодпром, Рибпром були невеличкими. Там працювало мало людей. До того ж у Йодпромі, як і в Рибпромі, могли працювати тільки вязні, що мали право плавання по морю, а таких людей на Соловках тоді майже не було. Отже, все довелося скорочувати і згортати. Лишилося тільки сільське господарство, розташоване на чотирьох пунктах: 1. Прикремлівський, 2. Есаковський, 3. Муксольмський, 4. Анзерський. Пункти ці, де працювали колись ще соловецькі ченці, розбудовано за останніми приписами агрономічної науки. Звичайно, всі вони були нерентабельними, але в умовах Півночі вражали гостей великими досягненнями. Досить сказати, що холмогорської породи корови (так званого «соловецького отродья») на острові за лактацію (10 місяців) давали від 7 до 12 тисяч літрів молока. Господарство це загалом мало показовий характер й розраховано було на замилювання очей гостям.
Вязні ходили коло рогатої худоби й коней, працювали на городі та меліоративних роботах, косили траву.
Усім соловецьким господарством керувала виробнича частина управи острова. На чолі окремих відділів до середини 1937 року, як правило, стояли вязні.
Начальником соловецької каторги був тоді заслужений чекіст Іван Пономарьов. Це був страшенний тиран, що дивився з-під лоба, називав усіх на «ти» і з особливим притиском підкреслював, коли збирав керівників виробничої частини острова, що вони всі лише «недостреленные». Любив серед ночі приїздити на той чи інший пункт за Кремлем, і горе було тому з керівників сільгоспу чи молочної ферми або свинарника, коли заставав його сонним: коли він, сам Пономарьов, не спить і «піклується» господарством, то як же сміє спати цей «недостреленный!» Був суворий і несправедливий. Викликаний до начальника вязень ішов на розмову, як на шибеницю. Був повним господарем і мав силу-силенну «стукачів» (донощиків), так що знав про все, що діється на Соловках, краще, ніж «Третя часть».
Після убивства Кірова режим на Соловках різко погіршав. Багатьох вязнів посаджено до ізоляторів, багатьом продовжено термін увязнення, і то не менш, як до десяти років. Створено нові ізолятори, де посилено конвой і погіршено харчування (максимум 300 гр. хліба і, крім хліба, нічого); заведено постійні обшуки, збільшено військову охорону. Коли за другої доби до Соловків підходили чужоземні пароплави-лісовози, куди соловчани навантажували ліс, то тепер 25-кілометрова водна зона навколо островів стала заказаною зоною не тільки для іноземних кораблів, ба й для звичайних собі човнів-баркасів карельських поморів. Простір навколо острова міновано. Міновано й фарватер до соловецької бухти, що звалася бухтою «Благополучия». Дворазові на день перевірки, на яких вязень мусів називати своє імя та по-батькові, і щотижневі «генеральні» перевірки, коли вязень повинен був відповідати на кільканадцять запитань аж до «бабушки и дедушки» стало звичайним явищем. Начальник острова чи 3-тя частина повинні були мати точну інформацію про те, де перебуває кожен вязень, що він робить і що він за оден. Тікати з острова стало просто неможливо. Щоправда, спроби тікати бували, але жодна з них не закінчилась щасливо.
Коли втік капітан далекої плавби Стерельговський, що з двома кримінальниками украв моторовий човен військової оперативної охорони і зник, їх шукало не тільки само соловецьке начальство та охорона. На розшуки відряджено навіть літаки, човни й пароплави. І черев два тижні Стерельговського десь коло Коли таки піймано.
Трагічно закінчилася взимку 1933 року і так звана Анзерська втеча, коли група вязнів з острова Анзера, дізнавшись, що море навколо острова замерзло до Літнього берега на материку (це буває раз на 50 років), одної ночі забила начальника острова, обеззброїла охорону і, забравши лижви, подалася в напрямі Літнього берега. Але на березі її одразу ж зустрів мало не цілий полк війська НКВД з гарматами та кулеметами. Вязні з кулеметом і гвинтівками вступили в нерівний бій і всі майже полягли на бойовищі. З 40 чоловіка втікачів до Кремля потім перевезено тільки пятьох.
Тікали ті, що не витримували «исправительной» політики, не бувши навіть в ізоляторах. А в ізоляторах панував жах.
Народній учитель Борейша (з совєтської Молдавії) сидів у другому соловецькому ізоляторі. З неймовірними труднощами він тікає з третього поверху ізолятора і перелазить через кремлівські стіни. Потім привязує себе рушником до двох «баданів» (деревин) і кидається вплав Білим морем. Це було в жовтні 1936 року, коли на Білому морі починалися шторми. По двотижневих розшуках труп утікача з двома «баданами» був знайдений десь за сотню кілометрів від острова.
Трагічно закінчилася взимку 1933 року і так звана Анзерська втеча, коли група вязнів з острова Анзера, дізнавшись, що море навколо острова замерзло до Літнього берега на материку (це буває раз на 50 років), одної ночі забила начальника острова, обеззброїла охорону і, забравши лижви, подалася в напрямі Літнього берега. Але на березі її одразу ж зустрів мало не цілий полк війська НКВД з гарматами та кулеметами. Вязні з кулеметом і гвинтівками вступили в нерівний бій і всі майже полягли на бойовищі. З 40 чоловіка втікачів до Кремля потім перевезено тільки пятьох.
Тікали ті, що не витримували «исправительной» політики, не бувши навіть в ізоляторах. А в ізоляторах панував жах.
Народній учитель Борейша (з совєтської Молдавії) сидів у другому соловецькому ізоляторі. З неймовірними труднощами він тікає з третього поверху ізолятора і перелазить через кремлівські стіни. Потім привязує себе рушником до двох «баданів» (деревин) і кидається вплав Білим морем. Це було в жовтні 1936 року, коли на Білому морі починалися шторми. По двотижневих розшуках труп утікача з двома «баданами» був знайдений десь за сотню кілометрів від острова.
Постійні нагінки, труси, ізолятори, шпигунство, постійне чекання розстрілу, суворого ізолятора, нових і нових тортур доводили людей до божевілля. Вязні вішалися, топилися.
До середини 1937 року на Соловках зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл. Тоді в цьому концтаборі були представники найрізноманітніших політичних партій і угруповань. Тут можна було побачити і монархістів-гетьманців, і федералістів, правих і лівих есерів, комуністів і соціял-демократів.
«Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академік Кримський, що вона нагороджує всіх рівно й однаково (його самого, так само, як і його «ворога» Грушевського), справді таки вдарувала всіх однаковими концтаборами. Опинившись на Соловках (чи в інших таких же значних місцях) перед єдиною для всіх небезпекою, багато з вязнів забули про давні політичні чвари й незгоди, браталися між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях.
Четвертий період в історії половецької каторги слід починати з того часу, як на чолі НКВД СССР став Єжов. Становище трудящих і підсовєтської інтелігенції України стало нестерпуче тяжким. Гіршає й без того гіркий режим на Соловках.
Уже з зими 19361937 року на Соловках вязнів чимраз більше обмежували в праві перебувати за межами Кремля. Багатьох садовили до ізоляторів; чимраз частіше на острові відбуваються «фашистські» процеси, після яких десятки людей діставали додаткові терміни увязнення й опинялися в ізоляторах. Тому 1937 року нікого майже не звільнено з каторги. Всі, хто відбув термін увязнення, діставали, як правило, додаткові терміни по 510 років. Обмежено вихід за браму Кремля. У Кремлі зібрано силу вязнів. А що всім вязням цим не можна було дати роботу в Кремлі, то створилася група «ненаряджених» (від слова «наряд»). Люди ці сиділи без праці, і, звичайно, одержували гіршу, голодну пайку.
Нарешті, десь 22 чи 25 червня 1937 року, зігнали до Кремля всіх вязнів і оголосили, що віднині соловецькі острови, які досі вважалися за 3 відділ Біломорсько-Балтійського табору, перетворюється на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР», а вязні зватимуться не «заключенными («зека»), а «лишенными свободы» (л/с). Обмежено право листування. У листах не можна подавати ні географічних, ні топографічних, ні будь-яких інших відомостей про життя й становище на островах; осіб же, які подаватимуть у своїх листах ці відомості, суворо каратимуть.
Через брак придатної для використання робочої сили сільськогосподарський сезон на Соловках закінчено з великими труднощами. До того розпочато роботи коло перетворення соловецького Кремля на вязницю у повному розумінні цього слова. Почалися ремонти, перебудови. На острови привезено багато цегли та іншого будівельного матеріалу. Мали будувати за 2 кілометри від Кремля, на території колишньої цегельні, ще одну величезну тюрму наймодернішого типу. Щоб дістати робочу силу, нове соловецьке начальство звернулося до «Белбалтлагу» з проханням надіслати на острови «соцблизких» усякий карний елемент. «Белбалтлаг», звичайно, з охотою зібрав «отпетых девочек и мальчиков» і надіслав на Соловки (остобісіли вони там усім своїми «делами»). Коли соловецьке начальство глянуло на тих, «соцблизких», що нагадували що хочете, тільки не людей, то йому одразу ж стало ясним, що користи з них ніякої не буде. Мусіло організовувати для них спеціальний ізолятор, а через місяць з подякою повернуло «Белбалтлагові». Але незабаром проблему робочої сили розвязала сама єжовська дійсність: до Соловків навезли силу-силенну звичайних колгоспників, людей, що мали менше як два роки увязнення. Старих соловчан тоді замкнули в Кремлі чи посадили до ізоляторів.