Соловецький етап. Антологія - Антология 14 стр.

Крім того, щодня тепер літаками й пароплавами з усіх кінців СССР везли на острови вязнів з 10, 15, 20 і 25 роками увязнення. Між «ворогами» були й родини розстріляних Якіра, Тухачевського, Ягоди та інших. Були тут і якісь ленінградські учні зовсім діти, звинувачувані в троцькізмі. Вони, плачучи, клялись, що не читали навіть «Уроков октября» Троцького.

Багатьох вязнів привозили з великими капюшонами на головах, які закривали їм обличчя. На грудях у такого вязня був тільки нумер. Під цим нумером вязня садовили до камери, на нумер викликали. Під страхом розстрілу вязневі заборонялося називати своє прізвище. Навіть соловецьке начальство часто не знало, хто саме перебував у його «секретних ізоляторах». Таємниці такі відомі були тільки тим високим установам, які посилали сюди цих живцем похованих.

І раптом, коли вже всіх було переведено на тюремний режим, несподівано наприкінці року з Соловків вивозять два великих етапи. З першим етапом покинула соловецькі острови основна маса політичних вязнів-українців.

Уже на материку я бачив вязнів, що їх 19371938 рр. привезено на Соловки будувати і розбудовувати нову соловецьку тюрму. Вони розповіли, що 1938 року всіх вязнів кудись вивезено, тюрму ліквідовано й розпочато будівництво військово-морської бази. Куди саме вивезено вязнів, якими забиті були камери на Соловках, вони не знали. Але вивезено їх не соловецькими (Соловки мали два своїх пароплави), а якимись іншими великими пароплавами.

Готуючись до війни, кремлівські володарі вирішили перетворити соловецьку тюрму й архіпелаг на опорний пункт своєї експансії на Захід.

Так закінчила своє існування совєтська соловецька тюрма

Подаючи далі свої спогади про українську інтелігенцію на Соловках, мушу насамперед сказати, що скупість наведених матеріялів про окремих вязнів пояснюється тим, що люди ці ще й досі перебувають на терені «темного царства». Тимчасом пишу тільки про те, що не є новиною для енкаведистів. Коли ж говорю більше, то мушу вважати на долю цих ще й нині підсовєтських людей.

Боляче мені, що й сьогодні не можу говорити на повний голос все про наших страдників і звитяжців; але вірю, що настане час, коли наша інтелігенція повернеться з тих нетрів несходимих і, оновлена духом, розповість сама про себе.

Ті, чиї імена не значаться в історії

*1 Геннадій Садовський народився у 1897 р. в с. Ковяги на Харківщині в родині священика, за іншими даними в с. Чернички біля Бердичева. Навчався у Київській духовній семінарії, а згодом у Київському університеті. З 1918-го в армії УНР, неодноразово тікав з денікінського полону. У 19181920-му перебував у Житомирі, був військовим комендантом, видавав газету, боровся з більшовиками, дбав про українські кадри. У 1920-х вчителював у с. Сестринівка біля Бердичева.

У 1926 р. його заарештували в Харкові, а 3. 04.1929-го засудили на 10 років концтаборів. Відбував покарання в Белбалтлагу і на Соловках.

9. 10. 1937 р. його засудили до розстрілу, а 3. 11. 1937 р. розстріляли у Сандармоху. При обшуку було вилучено його роман «Сонячні ночі» та повість «Семінаріада».

Син залізничника, семінарист Київської духовної семінарії, а згодом студент Київського університету, Генадій Садовський ще на 19 році життя вступив до Української петлюрівської армії й до останнього подиху вважав себе за солдата цієї армії. Високого і стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, Генадія знали, як молодого, але відданого справі національної та соціяльної волі українського народу. Знали і поважали.

1933 рік. Девятий Кемський відділ Біломорсько-Балтійського табору «Морсплав», вечір. Лежу на верхніх нарах. Чую, хтось питається про мене. Устаю, спускаюсь на підлогу, відгукуюсь.

 Це ви Підгайний? питає.

 Я, відповідаю.

 Ви з Харкова?

 Так.

 То ми ж з вами земляки. Я сидів у спецкорпусі Холодногорської тюрми. Я Садовський.

Ми познайомились.

Генадій Садовський сидить вісім років у тюрмі. Він все уже бачив. Переміряв босими ногами Соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий, як і ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав. Як і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може і як може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи свій довгий тюремний досвід, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу не забрудненою.

 Я, відповідаю.

 Ви з Харкова?

 Так.

 То ми ж з вами земляки. Я сидів у спецкорпусі Холодногорської тюрми. Я Садовський.

Ми познайомились.

Генадій Садовський сидить вісім років у тюрмі. Він все уже бачив. Переміряв босими ногами Соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий, як і ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав. Як і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може і як може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи свій довгий тюремний досвід, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу не забрудненою.

Не минуло й місяця, як навколо Садовського створилася ціла група українців, як уже без протоколів, зборів і постанов утворилася міцна спілка, як на «Морсплаві» відроджуються українські традиції матеріальної і моральної допомоги один одному, у всяких умовах, повсякчасно, незалежно від території.

Одного дня нас з Генадієм, а з нами й тисячу інших, відправляють до соловецької бухти «Благополучия». Виконавши всі церемонії прийому, направляють з невеличкою групою на найгіршу «командировку», на так звані Пічуги (в північно-східному кінці соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водорослів. І тут Генадій виходить зі становища. Бачучи, що ми, кілька чоловіка українців-інтелігентів, напевне загинемо, він, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пічугів і були призначені на інші, легші, роботи, хоч сам лишається там.

Білими ночами ми довго не спали і розмовляли на найрізноманітніші теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку ясну, струнку, сповнену поетичного надхнення. Від Генадія Садовського почув я слово, сказане вільною, незалежною, високо принциповою людиною, яка ні за що, ні при якій погоді не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Генадія була Україна вільна, Незалежна Держава.

Тими ж ночами читали ми написану на острові книжку Генадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі про наші національні змагання.

Часом Генадій діставав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:

З таких, як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили з них кров.

Інколи Генадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього пісень тих учились інші й співали їх нелегально на Соловках на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій Східній Фінляндії. З пісень цих пригадую тільки початок однієї, а другу цілком.

Перша оспівувала замучених на соловецькому острові петлюрівських отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:

Другу складено на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вона була поширеною не тільки серед українців, а й серед інших, що там перебували. Навіть при розгромі однієї організації, що готувала масову втечу увязнених, фігурувала, як зразок агітаційної акції, саме ця пісня. Автора її ГПУ так і не пощастило відшукати.

Слова цієї пісні такі:

Та згодом Генадій Садовський дістається з Пічугів до соловецького Кремля, а з нього, вже за моєю допомогою, вартовим на сінний склад сільгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сиділи ми, і Генадій розповідав про українську національну революцію, про все, що знав, бачив і своїми руками робив, і як згоріла молодість його в боротьбі й неволі.