Ось він, молодий Генадій, звільняє житомирську тюрму, набиту тільки українцями петлюрівцями, заарештованими Денікіним і приреченими на розстріл, бо денікінці, під тиском української армії, мали тікати з міста.
Ось він, Генадій, воєнний комендант і фактичний керівник Житомира та Волинської губернії. Двадцятирічний юнак мусить брати на себе провід у такий бурхливий час.
Якщо ми винні, казав Садовський, що програли революцію, то не тільки ми винні, а винен і весь наш народ. Спробуйте творити нову національну Українську Державу, коли дядько на запитання, якої він національності, відповість православної.
А проте Садовський вишукує людей, добирає кадри, організовує газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру і садовить його за редактора, заміщує посади в урядництвах українцями, дбає про госпіталі для поранених, про дитячі будинки, і не забуває й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працює. Викриває підпільний большевицький комітет, заарештовує й розстрілює, без милосердя і без зла, бо того вимагала справа Української Незалежности. Розстрілює навіть того, що перехрестився і крикнув: «Господи, я русский человек», бо того вимагала справа Визволення, і не було чого «русским человекам» йти до большевицьких запільних комітетів.
А як відступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кількома козаками, кулеметом і автомашиною останнім, бо мав палити папери. І коли ці папери горіли, а телефоніст з вокзалу що пять хвилин сповіщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабінету Садовського вривається Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армію Симона Петлюри і УНР і прийшов намовити і його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрівця», якого кілька місяців тому врятував від розстрілу денікінцями, пригадав, як жалюгідний тоді М. Любченко обнімав і цілував його. Сьогодні ж, коли погіршала ситуація, цей «герой» став перекинчиком і приходить намовляти і його.
Я не бачу на тобі зброї, сказав Садовський. Геть з кабінету! Бо накажу розстріляти, як пса.
Ідіот ти! крикнув Любченко і прожогом вискочив із кабінету.
До арешту Садовський весь час жив нелегально і працював у підпіллі, тоді як його товариші по партії згодом примушені були опинитися в членах КП(б)У, і з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та іншими високими урядовцями совєтської України.
Минали роки. Садовський вже в спецкорпусі, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстріляли, а дали десять років «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибивається з далекої Волині до Харкова, доходить до кабінетів високих урядових осіб совєтської України, колишніх товаришів Генадія, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тоді ще казав йому, що він дурень, але він мене не послухав».
Якось, сидячи на березі Білого моря й розповідаючи про прибуття на острів нових і нових партій увязнених, колишніх високих достойників совєтської влади на Україні, Садовський сказав: «Я не злостива людина і все своє життя клав і кладу за нездольну, дружню, консолідовану, пройняту наскрізь щирістю й доброзичливістю ідею єднання нашого народу, нашої інтелігенції. А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка. Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно».
Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко. Любченко зблід, підійшов до Генадія, подав руку й заплакав. Генадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.
У 1937 році, десь у липні чи серпні, Садовський мав звільнитися, а тим часом його здоровя сильно підупало. Та раптом з далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить йому одяг і взуття. І на тринадцятому році чекають його діти й жінка. Садовський хвилюється, дуже збентежений, він так любив свою героїчну дружину й дітей. І раптом знову «продолжение срока» ще на три роки.
Тихо, як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор.
Минуло два місяці. Вилізши на третій поверх згорілого Успенського собору в Кремлі, можна було бачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних половецького госпіталю ходив, понуривши голову, божевільний Генадій Садовський.
Степан ЗАПОРОВАНИЙ* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селі Верхнянка Київської губернії, українець, агроном, студент Лінгвістичного інституту, проживав у Києві. Заарештований у справі «Української революційно-демократичної спілки». Засуджений судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 28 січня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 років ВТТ. Відбував покарання у таборі «Карлаг» та на Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).
* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селі Верхнянка Київської губернії, українець, агроном, студент Лінгвістичного інституту, проживав у Києві. Заарештований у справі «Української революційно-демократичної спілки». Засуджений судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 28 січня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 років ВТТ. Відбував покарання у таборі «Карлаг» та на Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звичайно, не міг пройти не поміченим ГПУ, і на початку 1932 року його звинувачують в участі у військовій організації. Дістає пять років і потрапляє спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.
Було приємно бачити, що вже, коли відгриміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.
Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене,
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись,
читав він із зошита.
Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:
Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу,
Земля прийме хоч труп благословенний
Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну увязнення ще на пять років.
Володимир БЕНЕДИК* Автор помилився. Справжнє імя: Бенедик Антон Наумович, народився у 1908 р. в с. Качанівка Хмільницького р-ну Вінницької обл. Вчитель, проживав в УСРР.
Заарештований: за ст. 54-11 КК УСРР. Судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 3 вересня 1931 р. засуджений до розстрілу. Колегією ОГПУ 7 квітня 1932 р. розстріл замінено за ст. 58-2-11 КК РСФРР на 10 років ВТТ.
Відбував покарання у Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої кари.
Розстріляний 3 листопада 1937 р. в Карелії (Сандармох).
Це був молодий народний учитель, невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.
Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, його очі горіли і він говорив так, що справді йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Камянця Подільського поширилося до Вінниці й Києва.
Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости по суті за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.
Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах.
Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жодного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».
Олександр БЕРЕЗОВСЬКИЙ* Серед соловецьких каторжан вдалося виявити людину з іншим іменем. Можливо, це той самий. Березовський Григорій Андрійович, 1900 р. н., уродженець с. Кидрасівка Бершадського р-ну УРСР, українець. Судовою трійкою ГПУ УРСР 20.09.1930 р. засуджений за ст. 54-2 КК УРСР на 10 років ВТТ. Відбував покарання у Соловецькій вязниці. Особливою трійкою УНКВД ЛО 10.11.1937 р. засуджений за ст. 58-2-11 КК РСФСР до вищої міри покарання. Розстріляний у м. Ленінград 8.12.1937 р.