* Серед соловецьких каторжан вдалося виявити людину з іншим іменем. Можливо, це той самий. Березовський Григорій Андрійович, 1900 р. н., уродженець с. Кидрасівка Бершадського р-ну УРСР, українець. Судовою трійкою ГПУ УРСР 20.09.1930 р. засуджений за ст. 54-2 КК УРСР на 10 років ВТТ. Відбував покарання у Соловецькій вязниці. Особливою трійкою УНКВД ЛО 10.11.1937 р. засуджений за ст. 58-2-11 КК РСФСР до вищої міри покарання. Розстріляний у м. Ленінград 8.12.1937 р.
Член підпільної української антибольшевицької організації «Народна воля», він у 1926 році потрапляв у лабети ГПУ, а вже звідти до Бутирського ізолятора в Москві. Від 1926 до 1932 року Березовський сидить в одиночній камері без права листування, без газет і радіо, без книжок, без жодного звязку з навколишнім світом. Нарешті, коли вже відчув, що може збожеволіти від такого «исправления», вирішив померти або добитися тюрми чи концтабору на «общих основаниях». Оголошує голодовку. Дуже довго голодує й досягає мети: його перекидають на Соловки, в Кремль, і лишають у Кремлі без права виходу за його межі.
Унаслідок голодування, від штучного годування, в нього пересохли голосові звязки, і він майже назавжди втратив голос. На острові у Кремлі весь час проживав з товаришами на так званій «мансарді» на третьому поверсі згорілого Успенського собору. Ця камера завжди притягала увагу найрізноманітніших кіл соловчан. Тут часто можна було зустріти професора Пущенка, що цікаво розповідав про свої пригоди та мандати, соловецьких музик, артистів, художників.
Березовський, як добрий господар, міг завжди почастувати присутніх вареною картоплею з тюленячим жиром, що невідомими шляхами потрапляли з кремлівських складів на «мансарду»; тут обмірковували різні плани, заспокоювали надто гарячих, які своєю поведінкою могли сприяти збільшенню жертв терору. Саме таку справу, пригадую, обмірковували в 1937 році, коли один нерозважний колишній голова райвиконкому захотів створити на Соловках національно-соціялістичну партію і так невдало провадив її організацію між вязнями, що довелося закликати його до порядку й негайно припинити справу, інакше його оголосять за провокатора. Це допомогло, і кілька десятків голів українських селян лишилося цілими.
Березовський любив свою дружину та єдину доньку і на восьмому році тюрми одержав від них першого листа. Така подія була для нього великим щастям та радістю; і відтоді він, вірячи в своє майбутнє, клав усі сили, щоб донести соловецькі кайдани до самого краю і ще раз побачити свою сонячну Україну, за яку поклав життя.
Іван КОЗЛОВВін був зайдою на Україні. Власне, не він, а ще його прадід, якого вивіз із Росії поміщик і оселив у своєму «південному» маєтку. Але для І. Козлова Україна стала батьківщиною, за яку він зі зброєю в руках воював у добу революції.
Був звичайним селянином з тих, що тягнуться до легкого хліба і вже цураються плуга. Працював за писаря і за селянського адвоката. За чаркою горілки говорив навіть про внутрішню політику, про Україну, про совєтську владу без комуністів, словом, нагадував трохи Копистку з пєси Миколи Куліша «97».
Цей «Копистка» довгі роки жив ілюзіями революції, аж поки не побачив голоду 19321933 рр. Тоді вирішив поквитатися з большевиками. Активний, моторний і досить грамотний, він швидко створив навколо себе велику підпільну селянську організацію, що охоплювала кілька районів на Полтавщині й Сумщині, і почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєтської влади.
Звичайно, війська ГПУ розгромили повстання, його учасників постріляли, села спалили, а самого Козлова піймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав і вивчав, що «краще померти від меча, ніж від голоду», а тому й боронив себе та своїх селян, бо все одно: хоч так, хоч інакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, ніж голодним рабом.
ГПУ, мабуть, подобалась така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років «с заменой» і послали на Соловки.
Василько ОТЧЕНАШОригінальне прізвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей український парубок був утіленням доброти, щирости, товариства по відношенню до однолітків.
Батько Васильків був невтомним, працьовитим хазяїном і мав добре господарство. Своєму малому синові наказував любити землю і робити від рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстріляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матірю вигнано з хати.
Батько Васильків був невтомним, працьовитим хазяїном і мав добре господарство. Своєму малому синові наказував любити землю і робити від рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстріляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матірю вигнано з хати.
Василькові було 15 років, коли місцевій владі не сподобалося, що він з матірю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирішила влада вигнати вдову вже і з другої, поганенької, хатини, яку вона сяк-так з дітьми побудувала, і кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцію, за допомогою міліції, голова сільради проводив, Василько став у сінях і, коли голова сільради ніс миски з ложками, то він його тройчатими вилами пригвоздив до підлоги, а сам вискочив у вікно і подався до лісу, чуючи позаду себе лемент і постріли.
Удова з малими натерпілася тоді мук від посіпак-комсомольців та «активістів». Василько, знайшовши в лісі товариша, почав потроху то одного, то другого сільського «активіста» стріляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обріза, сів на поїзд і поїхав, куди завезе поїзд. А поїзд ішов на Москву, то Василько й опинився аж у Москві.
У Москві парубійко називає себе не Отченашем, а Григоровичем, і дістає на це прізвище документи. Але не може втерпіти: хоче дізнатися, що діється на батьківщині, і рідній тітці у другому селі пише листа. Дістає листа й від тітки. Тітка пише про великі здирства, вбивства, арешти і грабіж, що їх чинять на селах комуністи. З листа того дізнався він, що його матір вигнали з хати, а селянам заборонили її приймати; що мати викопала з дітьми під лісом землянку та там і перебуває в холоді та голоді; дізнався він і про винуватців.
Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавільниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пішов геть аж на передмістя Москви. Там купив на Сухарівці мисливську рушницю, щоб за її допомогою дістати наган і їхати на Україну. Йому таки справді дорогою зустрівся військовий з наганом; але рушниця зрадила і, замість того щоб дістати нагана, Василько під наганом того військового дістався до Лубянки в Москві. Чимало зазнав мук на Лубянці. Там було встановлено і його дійсне прізвище. Але, зважаючи на молоді роки, йому дали тільки десять років «с заменой».
На острові Василько спочатку був «христосиком»: відмовлявся від праці, мовляв, з релігійних мотивів («ліригія не позволяє» як говорив він нарядчикам і начальству); був безнадійним «отказчиком» від роботи; пройшов усі ізолятори і здобув в очах соловецького начальства славу «урки» чи «соцблизкого».
Це мало неабияке значення для його дальшої соловецької карєри, коли він, опинившись серед української громади, став конче потрібним функціонером. Усі найважчі справи скажімо, доставити харчі, записку чи гроші в якийсь ізолятор, чи «спецкомандіровку», такі справи міг і з успіхом проробляв Василько, і ніяка третя та оперативна частина ніколи й не догадувалася, що Василько може виконувати такі завдання.
Він почав учитися читати і вже в 1935 році став ветеринарним санітаром у сільгоспі; але ніколи не кидав своїх витівок. Так, наприклад, памятаю, як одного разу при обшукові вночі, коди енкаведисти всіх загнали лише в білизні в куток, а самі робили обшук, він удавав, ніби намагається заховати від обшуку свою велику чорну скриню. Коли це помітили обшукувані й кинулися до скрині, він, зніяковівши, тремтячим голосом заявив, що не може її відімкнути, бо, мовляв, загубив ключа. Це заінтригувало енкаведистів: вони були певні, що в тому сундуку щось є заборонене. З захопленням висадили віко з того сундука і побачили брудні старі онучі, заіржавлені гвіздки і добре на папері намальовану дулю. О! Це була картина, гідна пензля художника! А ми всі мали задоволення хоч такими дрібницями досадити нашим гнобителям.
З українським етапом 1937 року покинув і Василько Соловецьку каторгу.
Олександр НАВРОЦЬКИЙНа Соловках завжди було багато агрономів-українців.
Згадаю найстаршого з них віком Олександра Навроцького, що до арешту був головним агрономом новоутвореного «Союзсахара».
Великий спеціаліст, вихованець Київського політехнічного інституту, він усе життя віддав роботі коло землі і, прибувши на Соловки, мусів посісти посаду керівника соловецької сільськогосподарської частини. Був прекрасною, вдумливою, доброю людиною, непоганим дипломатом і вмів навіть Пономарьову довести правильність того чи іншого заходу котрогось із керівників сільгоспів чи агрономів. Тим рятував людей від усяких нагінок. З його приходом скрізь, де тільки було можливо, працювали на легких чи канцелярських роботах лише українці, хоч сам Навроцький ніколи ні перед ким не підкреслював, що він українець, чи дбає про своїх.