Як прийшли конвоїри забрати старого до ізолятора, він склав речі, дістав люльку і, закуривши, промовив: «Так мені, старому дурневі, й треба, щоб знав, за що двадцять років служив».
Іван БОЙКО* Іван Іванович Бойко народився у 1892 р. в козацькому становому селі Олексинці (колишня Срібнянська сотня Прилуцького полку) в родині заможного господаря Івана Бойка.
Під час І Світової війни мобілізований до царського війська. З початком української революції 1917-го опинився в білому русі, в армії Денікіна, де служив у чині штабс-капітана. Проте певний час був старшиною в армії УНР, сотником Головного Отамана Симона Петлюри.
Зробив успішну карєру в сільськогосподарській галузі, наприкінці 1920-х обіймав посаду старшого агронома Укрплодоовоч Трактороцентру в Харкові. Арештований 31 грудня 1932 року за «шкідницьку діяльність» («контрреволюційна змова в сільському господарстві»).
Колегія ОГПУ СССР 11 березня 1933 за статтею 58/4, 6 та 7 КК РСФСР (отже, формально Бойка судили не за законами УСРР) засудила його на 8 років тюремного увязнення. Того ж року доставлений на Соловецькі острови. Розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 р.
Іван Бойко, агроном з Полтавщини, якось сказав мені, що був у Петлюри сотником, але просив нікому про це не говорити, бо, мовляв, пришиють ще один пункт. А тих пунктів 54-ї статті він має і так чимало.
Був добрим агрономом, великим організатором і невсипущим господарем. Здавалось, що за працею навіть забував, що він вязень, а коли лишався на самоті чи з приятелем, починав згадувати про Лохвицю, Пирятин, Лубні. Тоді нехай хоч горить усе соловецьке господарство, не повів би й пальцем.
Хороший товариш, він часто-густо з агрономами Сапожниковим, Арсененком, Лашкевичем та багатьма іншими, прізвища яких я вже забув, чимало робив для поліпшення побуту та харчування соловецьких вязнів. Єдина його хиба надмірна обережність. Але тут на допомогу приходили Отченаші, Погрімчуки, Козлови, які всі операції щодо транспортування, переховування тощо пророблювали якнайкраще і за соловецькою традицією всіма силами один одному і всім разом допомагали і таким чином підтримували життя соловчан-українців.
Державні і партійні діячі совєтської україни
Учора вони ще були в розкішних апартаментах різних установ. А сьогодні блукають коло Успенського собору в соловецькому Кремлі голодні, обшарпані, упосліджені. Доля їх тяжча, ніж у багатьох інших вязнів. Намагалися вони зберігати душевну рівновагу, але більшість тяжко страждала. Дехто з них справді не знав, куди йому голову прихилити й що робити.
Микола ЛЮБЧЕНКО* Про долю М. Любченка читайте далі.
Перед нами Микола Любченко (літ. псевдонім Кость Котко). Свого часу на совєтській Україні обіймав він високі посади.
Сірого ранку зявився він з групою новоприбулих українських комуністів на «розводі» коло північної брами Кремля. Тут у перший же день зустрів свого давнього товариша часів революції, потім непримиренного ворога Генадія Садовського. Тяжка це була зустріч
З першого ж дня пішов Кость Котко на сільськогосподарські роботи. Мучився він тут тяжко, аж поки з моєю й інших товаришів допомогою не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабіні, новоявлений вагар розповідав чимало цікавих справ і не раз провадив зі мною дискусії на політичні теми.
Мушу сказати, що Любченко, опинившись на острові, від самого початку тримався осторонь від української громади. У розмовах зі мною він завжди обстоював «генеральну лінію». Саме цим Любченко відбився геть від української громадськости і, як я помічав, шукав спільників між усякими російськими і міжнародними покидьками, людьми, що і на Соловках старалися бути правовірними.
Остаточно Любченко порвав з українською соловецькою громадою після інциденту зі Степаном Запорованим, якого він назвав у присутності цілої камери фашистом і петлюрівцем. Той же, не довго думаючи, ударив його по фізіономії, промовивши: «Це я тобі не за це, а за інше!»
Звичайно, цього інциденту ні Любченко, ні хто інший не розголошували, і в мене немає ніяких підстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого. Він дуже страждав від самітности та сумнівів.
Ще до самогубства Панаса Любченка то М. Любченко якось нарікав на нього. Після смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погіршало. Його почали викликати до третьої частини. Тепер остаточно розвіялися надії на швидке звільнення з Соловків.
Звичайно, цього інциденту ні Любченко, ні хто інший не розголошували, і в мене немає ніяких підстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого. Він дуже страждав від самітности та сумнівів.
Ще до самогубства Панаса Любченка то М. Любченко якось нарікав на нього. Після смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погіршало. Його почали викликати до третьої частини. Тепер остаточно розвіялися надії на швидке звільнення з Соловків.
Страшенно ненавидів Постишева. Коли у «Правде» зявилася перше замітка, спрямована проти Постишева, Любченко, читаючи газету, веселенько виспівував імпровізовану пісеньку:
Проміння в очах:
Павло Петрович Постишев
Уже на Соловках.
Називав його не інакше, як «мальчиком для битья». Так само недолюблював і Петровського і натякав на те, що й Петровський сприяв його арештові.
Любченко вихваляв Лазаря Кагановича, у якого він був за секретаря, коли той очолював ЦК КП(б)У. Між іншим, Любченко розповідав, що за тих часів Володимир Винниченко ніби знову не раз звертався з проханням про дозвіл повернутися на совєтську Україну. І коли Каганович запитував Любченка, яка його думка про це, то він категорично заперечував, і дозволу Винниченкові не дали.
Одинокий і засмучений, жив він у Кремлі. Здається, єдиною для нього втіхою була його родина, а надто маленький син, якому писав предовгі листи-вірші, як і завжди російською мовою. Та й така поведінка не врятувала Любченка, і він виїхав із Соловків разом з багатьма українцями.
Олександр ШУМСЬКИЙ* Народився 2 грудня 1890 року с. Борова Рудня (Хорошівський район, Житомирська область) в родині лісничого, що мав шляхетне походження. Один із лідерів боротьбистів.
Нарком освіти в українському уряді, нарком внутрішніх справ. Був редактором журналів «Червоний шлях», «Радянська освіта».
26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був повязаний національний ухил «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці.
Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) та засуджений до 10-річного увязнення у виправно-трудовому таборі.
У 19331935 рр. перебував на Соловках. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у звязку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. справу через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, було припинено. У роки війни домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943-го) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946 р., прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою.
Убитий 18 вересня 1946 р. Судоплатовим та Майрановським за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.
Олександр Шумський потрапив на північ тоді, коли Сталін криваво перекреслив не тільки його ідеї, але так само знищив усіх його однодумців і товаришів.
Олександр Шумський в добу визвольних змагань був центральною постаттю серед тої лівої «боротьбістської незалежницької» групи, що виступила проти Симона Петлюри і УНР, стала на позиції УСРР і прагнула створити та розбудувати незалежну соціялістичу українську державу. Він же був ініціатором та надхненцем створення УКП (Української комуністичної партії), що мала бути одинокою партією, яка репрезентувала би Україну.
Коли пізніше, вже 1926 року, в політбюро КП(б)У розпинали Шумського і дорікали йому, що він есер, то він відповідав: «У мене, крім боротьби за класове та національне визволення робітничої кляси з селянством, ніяких інших традицій не було. Від цього я протягом своєї революційної діяльности, починаючи з 1919 року, ані трошки не відступав. Ні від чого в своїм минулім я не відмовляюся і вважаю, що боровся так, як належало большевикові-ленінцю за умов української дійсности, хоч не був тоді ще в партії Леніна. Я від цього (минулого) не відмовляюся, навпаки, горджусь своїм минулим».
Але політбюро ленінізм Шумського могло легко відкинути, бо Шумський: