Але політбюро ленінізм Шумського могло легко відкинути, бо Шумський:
1. Створив УКП в противагу КП(б)У, і КП(б)У називав не інакше як «організацією московських окупантів» та вимагав її ліквідації.
2. Протиставляв Радянську Україну Радянській Росії та вимагав створення окремої Української армії і виводу окупаційної армії з України; вимагав повної господарської та культурної незалежності для України.
3. Російських комуністів і ВКП називав «носіями» російського шовінізму.
4. Називав українських комуністів, що підтримували КП(б)У, «зрадниками, «ренегатами», «презренними малоросами» та вважав, що комуніст-українець в КП(б)У дійсно почуває себе за пасинка в партії.
5. Вимагав найвищого темпу українізації та цілком підтримував усе, що тільки було спрямоване проти уніфікаційної політики Москви.
6. Нарешті, його діяльність спричинила розлам КПЗУ та диференціацію українських комуністів на комуністів-патріотів і комуністів-прислужників.
І чи на партійній, чи культурно-освітній ділянці працює Шумський, чи в ролі судді, чи в ролі наркома освіти, він завжди провадив свою лінію лінію боротьби за незалежну соціялістичну Україну, і за ці ідеї і за цю діяльність Шумський опинився на півночі.
Я зустрів його 1933 року, власне, не на самих Соловках, а, так би мовити, в передпокою Соловків на Поповому острові, де був порт, що звався «Морсплав». На тому «Морсплаві» Шумський користувався з політрежиму, але був під пильною охороною; міг, проте, розмовляти з усіма увязненими, хоч до того не виявляв жодного інтересу. З вязнями, навіть колишніми видатними партійними діячами, говорив мало і висловлював гадку, що їх, очевидно, посадили не випадково, бо вони, мабуть, таки справді контрреволюціонери. З того ж таки «Морсплаву» особливим конвоєм відправлено його до Москви, і я більше вже його не бачив.
Петро СОЛОДУБ* Петро Кирилович Солодуб народився 1893 р. в Заславі на Волині.
У 1919 році обраний депутатом Трудового конгресу України від селян Ізяславського повіту Волинської губернії.
Був керуючим справами РНК УСРР (19201923), очолював Укрдержстрах (з 1923 року), був членом колегії Наркомату фінансів УСРР, вищої технічної ради ВРНГ СРСР, Науково-технічного комітету машинобудування та військової промисловості, начальником сектора планування Наркомату важкої промисловості СРСР (1931 1933). Доцент Політехнічного інституту в Ленінграді.
У травні 1933 року заарештований за звинуваченням в участі в УВО. Засуджений Колегією ОГПУ 5 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК УСРР на 10 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках, працював діловодом фінансової частини. Особливою трійкою Управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
Посада уповноваженого наркомату закордонних справ на Україні трохи нагадувала посаду наркома пошти й телеграфу в Москві, яку, як правило, давали тим, хто потрапляв у неласку. За цією посадою нарком сподівався розстрілу, тюрми чи, в кращому разі, виходу з тиражу. На Соловках був один уповноважений «наркомзаксправ» Солодуб, що прибув туди наприкінці 1933 року.
Солодуб старий член партії і свій арешт повязував з внутрішніми, так би мовити, сімейними, партійними інтригами, а не з загальною політикою. Користуючись з «політрежиму» і маючи відносну волю на острові, Солодуб передусім заходився аналізувати другий пятирічний план господарчого розвитку СССР. З усією серйозністю намагався він доводити нам, що коли той геніяльний плян здійснять, то й соціялізм у Совєтському Союзі буде здійснений.
Треба сказати, що ніде в Совєтському Союзі не було такої, справді, всебічної політичної школи, як на Соловках. Це була своєрідна соловецька академія, з якої виходили люди вже з ясними головами. Кинуті в страшні умови острівної тюрми, люди починали-таки усвідомлювати, «хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті». Далі поступово з болем і важкими моральними муками засуджували пройдений шлях; перекреслювали своє минуле, народжувалися знову і всі сили клали на збереження свого життя, щоб, як прийде час, виправдати себе в очах свого народу.
Такий приблизно шлях пройшов і Солодуб. Він почав з аналізи пятирічного пляну, захоплювався стахановським рухом і, нарешті, прийшов до зовсім інших висновків. Живучи спочатку окремо, поза Кремлем, він кинув той свій скит і пішов між люди в Кремль. Чим довше жив на острові, і чим більше виявляла себе показнішою сталінська політика, тим більше наближався Солодуб до української соловецької громадськості. Він поділяв болі її. Ця талановита, повна сил і ініціятиви людина поступово знайшла себе. У Кремлі був завжди одягнений у своє, чисто голений, а манерами своїми нагадував військового. Від 1937 року брав жваву участь у справах української соловецької громади, входить у саму гущу соловецьких українців.
* Семен Михайлович Семко-Козачук народився у 1889 році на заході України. До революції офіцер австро-угорської армії. Пізніше член ВКП(б) та член ВУЦВК.
Працював завідувачем Держстраху Наркомфіну УСРР, ректором Вищого інституту народної освіти в Києві (19261929). Далі працював у Наркоматі освіти як завідувач методсектора НКО УСРР (1930) і відповідальний редактор історико-архівознавчого журналу «Архів радянської України» (19321933). Заарештований 8 січня 1935 р. Засуджений до 7 років виправно-трудових таборів. Перебував на Соловках. 17 лютого 1938 року за «контрреволюційну агітацію серед увязнених» розстріляний.
У невеличкому скиті, Філітоні, в окремій кімнаті самотньо жив Семен Семко, колишній ректор Київського університету, пізніше голова Українського центрального архівного управління. Поруч його жив колишній архієпископ Харківський і Полтавський Воскресенський та кілька священиків. Проте Воскресенський і ті священики були Семкові цілком чужими людьми і з ними він не мав жодних стосунків. Він, як і Солодуб та Полоз, користувався з політрежиму, отже, мав у своєму розпорядженні час і можливість думати та передумувати.
Ми зустрілись, як давні добрі знайомі. Одразу ж сказав, що він, власне, не дивується, чому я на Соловках: бо мені, мовляв, сюди давно слалась дорога, ще за його ректорування, коли мене звільнили з університету; але чого він тут, разом зі мною, над цим він думає.
Тоді я йому відповів, що він так само «по закону» на Соловках, бо: а) він українець, б) колишній член партії українських есерів, що перейшов потім до КП(б)У, в) що він не хотів мене виганяти з університету і зробив це під тиском спецвідділу, г) що мені відомо кілька подібних справ по університету і, нарешті, д) бувши головою Укрголовметодкому, а пізніше Укрцентрархіву, завжди провадив українську лінію. Не думаю, що мої аргументи справили на нього враження, бо лишився Семко смутний і розгублений, а закінчуючи розмову, сказав: «Якщо все те, про що ви говорите, є істина, то тим гірше для фактів; а я думаю, що це, мабуть, не так».
Михайло ПОЛОЗ* Михайло Миколайович Полоз (23 грудня 1891 р., Харків 3 листопада 1937 р., Сандармох) український радянський політичний діяч. Постійний представник Ради Міністрів УРСР при Раді Міністрів СРСР, народний комісар фінансів УСРР. Член ЦК КП(б)У в листопаді 1927 січні 1934 р.
Народився 23 грудня 1891 року в Харкові у родині акцизного чиновника з дворян. По закінченні реального училища навчався в Московському міському народному університеті імені Петра Шанявського (19101912) та в Петровсько-Разумовській сільськогосподарській академії (19121915).
Під час Першої світової війни закінчив льотну школу (1915) і в чині прапорщика воював на румунському фронті.
Ще студентом вів активну політичну діяльність. Уже 1906 року він був членом Харківського союзу учнів соціял-революціонерів, а через два роки вперше заарештований. 1917 року представляв у Центральній Раді Українську партію соціялістів-революціонерів (УПСР), був членом Українського військового генерального комітету та членом української мирної делегації в Бересті. У 1918-му при підході до Києва армії Михайла Муравйова арештований за звязки з більшовиками і засуджений до розстрілу, врятували його козаки.
Належав до лівого крила УПСР, після розколу есерівської партії до боротьбистів, один із керівників партії. Під час гетьманату був у підпіллі, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана. Член КП(б)У з 1920 року, працював по партійній лінії в Харкові й Москві.
Обіймав важливі державні й господарчі посади: член президії Укрраднаргоспу, голова адміністративно-фінансової комісії при Раднаркомі УСРР, повноважний представник УСРР у Москві (19211923), голова Держплану Української СРР (19231925), народний комісар фінансів Української СРР (19255 січня 1931), заступник голови бюджетної комісії ЦВК СРСР (19301934). Як спеціаліст із льотної справи заклав підґрунтя для розвитку цивільної авіації в Україні. 24 грудня 1927 року на громадських засадах очолив Український комітет охорони памяток природи, багато зробив на цій посаді для охорони культурних і природних памяток.
Заарештований органами ГПУ 12 січня 1934 року в Москві. Слідство велося спочатку в Москві, потім справу передали до Харкова і далі до Києва. 4 червня 1934 року засуджений у справі Української військової організації до 10 років виправно-трудових таборів. 9 жовтня 1937 року особлива трійка засудила Полоза повторно до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох у Карелії. Його дружину розстріляно на Колимі (17.11.1937).