Заарештований органами ГПУ 12 січня 1934 року в Москві. Слідство велося спочатку в Москві, потім справу передали до Харкова і далі до Києва. 4 червня 1934 року засуджений у справі Української військової організації до 10 років виправно-трудових таборів. 9 жовтня 1937 року особлива трійка засудила Полоза повторно до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох у Карелії. Його дружину розстріляно на Колимі (17.11.1937).
Колишній нарком фінансів УССР Полоз на острови прибув десь року 1934-го і від самого початку аж до другої половини 1937 року перебував на території невеличкого скиту, що звався «Амбарная». Тут жив під суворим наглядом разом з відомим українським комуністом і політичним діячем Приходьком. Користувався з так званого «політрежиму». Отож мав право не працювати і одержував установлений законом для такої категорії вязнів раціон. На «Амбарную» нікого, звичайно, не допускали. Тому в Кремлі висока, сутулувата постать Полоза поруч з Приходьком зявилася лише після перетворення Соловків на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».
Відчуваючи на собі погляд не одного провокатора, Полоз тримав себе дуже скромно, ні з ким не приятелював, був обережним, неговірким. Саме в той час на острові лютував страшний терор. Тож немає нічого дивного, що обережний Полоз мусів бути стриманим. Проте з усього того, про що він говорив чи натякав, можна було зробити висновок, що цей український нарком нічим не різнився від тих, що почали свою політичну діяльність як есери, потім перетворились на боротьбистів та укапістів і опинились, нарешті, в лоні КП(б)У.
Стоячи, як і інші, при кермі так званої союзної держави, Полоз намагався все, що можна, утримати в своїх руках і коли-не-коли чинити хоч скромний опір зазіханням Москви та добивався від неї тих чи інших поступок для України. Москва ж, зважаючи на внутрішню та зовнішню ситуацію, мусіла ті вимоги якоюсь мірою задовольняти.
Це ж він, Полоз, разом із Скрипником заперечував проти заведення єдиного всесоюзного земельного наркомату і видання єдиного всесоюзного земельного закону, мотивуючи тим, що видання такого закону перечить конституції СССР. Це ж він разом з іншими домагавсь максимальних кредитів для України. Усі ці настрої Москва відповідно фіксувала, аж доки 1938 року не заходилася впень нищити стару гвардію українських комуністів.
Іван ПЕТРЕНКОІвана Петренка, колишнього уповноваженого наркомату закордонних справ на Україні, серйозного економіста, спершу соціял-демократа, а згодом і комуніста, я зустрів уже наприкінці його соловецької «карєри», бо року 1936-го він кінчав уже свій десятирічний термін увязнення.
Походив він десь із Переяслава, дуже хотів хоч на тиждень по звільненні поїхати туди і дізнатися щось про дружину, яку було так само заарештовано і з якою він утратив звязок. Та бажання ці не здійснилися, бо Петренкові довелося місяців зо три пересиджувати свій термін, поки Москва не вирішила його звільнити з тюрми, перетворивши на трудпоселенця в межах східної Карелії, але не нижче від 64 паралелі північної широти. Про свою «справу» він не розповідав, але сидів за «шпіонаж», хоч ніколи, звичайно, шпіоном не був.
Цікава це була людина. Освічена, з ясною політичною концепцією. Виглядав страшенно втомлено і змучено. Говорив якось про колоніяльну залежність Совєтської України від Москви і шкоду, заподіяну від неї українській економіці. Лишилося враження, що ця людина була не на Соловках, а в центрі політичного економічного життя Совєтського Союзу. Соловецькі українці щиро раділи, коли він кидав соловецьку каторгу.
Юрій САМБУРСЬКИЙ* Юрій Якович Самбурський, 1883 року народження, народився в місті Звенигородка Київської губернії, українець, безпартійний, консультант Постійного представництва УСРР, проживав у Москві за адресою вул. Каретний Ряд, буд. 14, кв. 10. Засуджений Колегією ОГПУ 28 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК РСФРР на 10 років ВТТ. Відбував покарання на Соловках (на командировці Філімоново й табірному пункті «Кремль»). Особливою трійкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).
На Бутирському тюремному вокзалі познайомився я з Юрієм Самбурським, на той час літньою людиною. З розмови виявилося, що його, як і мене звинувачено в участі у мітичній підпільній організації «Союз Кубані і України». Сміялись ми з цього продукту творчости ГПУ.
На Бутирському тюремному вокзалі познайомився я з Юрієм Самбурським, на той час літньою людиною. З розмови виявилося, що його, як і мене звинувачено в участі у мітичній підпільній організації «Союз Кубані і України». Сміялись ми з цього продукту творчости ГПУ.
Юрій Самбурський до арешту репрезентував український совєтський уряд у Москві, коли мова заходила за культурно-національні справи української меншості в РСФСР. У самій Москві до нього могли удаватися й удавалися українці. Коли ж 14 грудня 1932 року за постановою ЦК ВКП(б) ліквідовано всі українські інституції на території РСФСР та інших совєтських республік, а на Україну надіслано Постишева, незабаром заарештовано й Самбурського.
Тоді ж заарештовано й усіх професорів та доцентів Благовіщенського українського університету («Зелений клин»), Краснодарського інституту, педагогічного технікуму в станиці Полтавській (на Кубані), Білгородського педагогічного інституту (на Курщині). Одночасно посаджено до вязниці й співробітників багатьох середніх та вищих українських учбових закладів, видавництв, музеїв тощо, заснованих заходами Миколи Скрипника на колонізованих чи здавна належних до України, але навмисне одірваних від неї Москвою землях.
Юрій Самбурський дивився на речі тверезо. Був свідомим українцем, але на свою минулу діяльність дивився, як на справу, що все ж була корисною українській нації. «Я знаю, казав він, що майбутні покоління судитимуть, і може, й прокленуть нас, українських комуністів. Але те, що навіть за тяжких умов, в які ми і наш народ потрапили, ми чи наші проводирі вже на сьогодні, з погляду національно-державного, зробили для нашої нації, є більше, ніж зроблено за всі минулі 200 років».
Якось, ще сидячи в «Крестах», він говорив: «Я, голубе, вже старий. Як заженуть на Соловки, все одно загину. Коли хочеш, тікаймо за кордон». Ми почали обмірковувати цю справу; проте в Ленінграді здійснити це було неможливо. Коли ж нас привезли до Кемі, то ні я, ні він не могли стояти на ногах, бо були замучені голодом і «исправительним» режимом ГПУ. Тим часом сталося так, як передбачав Юрій Самбурський: він тяжко занедужав і ввесь час лежав у соловецькому госпіталі. Пробув на Соловках до кінця 1937 року, і його хворого вивезено разом з українським етапом. Та проте не було жодної української акції на острові, щоб він нею не цікавився. Доклав усіх сил, щоб і в такому стані бути корисним товариству.
Никифор МИКОЛЕНКО* Никифор Миронович Николенко (Миколенко Ничипір) народився в с. Шилівка Путивльського повіту Курської губернії. Навчався в Курській учительській семінарії, продовжив навчання в Харківському комерційному училищі.
Вступивши до КП(б)У, перебував на партійній роботі. Згодом став ректором Київського інституту народного господарства (19271930). Але змушений був піти з цієї посади і зайняти посаду директора Всенародної бібліотеки України.
У 1933 г. бібліотеку відвідала держкомісія і виявила «целое гнездо националистических классово-враждебных сил, которые всю свою деятельность направляли на пропаганду нацдемовщины, внедряя в жизнь ВБУ методы буржуазной библиотечной практики и насаждая вражеские теории в библиотековедении». В результаті майже 40 осіб були визнані «национал-фашистскими вредителями».
На заслуховуванні персональної справи Миколенко відмовився давати пояснення, заявивши: «Що б я не говорив, це не вплине на їхнє рішення, бо я винен уже в тому, що я українець». І, кинувши партбілет, покинув зал академії.
За цей вчинок його арештували. Відтак засудили до 5 років. Так він потрапив на Соловки, а 8 грудня 1937 року його розстріляли в Ленінграді.
Керівник одного з секретарів Головного управління науковими установами, а згодом директор київської Всенародної бібліотеки, Миколенко на Соловки прибув 1935 року і відразу виявив себе як порядна, чесна, культурна й діяльна людина. Не знаю, як він поводив себе в НКВД, але на острові він із самого початку був у центрі всіх подій української громади і не раз починав цікаві дебати чи був ініціятором громадської акції.
Веселий, він і на Соловках підтримував добрий настрій серед товариства, бо вірив, що все буде добре.
Майте на увазі, говорив він, ви стоїте, товариші, на найкращих позиціях. Бачите, які діла творяться в нашій славній Україні. Там і землячки і приятелі наші свої руки сьогодні прикладають. А прийде час, я певен, що він буде, прийдуть нові люди і запитають: «А що ви, товаришу, робили тоді й тоді?» Тоді ви спокійненько скажете: «Тоді я сидів на Соловках; а те, що я робив до Соловків, то вже спокутував і маю перед батьківщиною нові, в чесному бою здобуті заслуги». Проживете ви собі спокійно свій вік, а як помрете, то про вас ще й некролога Жора Шкурупій віршами напише». Звичайно, промови такі підтримували серед нас добрий настрій і на якийсь час викликали жваві розмови, іноді співи.