Майте на увазі, говорив він, ви стоїте, товариші, на найкращих позиціях. Бачите, які діла творяться в нашій славній Україні. Там і землячки і приятелі наші свої руки сьогодні прикладають. А прийде час, я певен, що він буде, прийдуть нові люди і запитають: «А що ви, товаришу, робили тоді й тоді?» Тоді ви спокійненько скажете: «Тоді я сидів на Соловках; а те, що я робив до Соловків, то вже спокутував і маю перед батьківщиною нові, в чесному бою здобуті заслуги». Проживете ви собі спокійно свій вік, а як помрете, то про вас ще й некролога Жора Шкурупій віршами напише». Звичайно, промови такі підтримували серед нас добрий настрій і на якийсь час викликали жваві розмови, іноді співи.
Роман ЗАКЛИНСЬКИЙ* Насправді Ростислав Романович Заклинський. Народився 20 жовтня 1887 р. в Станиславові (нині Івано-Франківськ) в родині вченого, етнографа Романа Заклинського.
Закінчив Станіславську гімназію. Навчався на юридичному факультеті Празького, Львівського університетів, закінчив юридичний факультет Віденського університету (1913), географічний факультет Самаркандського учительського інституту (1941).
У Галичині займався журналістською діяльністю, редагував ряд видань, мав ліві погляди, що й привело його в УРСР, де він у 19211929 рр. стає викладачем Камянець-Подільського інституту народної освіти, а потім у 19261933-му викладачем у Київському сільськогосподарському та художньому інститутах.
Належав до літературного обєднання «Західна Україна». Автор літературознавчих статей.
31 серпня 1933-го звільнений з роботи і висланий до Сибіру, згодом до Карелії, Середньої Азії. Брав участь у будівництві Біломорканалу.
У 19481951 рр. вчителював на Станіславщині. З 1960-х жив і працював у Малих Кривчичах Львівської області. Помер 18 вересня 1974 р.
Найскромнішою постаттю між цими українцями на Соловках був Роман Заклинський, директор Київського історичного музею імені Шевченка. Він прибув на острів десь 1935 чи навіть 1936 р. Живучи в першій колонії, якийсь час працював у лісі, а згодом дістався на сільськогосподарські роботи і жив у третій колонії. З того часу якось почав більше виділятися серед української громади. Був надзвичайно змучений та разом з тим заклопотаний власним життям, переглядом і переоцінкою власних позицій, вірувань та уподобань.
Закінчуючи спогади про колишніх партійних володарів, що опинились на Соловках, мушу сказати, що всі ці люди далеко більше страждали по нетрях соловецьких, ніж ми, непартійні.
Треба було справді переглянути свої позиції, зважити минуле й обрати новий шлях життя і боротьби.
Це найбільше хвилювало названу категорію соловчан, і я мушу сказати, що наші українські комуністи в переважній своїй більшості зайняли позицію української національної демократії, оборонців прав Українського Народу.
Українські науковці і митці
Євген ШАБЛЬОВСЬКИЙ* Євген Степанович Шабльовський народився у 1906 р. в Камінь-Каширському.
На початку тридцятих років очолював науково-дослідний Інститут Т. Г. Шевченка у м. Києві. У 1935 році заарештований органами НКВС у справі Обєднаного троцькістсько-націоналістичного блоку, відбув пятирічне увязнення на Соловках і восьмирічне в інших таборах. У 1954 році був звільнений від заслання і продовжував займатися науково-дослідницькою діяльністю.
Член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (з 1934), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1979 р.), союзної ленінської премії (1964 р.).
Більша частина його «наукової» продукції не має тепер жодної ваги.
Помер 10 січня 1983 р. в Києві.
Із совєтських «бивших» скороспілих можновладців, що наряжалися в тогу учених і потрапили потім на Соловки, треба назвати Євгена Шабльовського. Про попередників Шабльовського Щедрін якось сказав: «О сем умолчу: въехал на белом коне, сжег гимназию и упразднил науки».
1932 року, коли захиталось становище Скрипника, а большевицький наступ на Україну розгорнувся на всю силу, з «небитія» зявився Шабльовський і в царині Шевченкознавства став зіркою першої величини. Високі посади, директорське крісло в інституті Шевченка усе дістав автор останнього большевицького «откровенія» про Шевченка, того Шевченка, якого «жалюгідні націоналісти Єфремов, Гермайзе, Грушевський, Ніковський, Яворський, не говорячи вже про інших, так скривдили і зфальшували». Ця зірка зійшла тоді, як я вже був на порозі ГПУ. Тож про діяльність його знав тільки з вуст наших людей. Один з моїх приятелів І. Д. про нього згадує таке:
Перед виборами нових академіків до Української Академії Наук у вестибюлі конференційної залі академічного будинку (Київ, Володимирська 56) було зроблено виставку наукових праць кандидатів, що їх різні організації рекомендували в академіки. На виставці фігурували праці і проф. Шабльовського, що складалися лише з 2-х газетних статей («Пролетарська Правда») про Шевченка.
Науково-Дослідчий Інститут української мови при Академії Наук або Інститут Шевченкознавства до того часу, як і пізніше, постійно і систематично розгромлювався, його керівників-науковців завжди звинувачувано в націоналізмові й арештовано. Дійшло до того, що вже не було з кого призначати керівників, а керівники мусіли бути з імям академіка. Тож на цей раз ліпшого вченого, «своєї людини», не знайшлось, як проф. Шабльовський з двома газетними статтями.
Оглядаючи цю виставку з групою науковців, я особливу увагу звернув на праці Шабльовського. Пригадую, тоді була розмова: «Все рівно і Шабльовського, який би він не був просовєтськи настановлений і новоспечений академік, за деякий час заарештують, бо ж бути керівником інституту української мови, потрібно все таки бути українцем, любити свою працю і дбати про розвиток української мови, а цього було досить, щоб стати «націоналістом» і «ворогом народу».
Так воно і сталось. За деякий час Шабльовський, як і його всі попередники по цьому інститутові, опинився на засланні.
Шабльовський був наївною людиною; для того, щоб жити, і то добре жити, їсти «огромный академический паек» треба насамперед бути не українцем. Але, на нещастя Шабльовського, у пашпорті його зазначалось, що він українець. Тому, як підріс «учений» І. Стебун (справжнє прізвище Кацнельсон, наступник Шабльовського), Шабльовський мусів лишити директорське крісло й прибути на Соловки.
Був так спантеличений подіями, що так і не прийшов до памяти й виїхав з острова з очима здивованого ягняти. Може, Бог дасть, що там, на тих ще несходимих нетрях Воркути, Шабльовський усе передумає, зважить і стане жити й працювати на користь батьківщині.
Матвій ЯВОРСЬКИЙ* Матвій Іванович Яворський народився в с. Корчмин в Галичині. Вивчав право у Львівському й Віденському університетах. За Першої світової війни був старшиною австрійської армії, згодом сотником УГА.
1919 року лишився в Києві, згодом переїхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У і став офіційним історіографом марксистської історичної школи. У 1920-х роках у Харкові Яворський деякий час завідував управлінням Укрнауки, згодом очолював історичний відділ Українського інституту марксизму, а деякий час весь інститут. Співпрацював з Миколою Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вишах Харкова.
5 вересня 1929 року харківська преса оприлюднила допис М. І. Яворського «Про мої помилки в концепції історії України». Після цього «каяття» Яворського обрано дійсним членом ВУАН. Відтоді він працював у Києві, бувши членом президії І Відділу (Історико-філологічного) ВУАН, його секретарем і керівником. Але 1929 року його звинувачено в «націоналістичному ухилі» й усунено з історичного відділу Інституту марксизму, у лютому 1930 року виключено з партії й зі складу ВУАН. Незабаром заарештовано і 1931 року заслано на Соловецькі острови. У неволі перебував під пильним наглядом оперчастини табору, залишався палким патріотом Україні й непримиренним ворогом більшовизму. Розстріляний разом з іншими вязнями Соловецького табору 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія).
Яворський перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів.
Праці Яворського були гостро критиковані в українській національній історіографії за тенденційність і нефаховість (Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крипякевич, Олександр Оглоблин), а з 1929-го також радянською історіографією, яка «яворщиною» прозвала «націоналістичний ухил» в історії. Яворського обвинувачено в ідеологічних помилках: «перебільшенні місця національного питання в революційній боротьбі, ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні української революції не як частини російської, а окремого витвору українського історичного процесу.
Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну 1918 р., коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську плятформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.