Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну 1918 р., коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську плятформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.
Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.
1930 р. під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.
У соловецькому Кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали один одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жодної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що на критиці його праць вже заробили неабиякий капітал Рубачі* й іже з ними. Потім розповів йому, що вже з 1931 року на вимогу культпропу ЦК до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціальну тему «Яворщина». Звичайно, з цією темою мучився і лектор і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачами, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.
Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз-у-раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не зїдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.
Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками бушлаті та черевиках фасону «Москва Мєнськ».
Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні в ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою, працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.
Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє імя на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам посіпаки, блюдолизи, напишу!» лементував Матвій Івановичі і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і нестерпний ворог усього московського.
Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на питання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, на весні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське, чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На питання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На питання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.
Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «білим Домом» (будинок управління і «третьої частини» Соловецького острова.) Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розпятий народ в оборону України.
Наближався кінець терміну увязнення. Яворський і тут лишався вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через «третю частину» лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий винувальний акт, складений українською нацією в особі свого вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».
Як тільки листа цього передано до «третьої частини», того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворского срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».
Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта-Печора.
Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось із соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».
Михайло РУБАЧ* Михайло Абрамович Рубач (18991980), історик і архівіст, родом з Путивельщини. У 1920-х pp. редактор журналу «Летопись Революции» у Харкові й завідувач Центрального архівного управління УРСР (до 1930-го), а також директор Інституту історії партії при ЦК КП(б)У (19291932).
У 1930-х pp. репресований. Після Другої світової війни професор Київського університету й старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. Автор праць з історії аграрних відносин в Україні на початку XX ст. й історії Жовтневої революції та громадянської війни.
Степан РУДНИЦЬКИЙ* Степан Львович Рудницький народився 3 грудня 1877 р., в м. Перемишль у родині вчителя гімназії Лева Рудницького. Якийсь час проживав у Тернополі, де працював батько. Тут навчався у державній гімназії до 1891 року. Вищу освіту здобув в університетах Львова (де слухав лекції М. Грушевського, був його послідовником), підвищував кваліфікацію у Відні та Берліні. З 1899 року працював у львівських гімназіях.
У 1901 р. здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка. 1904 року отримав звання професора. 1908-го професор кафедри географії Львівського університету.
У 1919 р. польська окупаційна влада звільнила його з університету, емігрував до Відня. 1920-го професор економічної географії Академії торгівлі у Відні. 1921-го професор географії та декан філософського факультету в Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі.
У жовтні 1926 р. емігрує до УРСР, де очолює кафедру топології і картографії геодезичного інституту в Харкові. У 1927-му організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактор «Вісника природознавства». Здійснив низку експедицій на Дніпро та Донбас. 1929-го керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф. Вовка.
У 1933 р. заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.09 засуджений до пяти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на обєктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі. В увязненні написав дві книги «Геономія (Астрономічна географія)» (1933) і «Ендогенна динаміка земної кори», рукописи яких не збереглися.
9 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВД Ленінградської області засуджений до розстрілу.
3 листопада 1937 р. розстріляний у числі т. зв. «соловецького етапу». Місце розстрілу урочище Сандармох.
Коли я пригадую українську інтелігенцію на Соловках, у моїй уяві постають передусім письменники, поети, історики, філологи, агрономи і тільки потім геологи, географи, медики, видатні інженери. Це не випадково, бо головну масу увязнених видатних українців-інтелігентів становила категорія так званих «інженерів душ».