Коли я пригадую українську інтелігенцію на Соловках, у моїй уяві постають передусім письменники, поети, історики, філологи, агрономи і тільки потім геологи, географи, медики, видатні інженери. Це не випадково, бо головну масу увязнених видатних українців-інтелігентів становила категорія так званих «інженерів душ».
Серед найвидатніших українських учених-географів, що потрапили на Соловки, можу назвати Степана Рудницького, світової слави українського географа, що, як і інші, повіривши обіцянкам большевиків і бажаючи створити на совєтській Україні велику школу українських географів, прибув з Галичини (Праги) до Харкова та очолив Науково-дослідний інститут географії. Уславлений учений, посивілий і змучений у підвалах НКВД, десь навесні 1935 року потрапляє до Соловецького Кремля. Тут він живе при так званій першій колонії в темній, вогкій, смердючій камері, куди ніколи не заглядало сонце, яке до того ж на острові було нечастим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки, повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод.
Літня людина, вимучена ще на так званих «слідствах», Рудницький вже ніяк не надавався до будь-якої праці. З самого початку перебування його на Соловках лікарі визнали академіка Рудницького за абсолютно непрацездатного. Його записано до інвалідної команди, де він дуже страждав, як і всі інваліди, від поганих харчів та тяжких побутових умов. Звичайно, в міру можливого, вченому допомагали соловчани-українці, але допомога ця не була постійною й не мала великого значення.
Та, незважаючи на все, старий учений, оточений українською совєтською молоддю, з запалом розповідав тій молоді про проблеми антропології та демографії українських земель. Тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні з якими проханнями до будь-якої установи. Точніше сказати, він просто ігнорував ці установи. Неабияку ролю відіграв у консолідації всіх українців на островах. Був центром, навколо якого наддніпрянці й галичани демонстрували свою солідарність і єдність.
Ні про яку серйозну наукову роботу на Соловках не було чого й думати. Це розумів і вчений. Тому лише зрідка можна було бачити, щоб він писав або читав наукову книжку. Він завжди нагадував соловецьким українцям, що вони мають любити, розуміти і знати свою батьківщину; бо «без цього, казав він, не будете ні дипломатами, ні міністрами, ні урядовцями, ні порядними українцями».
Іноді старий учений згадував своє минуле, свої широкі знайомства в європейських колах учених і передусім німецьких, де мав не тільки колег, а й друзів. Охоче розповідав про свої книги, що вийшли в світ різними іноземними мовами, про зустрічі та ювілеї. Розповідав і каявся, що повірив большевикам. В його очах світилась велика любов до батьківщини.
Але Соловки для нашого академіка не були постійним місцем перебування. Наприкінці 1937 року і йому довелося виїхати ще на іншу якусь каторгу. Виїхав у напрямку Ухта-Печора Воркута, щоб десь на тисячокілометровій віддалі від залізниці, без права листуватися і без будь-якого звязку із зовнішнім світом животіти в якомусь «спецтаборі» для увязнених, звинувачених у найтяжчих антидержавних «злочинствах».
Василь БАБЯК* Василь Васильович Бабяк народився 1895 р., с. Дарсанове, Галичина. Колишній офіцер галицької армії. Відбував полон у Домбю. Повіривши більшовицькій агітації, переїхав на Радянську Україну і працював доцентом Харківського політехнічного інституту. Заарештований чекістами 20 січня 1933 р. і розстріляний на Соловках 3 листопада 1937 р.
З учнів академіка Рудницького, одночасно з ним на Соловках, був молодий учений географ і геолог, колишній доцент Харківського університету Василь Бабяк, галичанин з походження, учасник українських визвольних змагань залишившись на Совєтській Україні, він, звичайно, не міг співчувати протиукраїнській «генеральній лінії партії» і потрапив на Соловки. Напевне не пригадую, але, здається, йому записали у справі участь в українській підпільній військовій організації.
Перед арештом це був вродливий, молодий, елегантний чоловік. На острові ж виглядав сумним, рідко голився, ходив у подертому бушлаті. Був нервовий, мовчазний. Спочатку рубав ліс, потім працював на меліоративних роботах, нарешті в сільгоспі, де довелося разом із ним працювати й мені.
Лише зрідка згадував Галичину. Говорив про бідність галичанського селянства, про те, як тероризували того селянина поляки. Складалось враження, що людина ця так стомилась від мандрів, що ладна податися хоч на край світа, аби мати бодай якийсь спокій. «Я знаю, говорив він, що маю скоро звільнятися (він мав усього пять років увязнення). Мені все одно не дозволять поїхати на Україну чи на Кавказ. Тоді я поїду до Казахстану. Там великі українські колонії. Десь улаштуюсь у тій бідній на воду країні й копатиму для наших людей артезіянські колодязі».
Лише зрідка згадував Галичину. Говорив про бідність галичанського селянства, про те, як тероризували того селянина поляки. Складалось враження, що людина ця так стомилась від мандрів, що ладна податися хоч на край світа, аби мати бодай якийсь спокій. «Я знаю, говорив він, що маю скоро звільнятися (він мав усього пять років увязнення). Мені все одно не дозволять поїхати на Україну чи на Кавказ. Тоді я поїду до Казахстану. Там великі українські колонії. Десь улаштуюсь у тій бідній на воду країні й копатиму для наших людей артезіянські колодязі».
Та це були тільки рожеві мрії. Якось улітку 1937 року Бабяка покликали до «білого дому» й оголосили, що, переглянувши його справу, якась колегія НКВД СССР ухвалила продовжити термін його увязнення ще на пять років. Спокійно розписавшись про те, що йому цю новину оголошено, молодий учений пішов і далі копати канави, відклавши ще на пять років копати артезіанські колодязі для українців.
Можна сподівались, що по тому, як відбуде свій термін увязнення десь там у спецтаборі, куди його вивезли разом з учителем, він утратить інтерес і до артезіанських колодязів.
Михайло СЛАБЧЕНКО* Михайло Єлисейович Слабченко народився 9 липня 1882 р., с. Нерубайське, Біляївський район, на Одещині в селянській родині. Через нестатки рано почав працювати на місцевих каменоломнях. З великими труднощами вступив до Новоросійського університету на історичне відділення, а згодом перейшов на юридичний факультет.
Брав активну участь в українському революційному рухові як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (19061918).
По закінченні навчання залишився при Новоросійському університеті й 1911 р. дістав наукове відрядження до Німеччини для завершення магістерської дисертації.
1912 р. повернувся до Росії. В роки Першої світової війни проходив військову службу в званні штабс-капітана. З 1918 р. викладає в різних університетах. Академік ВУАН з 1929 року.
Його наукова діяльність охоплювала майже всі періоди історії України Слабченко автор 13 великих праць і понад 200 наукових статей, присвячених історії права та господарства Гетьманщини й Запоріжжя XVIIXVIII ст.
Діяльність Слабченка була обірвана в кінці 1929-го, коли його було заарештовано, засуджено на процесі СВУ 1930 р. й заслано на Соловки.
По закінченні терміну увязнення деякий час працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кіровськ Ленінградської області), проте незабаром переїхав у Первомайськ Одеської (нині Миколаївської області), де мешкав його син з невісткою та онуком. На початку жовтня 1937 року сина Тараса заарештовано і 28 жовтня того ж року розстріляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 років позбавили волі.
1942 р. зявилась остання друкована праця вченого невеличка нотатка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).
1947 р. повернувся до Первомайська. Деякий час працював учителем у школах міста, викладав іноземну мову.
19481949 рр. інспектор міського відділу народної освіти. На загальноміській учительській конференції в серпні 1949 року секретар Первомайського міськкому КП(б)У І. І. Ємець у своєму виступі назвав колишнього академіка «фашистом і політичним трупом». За цим було звільнення з роботи.
Останні роки провів у важких злиднях. Помер на вулиці біля станції Голта 27 листопада 1952 року.
Михайло Слабченко академік і історик України, точніше економіст, автор чотиритомової «Історії господарства України від Хмельниччини до світової війни», автор блискучої праці «Соціяльно-економічна організація Січі Запорізької», автор низки талановитих і «дерзаючих» праць, що стали за фундамент для виучування економічної історії України 1819 століть. Відданий патріот і фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню московської експансії, своєю і своїх товаришів невтомною діяльністю перетворив на твердиню української політичної акції та відіграв першорядну ролю в популяризації і в виучуванні Українського «Чорноморя» і Українського, а не московського «Півдня». Коли сьогодні Одеса є українське місто, то передусім ми мусимо завдячувати Михайлові Слабченкові і його однодумцям, що перші українізували Одесу, яку так боявся втратити московський міщанин, що свого часу так твердо її опановував. Але той міщанин безповоротно таки її втратив, як і Харків. Одеса і Харків були міцними гніздами московського міщанина, але в Харкові був український історик-академік Багалій, а потім Хвильовий, а в Одесі Михайло Слабченко.