Коли заарештували сина, академік Слабченко, хоч і зажурений, ще приїздив у Київ до Академії. Повернувшись до Одеси, де жив постійно, був заарештований. У березні 1930 року сидів на лаві підсудних на процесі СВУ. Відтоді дістався на Соловки і потрапив до так званого Саватіївського ізолятора, розташованого у скиті й церкві Святого Саватія на великому Соловецькому острові, поблизу «Сєкирної» гори. У тому ізоляторі він і відбув свій восьмирічний термін увязнення і звільнився з Соловків наприкінці 1936 року.
Саме перед відїздом на материк кілька годин був на соловецькому пункті, де я його вперше й побачив. Замучений і посивілий, він не виявляв жодного захоплення з майбутньої волі, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелії чи Сибіру. Так воно й сталося, як відомо, академік Слабченко був оселений десь на Кольському півострові і жив там аж до війни 1941 року.
Йосип ГЕРМАЙЗЕ* Осип Юрійович Гермайзе (до хрещення 1900-го Самуїл-Йосиф Генріх) народився 5 серпня 1892 року в Києві в єврейській родині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1916). Був членом історичної секції Українського наукового товариства імені Шевченка. Від 1918-го на педагогічній роботі. В 1919 1924 рр. секретар постійної комісії для складання історико-географічного словника української землі при ВУАН, 19211925 рр. член комісії з вивчення громадсько-політичних рухів в Україні. Готував до видання «Коденську книгу судових справ», «Акти про Гайдамаччину». Уклав і видав матеріали до історії українського визвольного руху за часів Першої світової війни. Досліджував історію Гайдамаччини. 1929 р. заарештований за звинуваченням у причетності до «Спілки визволення України» і засуджений на 5 років позбавлення волі з пораженням у правах на 2 роки. Повторно заарештований і засуджений 1937 р. Помер 22.09.1958 р. на засланні.
Він був видатним ученим-істориком, прекрасним промовцем і безсумнівним українським патріотом. Соціял-демократ у минулому, він лишився вірний принципам демократії, лишився вірний ідеї української демократичної революції, ідеї Симона Петлюри і Михайла Грушевського ідеї народоправної, бездиктатурної, Незалежної Української Держави. Не випадково, що саме він був ученим секретарем катедри «Історії українського народу» при Всеукраїнській Академії Наук і найближчим співробітником Михайла Грушевського після його повороту на Україну. Не випадково і те, що всі наукові праці. Йосипа Гермайзе були щільно повязані з проблемами, які ідеологічно були співзвучні ідеям УНР.
Дарма, що Йосип Гермайзе не раз підкреслював, що він марксист. Справді він ним і був, але марксистом він був таким, яких Ленін іменував «ренегатами від марксизму», бо ж концепція диктатури пролетаріяту і класової боротьби та монопартійності була йому так само чужа, як і Грушевському. І недарма з такою увагою і так пильно Гермайзе вивчав Український революційний Рух і в своїх працях, зокрема, в його монументальній праці-історії «Революційно-Української Партії» («РУП»), намагався довести відрубність і своєрідність розвитку Українського визвольного руху. Той рух хоч і мав прибічників диктатурних концепцій, але не вони були домінантними і не до них прислухались українські маси, а навпаки, весь український нарід боровся за Незалежну Трудову Демократичну Україну.
Тому вже на першій конференції істориків-марксистів у Москві, Гермайзе був виключений з числа марксистів, а далі й істориків.
Він був в однаковій мірі і великим вченим і прекрасним організатором істориків серед студентства Київського університету в такій мірі, як для літераторів і моністів в тому ж Університеті був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семінар і його студентські позауніверситетські гуртки фактично були організацією СВУ.
Він був близький і добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Віра Мазуренкова (памяті якій по її самогубстві він присвятив працю «Україна і Дін»), Сорочинський і багато, багато інших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патріотичною і найкультурнішою з тогочасної української студентської молоді Києва. Разом зі своїм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякі з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, інші без суду були розстріляні чи так само без усяких судових розправ були зіслані в далекі концентраки.
ГПУ своїми тортурами зломило Гермайзе, і на процесі тяжко було пізнати колишнього полумяного, з яскраво окресленою антибольшевицькою ідеологією, завзятого оборонця ідей української демократії трибуна і професора.
Гермайзе здався. Виступаючи з прикінцевим словом, він заплакав, тільки невідомо від чого, напевне, від страшної наруги над ним і українським народом, що йому він віддав себе всього.
По закінченні процесу і вироку Гермайзе дістав вісім років тюрми, був спроваджений на Соловецький острів, де перебував в одному з таємних, так званому «Савватієвському», ізоляторів. Там він разом з академіком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехівським і Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звільнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до ізолятора не було жодного, але я знав, що він там.
Вістки з Савватієвого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар і проф. Удовенко, що, будучи лікарями, час від часу прибували до соловецького лазарету на лікарські консультації в санітарній частині острова. Хоч як пильно за цими лікарями слідкували, проте від них завжди можна було довідатись, що робиться і як живуть наші колеги в Савватієво, тим, кому з української громади належало знати. Деякі, хоч і не докладні, відомості про Савватієво мав я від академіка Слабченка, що 1937 року звільнився з Савватієвського ізолятора і був на пересильному пункті.
Микола ПАВЛУШКОВ* Микола Петрович Павлушков народився 30 квітня 1904 р. в Тулі, де його батько вчителював. Мати Миколи походила з відомого роду Дурдуківських. Після арешту чекістами батька, народного учителя і священика, 1921 року переїхав до Києва, де поселився в дядька по матері академіка Сергія Єфремова. Навчався у Першій Трудовій Шевченківській школі, якою керував відомий педагог Володимир Дурдуківський. Згодом став одним з організаторів законспірованої організації Спілки української молоді.
Закінчивши школу, вступив до ветеринарного інституту, звідки його незабаром виключили. Павлушков домігся поновлення, проте потім вирішив далі навчатися в Київському інституті народної освіти на історичному факультеті.
19 квітня 1930 р. став першим заарештованим за звинуваченням в участі у СВУ, «лідером» якої пізніше оголосили його дядька. Виказав тайник зі щоденником Єфремова, але завдяки цьому щоденник і зберігся.
Відбував покарання спочатку в Ярославському політізоляторі, потім у Соловецькому таборі.
Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох.
Він виріс в оточенні культурного і національно-свідомого українського середовища і належав до тої незначної кількости нашої молоді, що була не тілько добре обізнана з нашими національними визвольними змаганнями, а й була цілком готова до боротьби за торжество цих ідей.
Серед студентської молоді Микола Павлушков різко виділявся. Він не тілько не захоплювався «громадськими навантаженнями», але завжди їх відкидав, бо не декларував себе марксистом і завжди виступав проти того катехизису, що ним став Маркс для підсовєтського студентства. Він багато читав і працював, опублікував статтю про Куліша, приготував декілька інших праць до друку, проте ці речі звичайно нічого спільного з офіціяльною совєтською наукою не мали.
Павлушков старанно добирав своїх однодумців, вишукував їх передусім серед вихідців із села, тої хоч мало освіченої, але наполегливої і безумовно ідейної молоді, співзвучної ідейним настроям самого Павлушкова. Тим разом навколо Павлушкова було молоде покоління синів і дочок тих, що склали свої голови або були ще живі і працювали для реваншу, що боролись за ідеї УНР.
Тому ідея Союзу Української Молоді СУМ, як організація, що мала скупчити навколо себе всю антибольшевицьку молодь в противагу комсомолу, для цієї категорії молоді була звичайно не тільки близька, але й була ідеєю нормального шляху боротьби за Незалежну Україну.
Саме цю молодь і репрезентував Микола Павлушков. І саме за ці ідеї і працю потрапив у ГПУ, а звідти на Соловки до Савватієвського ізолятора. За вироком він дістав 8 років увязнення, але коли 1937 року мав звільнятися, його не було звільнено, а навпаки, було додано новий термін увязнення.
Особисто Миколу Павлушкова я не зустрічав, але час від часу мав про нього відомості, що він перебував у савватієвському ізоляторі. Треба гадати, що після ліквідації Соловецької тюрми його вивезено в інше місце