Особисто Миколу Павлушкова я не зустрічав, але час від часу мав про нього відомості, що він перебував у савватієвському ізоляторі. Треба гадати, що після ліквідації Соловецької тюрми його вивезено в інше місце
Михайло НОВИЦЬКИЙ* Михайло Михайлович Новицький народився 3 жовтня 1892 р., в м. Ніжин Чернігівської губернії, навчався в Ніжинській класичній гімназії, згодом у Петроградському університеті на історико-філологічному факультеті.
Його праця в галузі шевченкознавства тривала понад 40 років з 1921 р., коли М. Новицький став співробітником Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка.
Після арешту С. Єфремова (1929) М. Новицький працює у комітеті для видання творів Т. Г. Шевченка при ВУАН.
М. Новицький написав багато шевченкознавчих праць, брав участь у підготовці ювілейного зібрання творів Т. Шевченка у 8 т.
1937 року вченого арештували. Термін покарання відбував у Молотовській області (нині Пермська область) та у таборах «Печерлагу» (Республіка Комі), вязні якого працювали на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. У м. Київ М. Новицький повернувся у липні 1946 року. З того часу і до кінця життя він працює в музейництві, бере участь у підготовці до друку ПЗТ Шевченка у 10 т. (19391964).
Помер 29 березня 1964 року.
На відстані 50 кілометрів від станції Соловець на Манчжурській залізниці, у хащах карельських лісів, є урочище Юрьєв острів, одна з найтяжчих «командировок» Нижнєвигського відділу Бєлбалтлагу. У глухому лісі, на болоті, розчищеному від чагарників, побудовано високу загороду навколо двох бараків. Один з цих бараків був фактично землянкою.
Подавити «зелений» жах, що висів над тими бараками та проймав наскрізь життя «командировки», зайва річ. Досить сказати, що я знайшов відомого Шевченкознавця М. Новицького в такій норі, що навіть мене, що сім років перед тим поневірявся вже по таких нетрях, пройняв жах.
Новицький сидів у кутку на нижніх нарах. Бліде обличчя йому обросло рудуватою бородою, ніс загострився, очі глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами іноді сиділи ми й читали «Кобзаря».
Новицький був великий знавець і коментатор творів Шевченка. Він брав Кобзаря і читав «На четверо розкопана висока могила», знав, коли саме, в яких умовах, з ким і де бачив Т. Шевченко «на четверо розковану» могилу. Усе життя нашого генія знав він до найменших деталів.
Було боляче і смішно дивитися на цього «контрреволюціонера», цього кабінетного ученого, що все життя своє присвятив вивчанню творчости нашого поета. Дуже цінні наукові праці його лишились незакінченими, а може, й загинули навіки.
Але того жаху, що бачив цей «контрреволюціонер», було замало. Новицького призначають зимою 19391940 рр. до етапу, що мав їхати на будівництво стратегічної залізниці в східній Фінляндії. Це було тоді, коли Совєтський Союз воював з Фінляндією. Становище вязнів було тоді нестерпне. Мусіли ми, як могли, рятуватися від загибелі. Але такі люди, як М. Новицький, у цій ситуації були безпорадними.
Більш того. Коли його призначили до етапу, я, використовуючи свої можливості старого соловчанина, зробив усе, щоб Новицький не поїхав з етапом. Але Новицький не зумів і цього використати. І коли я, що теж мав їхати, залишився, то він поїхав, бо не міг сказати лікарській комісії, що хворий. А в комісії тій головний лікар, мій давній соловецький знайомий, обіцяв його звільнити, як тільки він скаже хоч слово, що на щось жаліється. Більше, коли справа про звільнення від етапу ще не закінчилась, я не тільки радив, але й показав, де і як можна йому одержати теплий одяг і взуття. Але, як виявилося в останній момент, М. Новицький поїхав з етапом у рваних черевиках і в драному бушлаті, коли температура була нижча від 40° (бо бушлат і валянки у нього там же, де він їх одержав, відняли урки).
Весною 1940 року поверталися з тієї залізниці покалічені та обморожені тисячі увязнених, і я дізнався, що Михайло Новицький працює за «дневального» (прибиральником у бараку), де жив інженерно-технічний персонал будівників-вязнів.
Федір ПУЩЕНКО* Про Ф. Пущенка читайте далі.
З професором чужих мов Федором Пущенком я познайомився лише на Соловках, хоч до арешту він, як і я, жив у Харкові і працював у різних інституціях.
На острові він виявив себе дуже порядною людиною, жив страшно нужденно і тільки за нашою підтримкою зводив якось кінці з кінцями. Працював як і всякий солідний професор, єпископ, академік чи поет, звичайно, сторожем коло складу.
Пущенко знав не тільки європейські, а й кілька мов Близького та Далекого Сходу. Обїздив увесь світ і сливе все життя провів у подорожах. Крім того, був винятковим майстром оповідати. Цілими вечорами ми, було, слухаємо його оповідання про Австралію, Азорські острови, Індію, Соломонові острови тощо. Якось, сміючись, говорив:
Попрошу, мабуть, батька Сталіна, щоб замість Соловків відправив мене на Таїті; що то за чудесний острів! Які там чудові жінки, хоч би на старість одружитися з котроюсь!
Так ви ж одружений, зауважили йому слухачі.
Ну, що ж з того, що одружений? Адже ж у мене дружина японка, а то була б ще таїтянка.
На запитання якої не знає мови, говорив: «Знаю всі, крім російської». Він мав цілу школу на острові, кільканадцять груп, де читав лекції з різних європейських і неєвропейських мов. Про свою «справу» ніколи не оповідав. Цілком несподівано, улітку 1937 року, його вивезено літаком з острова, як говорили, до Москви. Що було з Пущенком далі, не знаю.
Іван ШАЛЯ* Іван Шаля (Шаль) народився у 1893 в с. Журахівка на Прилуччині. Після закінчення Петроградського університету (1916) працював інспектором народної освіти в Переяславі, потім у Києві, з 1920 року викладач Київського, з 1926-го Кубанського педагогічного інституту. При розгромі українських інституцій на Кубані (1933) заарештований і засланий. Автор (разом із П. Горецьким) найпопулярнішого і найґрунтовнішого на той час підручника «Українська мова» (8 вид., 19261929).
Арештований 13 січня 1933 р., засуджений 24 серпня 1933 р. на 10 років.
«Отбывал наказание в Кеми и в Соловках, содержался на лагпункте Анзер
Приговорен: Особой тройкой УНКВД ЛО 9 октября 1937 г.
Приговор: ВМН. Расстрелян 3 ноября 1937 г. Место захоронения в Карелии (Сандармох)».
Професора української мови в Краснодарському педагогічному інституті Івана Шалю, добре відомого українському громадянству своєю граматикою, написаною разом з П. Горецьким, НКВД приєднало до згадуваного вже мітичного «Союзу Кубані і України». Опинившись на засланні, Шаля спершу потрапив не на великий Соловецький острів, а на поруч розташований острів Анзер. Там він, власне, й перебував аж до «великого ісхода» українців із Соловків.
Хоч був ще не старою людиною, він дуже тяжко переживав таборовий режим. Багато гіркого випив він, працюючи на силі. Згодом він працював за бухгалтера чи рахівника і якось уже тяг ярмо. Розбитий і хворий вибув він із Соловків з українським етапом.
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ* Протокол: «Левицкий Василий Иванович
Родился в 1902 г., г.Харьков; украинец; образование высшее; «Сельхозгиз», литературный редактор. Проживал: г. Харьков.
Приговорен: ОС НКВД СССР 26 марта 1936 г. Приговор: 5 лет.
Заключенный Соловецкой тюрьмы особого назначения. Приговорен: Ос. Тр. УНКВД ЛО 25 ноября 1937 г.
Приговор: ВМН Расстрелян 8 декабря 1937 г. Место захоронения г. Ленинград».
Науковий співробітник Інституту історії української культури в Харкові Василь Левицький прибув на Соловки десь у 1935 році разом з цілою групою українських науковців і письменників.
Молодий, здоровий і активний, він від початку не давався біді й прикладав усіх зусиль, щоб жити не гірше за інших, віддаючи мінімум каторзі максимум використовуючи для себе. Живучи в Кремлі, він був найближчим до Олекси Слісаренка і завсіди дбав не тільки про себе, а й про нього. Чи дістати картоплі, чи чогось іншого всі ці справи лежали на В. Левицькому, який нагадував школяра з давніх бурс. У даному разі Слісаренко посідав позицію дяка-пиворіза.
Мені випали з голови двоє прізвищ одного аспіранта катедри інституту історії марксизму в Харкові й другого якогось незначного українського поета. Той аспірант-історик походив з Канади, був порядною і свідомою людиною, другий десь походив з Наддніпрянщини. Раптом того українця з Канади кидають до підвалу під Білим домом. Через деякий час «слідство і суд». Виявляється, що в якійсь компанії він висловлювався досить гостро проти совєтського режиму, а в тій компанії знайшовся «стукач». Там же був присутній і поет. Зрештою, на «суд» викликали й поета. Той, перелякавшись, ствердив те, що говорили «стукачі».
За весь час мого перебування на каторзі це був перший випадок свідчень українця проти українців, про це заговорив увесь Кремль. Левицький з цього приводу вимагав щонайменше пустити «поетика» ловити рибу у святому озері.
Та трохи згодом, коли було багато увязнених на подвірї Кремля, Левицький якось зустрів того поетика. Він, мов несамовитий, схопив того за петельки і, труснувши переляканого насмерть «свідка», громовим голосом запитав: «Та як же ти смів оббріхувати порядну людину?» Переляканий поет щось промимрив, що він боявся, щоб його не кинули до ізолятора, що він не брехав, а сказав тільки «правду».