Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Марк Виктор Хансен 10 стр.

 Ти трохи безумець.

 Це лише показує, яким цинічним ти став. Я сприймаю все як дослідження. Знаєш, чого найбільше бракує нашим працівникам пошти крім, безперечно, грошей? Ніхто ніколи не говорить їм, що вони добре виконують свою роботу.

 Але ж вони виконують її погано.

 Вони не докладають зусиль, бо розуміють: усім байдуже до того, як вони її виконають. Чому б не сказати їм кілька теплих слів?

Ми проминали споруду, де йшли будівельні роботи, і побачили пятьох робітників за обідом. Приятель зупинився.

 Яка чудова будівля, друзі! Мабуть, у вас така важка й небезпечна праця.

Робітники підозріливо дивилися на нього.

 Коли ви все закінчите?

 У червні, буркнув один із чоловіків.

 Ого, це вражає! Мабуть, ви дуже пишаєтеся собою.

І ми рушили далі.

 Востаннє я бачив когось схожого на тебе у пєсі «Чоловік з Ламанчі».

 Коли вони вдумаються в мої слова, то почуватимуться краще. А їхня радість піде на користь місту.

 Але самостійно ти нічого не досягнеш!  заперечив я.  Ти лише один.

 Найважливіше не втрачати ентузіазму. Змусити містян знову стати добрими непросте завдання, проте якщо я залучу до своєї справи інших

 Ти щойно підморгнув не надто вродливій жінці.

 Знаю,  відповів приятель.  І якщо вона вчителька, то в її учнів сьогодні буде просто фантастичний день.

Простий вчинок

Якось Марк повертався додому зі школи, коли помітив попереду хлопця, що спіткнувся й упустив на землю всі свої книжки, два светри, бейсбольний биток, рукавицю та невеличкий магнітофон. Марк підійшов і допоміг йому зібрати розкидані речі. А що їм було по дорозі, то він допоміг хлопцеві донести додому частину його пожитків. Марк дізнався, що супутника звуть Білл, що той любить відеоігри, бейсбол та історію, що йому не надто добре даються інші шкільні предмети і що він недавно порвав зі своєю дівчиною.

Коли вони наблизилися до будинку Білла, той запросив Марка випити кока-коли й подивитися телевізор. Вони приємно провели день, сміючись і теревенячи, перш ніж Марк пішов додому. Хлопці й далі бачились у дворі, раз чи двічі обідали вдвох і разом закінчили середню школу. Вони опинилися в одній старшій школі й зрідка спілкувалися. Урешті настав довгожданий випускний рік, і за три тижні до закінчення навчання Білл запитав Марка, чи не могли б вони поговорити.

Білл завів розмову про день, коли вони познайомилися кілька років тому.

 Ти не думав, чому того дня я ніс так багато речей додому?  поцікавився Білл.  Я спорожнив свою шафку, бо не хотів, щоб комусь довелося прибирати за мною. Взявши материні снодійні пігулки, я йшов додому накласти на себе руки. Але після того, як ми з тобою провели трохи часу разом за розмовами та жартами, я усвідомив, що втратив би ті чудесні миті й безліч подібних до них, якби заподіяв собі смерть. Марку, того дня ти не просто допоміг мені підібрати книжки. Ти врятував мені життя.

Усмішка

Чимало американців читало «Маленького принца» чудову книжку Антуана де Сент-Екзюпері. Ця дивна й неперевершена книжка повість для дітей, яка водночас надихає на роздуми багатьох дорослих. Але мало хто знає інші твори Сент-Екзюпері, зокрема його романи та оповідання.

Сент-Екзюпері був військовим пілотом, який боровся з нацистами й загинув у бою. До Другої світової він брав участь у громадянській війні в Іспанії, де протистояв фашистам. Спираючись на свій досвід тих років, він написав захопливу історію під назвою «Усмішка». Невідомо, чи це оповідання ґрунтується на реальних подіях, чи є авторовою вигадкою. Я схильний думати, що це реальний випадок.

Сент-Екзюпері розказує, що вороги піймали й кинули його в тюремну камеру. Через презирство та жорстоке ставлення тюремників він був переконаний, що його стратять другого ж дня. З цього моменту я розповім вам ту історію, як її памятаю, своїми словами.

Сент-Екзюпері розказує, що вороги піймали й кинули його в тюремну камеру. Через презирство та жорстоке ставлення тюремників він був переконаний, що його стратять другого ж дня. З цього моменту я розповім вам ту історію, як її памятаю, своїми словами.

«Я був упевнений, що мене вбють. Я дуже хвилювався й не знаходив собі місця, тож почав нишпорити в кишенях, шукаючи цигарок, що їх ненароком могли не помітити під час обшуку, і таки знайшов одну; але мої руки тряслися, тож я заледве підніс її до губ. Та в мене не було сірників, бо їх забрали.

Крізь ґрати я поглянув на тюремника. Він на мене навіть не дивився. Зрештою, навіщо дивитися на дрібничку, на труп. Я звернувся до нього: «У вас не буде чим прикурити?» Він зиркнув на мене, стенув плечима й підступив, щоб запалити мені цигарку.

Коли він підійшов і витер сірника, його погляд мимоволі зустрівся з моїм. Тоді я всміхнувся. Не знаю, навіщо це зробив. Можливо, це сталося через хвилювання чи тому, що важко стримати усмішку, коли інша людина так близько. Хай там як, але я всміхнувся. Тієї миті наче іскра проскочила між нашими серцями, між нашими душами. Я знаю, що він цього не хотів, але усмішка пробралася крізь ґрати й викликала усмішку у відповідь. Він прикурив мені цигарку, одначе не відходив, дивлячись мені просто в очі й усміхаючись.

Я також усміхався, розгледівши в ньому людину, а не лише тюремника. Він, здавалося, також побачив мене в новому світлі.

 У тебе є діти?  спитав він.

 Авжеж, ось.

Я вийняв свій гаманець і нервово видобув з нього фотографію своєї сімї. Він теж показав мені своїх дітей та почав розказувати про свої плани й надії щодо них. Мої очі наповнилися слізьми. Я повідав йому, що найбільше боюся ніколи не побачити своєї сімї і того, як дорослішатимуть мої діти. На його очах також проступили сльози.

Раптом, нічого не сказавши, він відімкнув двері моєї камери й мовчки вивів мене спершу з вязниці, а тоді задвірками з містечка. На околиці міста він відпустив мене і, не зронивши й слова, повернувся назад.

Моє життя врятувала усмішка».

Так, усмішка це невимушений, незапланований, природний звязок між людьми. Я згадую цю історію у своїй роботі, бо хочу, щоб люди поміркували про ті всі нашарування, які ми збираємо на собі для самооборони, для захисту своєї гідності, звань, наукових ступенів і потреби показувати себе з певного боку, адже під ними ховається наше справжнє «я». Я не боюся назвати його душею, бо дійсно вірю, що ми б не були ворогами, якби частинка вас і частинка мене могли пізнати одна одну. Між нами не було б ненависті, заздрості чи страху. З сумом мушу констатувати, що ці всі нашарування, які ми так старанно збираємо впродовж життя, віддаляють та ізолюють нас від інших. В оповіданні Сент-Екзюпері йдеться про ту чарівну мить, коли дві душі пізнають одна одну.

У моєму житті теж траплялися такі моменти. Наприклад, коли я закохувався або дивився на немовлят. Чому ми всміхаємося, коли бачимо маленьких дітей? Може, тому, що перед нами людина без ніяких захисних нашарувань, чия усмішка справді щира й нелукава. І дитяча душа всередині нас мрійливо усміхається у відповідь.

Емі Ґрем

Цілу ніч я летів у літаку з Вашинґтона, тож почувався дуже стомленим, коли приїхав до церкви Майл-Гай у Денвері, щоб провести три служби та семінар з розвитку свідомості. Я зайшов досередини, і доктор Фред Фоґт запитав мене:

 Ви чули про організацію «Здійсни бажання»[1]?

 Так,  відповів я.

 Емі Ґрем діагностували невиліковну лейкемію. Їй дали три дні. Її передсмертне бажання відвідати вашу службу.

Я був шокований і відчував піднесення, жах і сумнів. Я не міг у це повірити. Гадав, що присмертні діти бажали б відвідати Діснейленд, зустрітися з Сильвестром Сталлоне, Містером Ті чи Арнолдом Шварценеґґером. Вони нізащо б не схотіли провести свої останні дні, слухаючи Марка Віктора Гансена. Нащо дитині, якій залишилося жити кілька днів, слухати промовця-мотиватора? Та мої роздуми несподівано перервали

 Ось Емі, сказав Фоґт, уклавши її тендітну руку в мою.

Переді мною стояла сімнадцятирічна дівчина з яскравим червоно-помаранчевим тюрбаном на голові, з якої через хіміотерапію осипалося все волосся. Її тендітне тіло було згорбленим і кволим.