Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Марк Виктор Хансен 6 стр.

Христос своїм величним ученням запропонував інший варіант шляху: «Люби свого ближнього, як самого себе». Ісус завжди говорив про Господа як про люблячого батька. Тобто християнський різновид шляху це також стосунки, але не так між коханцями, як між батьком і дитиною або між пастирем та його паствою (утім, не слід забувати про образ Ісуса-нареченого, за наречену якому душа вірянина).

Тож проблема не в браку традиції. Можна сказати, що в більшості релігій завжди було вчення про любов, але воно зблякло, обернулося з практичної реальності на ідеал. Одначе серед усього безладдя та руїн традиційних учень досі живе іскра любові, яка зводить двох людей, і це також може стати початком шляху.

Подібно до маленької іскри вогню, здатної запалити ліс, іскра кохання усе, що треба для того, щоб відчути любов у її повній силі та красі, у всіх її проявах: і земних, і божественних. Любов це дух, а всі прояви любові (хоч якими б незначними вони здавалися)  запрошення піти в космічний танець. За кожною історією кохання стоїть прихильність богів і богинь.

В іншу епоху найбільш швидкоплинні захоплення мали духовне значення; близькість закоханих до Бога сприймали дуже серйозно. Утім, з приходом Фройда психологи стали запевняти нас, що закоханість ілюзорна, що відчуття екстазу, який становить частину закоханості, також несправжнє. Ми мусимо погодитися з тимчасовим характером любовних стосунків і відкинути «проекцію фантазії», ніби нам до снаги зробитися такими ж безсмертними та невразливими, якими почуваються пристрасні коханці. Нам, здається, треба скептично сприймати захоплено проголошені слова Волта Вітмена:

«Я друг і супутник людей, які такі ж безсмертні й незбагненні, як я. (Вони не знають, наскільки безсмертні, але я знаю.)»

Любов єдина творча сила

Якось професор коледжу попросив студентів зі свого курсу соціології піти в нетрі Балтимора, щоб зібрати інформацію про життя двохсот хлопчиків і дати оцінку їхньому майбутньому. У кожному випадку студенти писали: «Він не має жодного шансу». Через двадцять пять років інший професор соціології натрапив на це дослідження. Він попросив студентів продовжити проект і дізнатися, що сталося з цими хлопчиками. Студенти виявили, що, за винятком 20 осіб, які виїхали або померли, 176 зі 180 молодих людей досягли непересічного успіху в адвокатурі, лікарській справі та бізнесі.

Професора це вразило, і він вирішив дослідити той феномен. На щастя, ці чоловіки мешкали неподалік, тож він мав змогу запитати кожного: «Чим би ви пояснили свій успіх?» Усі вони зворушено відповідали: «Це завдяки вчительці».

Учителька досі була жива. Він знайшов і запитав стареньку, але жваву жіночку про її магічну формулу, яка допомогла хлопцям вибратися з нетрів і досягти успіху.

Очі вчительки спалахнули, а на губах заграла мяка усмішка.

 Усе дуже просто,  відповіла вона.  Я любила цих хлопчиків.

Єдине, що я памятаю

Коли мій батько говорив до мене, то завжди починав розмову зі слів: «Я вже казав сьогодні, як тебе обожнюю?» Цей вияв любові був взаємним, і згодом, коли батькове життя поволі почало згасати, ми зблизилися навіть більше якщо це взагалі можливо.

У вісімдесят два роки батько був готовий померти, а я була готова відпустити його, щоб страждання, яких він зазнавав, урешті скінчилися. Ми сміялись, плакали, трималися за руки і говорили одне одному про свою любов, погоджуючись, що час настав. Я сказала: «Тату, після твоєї смерті я хочу отримати від тебе знак, що з тобою все гаразд».

Він засміявся з абсурдності мого прохання: тато ніколи не вірив у реінкарнацію. Я також не була певна, що вірю в неї, проте досвід переконав мене, що я можу дістати якийсь сигнал «з потойбіччя».

Звязок між батьком і мною був такий глибокий, що мені заболіло в грудях, коли він помер від серцевого нападу. Пізніше я журилася, що персонал лікарні зі своєю стерильністю не дозволив мені тримати батька за руку, коли той відходив.

Він засміявся з абсурдності мого прохання: тато ніколи не вірив у реінкарнацію. Я також не була певна, що вірю в неї, проте досвід переконав мене, що я можу дістати якийсь сигнал «з потойбіччя».

Звязок між батьком і мною був такий глибокий, що мені заболіло в грудях, коли він помер від серцевого нападу. Пізніше я журилася, що персонал лікарні зі своєю стерильністю не дозволив мені тримати батька за руку, коли той відходив.

Щодень я молилася, просячи звістки від нього, але нічого не відбувалося. Щоночі, перш ніж лягти в ліжко, я благала батька відвідати мене у сні. Однак минули чотири довгі місяці, а я й досі не зажила нічого, крім горя від своєї втрати. Мати померла пять років тому від хвороби Альцгеймера, і я, дарма що виростила власних дочок, відчула себе покинутим дитям.

Одного дня, коли я лежала на масажному столі в темній тихій кімнаті, чекаючи на свій сеанс, мене накрила хвиля туги за батьком. Я почала питати себе, чи не була занадто вимогливою, просячи його дати мені якийсь знак. І помітила, що мій мозок тієї миті став напрочуд сприйнятливим. Мене охопила незвична ясність, і я могла легко додавати довгі стовпчики чисел просто в голові. Я перевірила, чи при тямі й не сплю, і зрозуміла, що мій стан не має нічого спільного з маренням. Кожна моя думка здавалася краплею води, що розбивалась об поверхню тихого ставка, і я чарувалася спокоєм кожної швидкоплинної миті. А потім мені сяйнуло: «Я ж намагалася контролювати сигнали з потойбіччя. Треба негайно припинити це».

Раптом переді мною постало обличчя матері таке, яким воно було, перш ніж хвороба Альцгеймера відібрала в неї розум, людські риси й двадцять кілограмів ваги. Її прекрасне обличчя увінчували пишні сріблясті кучері. Вона була напрочуд реальна та близька, і мені здавалося: досить простягти руку і я зможу її торкнутися. Вона мала такий самий вигляд, як і десяток років тому, коли її тіло ще не встигло заслабнути. Я навіть відчула аромат парфумів «Джой» її улюблених. Вона нічого не казала, ніби чекаючи на щось. Я не могла зрозуміти, чому зявилася мати, коли я думала про батька, і почувалася винною, що не просила її також явитися мені.

 Мамо,  озвалась я,  мені так шкода, що тобі довелося страждати на цю жахливу хворобу.

Вона ледь-ледь схилила голову набік, немов показуючи, що чує мої слова про її муки. А тоді обдарувала мене своєю прекрасною усмішкою і дуже чітко мовила:

 Я памятаю лише любов.

Після цих слів мати зникла.

У кабінеті різко стало холодно, тож я затремтіла, зрозумівши всім своїм єством, що любов, яку ми даємо й беремо,  це єдине, що має значення, і єдине, що залишиться в памяті. Страждання зникають, а любов зостається.

Її слова були найважливішими з усіх, які мені коли-небудь доводилося чути, і ця мить назавжди закарбувалася в моєму серці.

Я досі не бачила й не чула свого батька, але не сумніваюся, що одного дня, коли я чекатиму цього найменше, він зявиться і скаже: «Я вже казав сьогодні, як тебе люблю?»

Пісня серця

Колись давно жив собі прекрасний чоловік, який одружився з жінкою своєї мрії. Від їхнього кохання на світ зявилася маленька дівчинка. Вона росла розумна й весела, і прекрасний чоловік дуже її любив.

Коли дівчинка була ще малям, він брав її на руки і танцював з нею по кімнаті, наспівуючи: «Я люблю тебе, маленька».

А як дівчинка постаршала, прекрасний чоловік обіймав її і знову повторював: «Я люблю тебе, маленька». Одначе вона копилила губки й відповідала: «Я вже зовсім не маленька». Тоді чоловік сміявся й казав: «Але для мене ти назавжди залишишся маленькою».

Маленька дівчинка, яка вже не була маленькою, покинула свій дім і подалася у світ. Що більше вона вивчала себе, то більше пізнавала свого батька. Зрозумівши, що він був справді прекрасним, вона врешті визнала його сильні риси, серед яких здатність висловлювати свою любов рідним. Хоч би де та дівчинка була, батько телефонував їй і казав: «Я люблю тебе, маленька».

Одного дня маленька дівчинка, яка вже не була маленькою, підняла слухавку й дізналася, що прекрасний чоловік смертельно захворів. Як їй пояснили, він пережив інсульт і йому відібрало мову. Батько не міг більше говорити, і ніхто не знав, чи розуміє він те, що говорять йому. Не міг більше всміхатися, сміятись, ходити, обійматися, танцювати й казати маленькій дівчинці, яка вже не була маленькою, що любить її.