Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія - Марк Виктор Хансен 7 стр.

Дівчинка приїхала відвідати прекрасного чоловіка. Коли вона ступила до кімнати й побачила його, то він здавався малим і зовсім безсилим. Батько поглянув на неї і спробував заговорити, але в нього не вийшло.

Маленька дівчинка зробила єдине, що могла,  вибралася на ліжко прекрасного чоловіка. В обох з очей покотилися сльози, і вона обвила руками його кволі плечі.

Опустивши голову на батькові груди, вона думала про різне: пригадувала, як добре їм було разом, як завжди відчувала захист і турботу цього прекрасного чоловіка. Її охопив смуток: вона більше ніколи не почує заповітних слів, що завжди були їй за розраду.

І тоді глибоко-глибоко всередині вона почула стукіт батькового серця. Серця, в якому й досі жили і музика, і слова. Попри немічне тіло, серце билося без упину. І поки дівчинка отак лежала, сталося чудо. Вона нарешті почула те, що хотіла.

Слова, що їх більше не могли вимовити губи, вистукувало батькове серце

Я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе маленька маленька маленька.

Їй відразу полегшало.

Справжнє кохання

Мозес Мендельсон, прадід відомого німецького композитора, був далеко не красень. Невисокий на зріст, із недоладним горбом на спині.

Якось він завітав до одного гамбурзького купця, що мав чарівну дочку на імя Фрумтьє. Мозес безнадійно в неї закохався, але дівчину відштовхувала його потворна зовнішність.

Коли настав час прощатися, Мозес набрався сміливості й піднявся сходами до її кімнати, щоб використати останню нагоду поговорити з нею. Дівчина була божественно вродлива, одначе Мозеса засмучувало те, що вона відмовлялася навіть поглянути на нього. Після кількох невдалих спроб розпочати розмову Мозес соромливо запитав:

 Ви вірите в те, що шлюби укладаються на небесах?

 Так,  відповіла вона, втупившись очима в підлогу.  А ви?

 Звісно,  відказав Мозес.  Розумієте, коли народжується хлопчик, Господь на небесах називає імя дівчинки, що коли-небудь стане хлопчикові дружиною. Народившись, я теж дізнався, хто стане моєю майбутньою супутницею. Проте Господь додав: «Але твоя дружина буде горбата». Тоді я скрикнув: «Боже, горбата жінка це ж трагедія. Благаю, Господи, віддай горб мені, а вона нехай стане красунею».

Відтак Фрумтьє зазирнула йому в очі, і в глибині її душі майнув давній спогад. Вона підійшла до Мендельсона, простягла свою руку і невдовзі стала його вірною дружиною.

Суддя-обіймальник

Лі Шапіро суддя на пенсії. А ще він один з найвідоміших людей, яких переповнює щира любов. На котромусь етапі своєї карєри Лі зрозумів, що любов це найбільша у світі сила, тому почав обіймати всіх навколо. Колеги прозвали його «суддею-обіймальником» (певно, за аналогією до судді-вішальника). На бампері його автівки наліпка зі словами «Не чіпай мене! Обіймай мене!»

Близько шести років тому Лі створив те, що назвав набором для обіймів. Зовні красувався напис: «Обмінюю серце на обійми». Всередині лежало тридцять червоних вишитих сердець з липкою стрічкою на звороті. Лі завжди носить із собою цей набір. Він підходить до людей і пропонує їм маленьке червоне серце в обмін на обійми.

Ця звичка уславила Лі, тож його часто запрошують на конференції та зїзди, де він ділиться своїм баченням беззастережної любові. На одній з конференцій у Сан-Франциско представник місцевого телеканалу кинув йому виклик, сказавши: «Нескладно роздавати обійми на конференціях, коли люди добровільно прийшли сюди. Але це нізащо не спрацює в реальному світі».

Лі запропонували пообіймати людей на вулицях Сан-Франциско. У супроводі операторів місцевої служби теленовин Лі вийшов на міські вулиці. Спершу він підступив до жінки, яка проходила повз нього.

 Вітаю, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Роздаю ці сердечка в обмін на обійми.

 Гаразд,  відповіла вона.

 Надто просто,  заперечив телекоментатор.

Лі роззирнувся навкруги й побачив на платній стоянці контролерку, яку сварив власник «БМВ», діставши від тої квитанцію на оплату. Лі попрямував до неї, і операторська група поспішила за ним.

 Гадаю, вам саме потрібні обійми. Я суддя-обіймальник і можу поділитися ними з вами.

 Гаразд,  відповіла вона.

 Надто просто,  заперечив телекоментатор.

Лі роззирнувся навкруги й побачив на платній стоянці контролерку, яку сварив власник «БМВ», діставши від тої квитанцію на оплату. Лі попрямував до неї, і операторська група поспішила за ним.

 Гадаю, вам саме потрібні обійми. Я суддя-обіймальник і можу поділитися ними з вами.

Жінка погодилася.

Тоді телекоментатор вигадав для Лі останнє випробування:

 О, підїжджає автобус. Водії автобусів у Сан-Франциско найсуворіші люди в усьому місті. Погляньмо, чи зможете ви обійняти одного з них.

Чоловік прийняв цей виклик.

Тільки-но автобус підїхав до зупинки, Лі сказав водієві:

 Привіт, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Гадаю, ваша робота чи не найнапруженіша у світі. А я сьогодні роздаю обійми, щоб хоч якось полегшити іншим тягар. Ви не проти, якщо я вас обійму?

Водій автобуса, що був справжнім велетнем, устав з місця, ступив крок назустріч і промовив:

 А чом би й ні?

Лі обійняв його, вручив сердечко і, коли автобус рушив, помахав рукою на прощання. Операторській групі заціпило язики. Кінець кінцем, телекоментатор сказав:

 Мушу визнати, я дуже вражений.

Одного дня Ненсі Джонсон, подруга Лі, зявилася в нього на порозі. Ненсі професійна клоунеса, тож мала при собі свій костюм, грим та інше причандалля.

 Лі, прихопи кілька наборів для обіймів. Навідаймося до притулку для людей з фізичними вадами.

Коли вони приїхали туди, то почали роздавати надувні капелюхи, сердечка й обійми. Лі відчував дискомфорт. Він зроду ще не обіймав смертельно хворих, паралізованих чи розумово відсталих. Це було непросто. Але потроху йому ставало легше, а навколо них з Ненсі збиралися лікарі, медсестри й санітари, які ходили за ними від палати до палати.

Минуло кілька годин, і вони зайшли в останню палату. У ній лежали тридцять чотири найтрудніші пацієнти, яких Лі коли-небудь доводилося бачити в житті. Там панувала гнітюча атмосфера, і в Лі краялося серце. Але вони з Ненсі були віддані своїй справі ширити любов і змінювати світ на краще, тож узялися обходити палату в супроводі медпрацівників, кожен з яких уже мав на комірці сердечко, а на голові надувного капелюха.

Нарешті Лі добрався до останнього пацієнта Леонарда. На ньому був великий білий нагрудник, куди стікала слина. Лі побачив, як слина котилася з рота хворого, і сказав:

 Ходімо, Ненсі, ми нічим не зможемо зарадити цьому чоловікові.

 Ну ж бо, Лі, обурилася вона.  Він такий самий, як усі ми, чи не так?

Сказавши це, вона начепила Леонардові на голову надувний капелюх. Лі вийняв маленьке червоне серце і приклеїв до нагрудника хворого. А тоді, глибоко вдихнувши, нахилився й обійняв пацієнта.

Раптом Леонард почав голосно вищати. Інші пацієнти в палаті підтримали його стуком. Лі обернувся до медперсоналу, чекаючи на пояснення, але побачив, що лікарі, медсестри й санітари стоять, мало не плачучи.

 У чім річ?  запитав Лі головну медсестру.

Він ніколи не забуде її відповіді:

 Леонард усміхнувся вперше за двадцять три роки.

Часом дуже просто змінити життя інших на краще.

Це ж не може трапитися тут?

На своїх курсах і семінарах ми завжди привчаємо людей обійматися. Більшість відповідає на це так: «У мене на роботі обійми просто неприйнятні». А ви в цьому впевнені?

Ось лист однієї з учасниць наших семінарів:

Дорогий Джеку!

Сьогодні вранці я прокинулася в досить похмурому настрої. Моя подруга Розалінд забігла до мене і спитала, чи роздаю я нині обійми. Я пробуркотіла щось у відповідь, але тоді почала міркувати про обійми та все інше, про що ми говорили цього тижня. Я зазирнула в памятку, яку ви дали нам на лекції «Як утілити ідеї з семінару в життя», і буквально зіщулилася, коли дочитала до частини про обійми, бо навіть не уявляла, що зможу обійняти когось під час роботи.

Отож я вирішила зробити цей день «днем обіймів» і почала обіймати клієнтів, які підходили до мене. Мені подобалося те, як люди просто розквітали на очах. Один студент стрибнув мені на стіл і почав танцювати. Дехто навіть повертався і просив обійняти ще раз. Двоє майстрів, що стежили за роботою копіювальних машин і взагалі не говорили один з одним, були такі здивовані, неначе от-от прокинулися, і я ще довго чула їхні голоси та сміх у коридорі.