Ірина роззирнулася. Зрозуміла, що лежить на ношах у машині «швидкої допомоги». У квадратику віконця темно. Всередині, у тілі, якась порожнеча й гул.
А куди ви мене везете? запитала.
Нікуди, спокійно відповів лікар. Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках і ногах.
Поворушила, відразу й тіло своє відчула, не таким уже порожнім і гулким воно їй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трішки підняла голову, допомогла собі ліктем піднятися ще вище і глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям ніг стільки свободи.
Іро, я вас додому відвезу. Не бійтеся. Ніяких лікарень «швидкої допомоги»!
Так-так, краще не треба, кивнув лікар. Там такий набір інфекцій, що краще відразу на цвинтар!
Похмурі у вас жарти, дорікнув лікареві Єгор. Ні, щоб щось гарне сказати.
А от ви поживіть на вісімсот гривень у місяць, тоді я ваші жарти послухаю!
Міняйте професію, порадив лікареві Єгор.
Я саме про це думаю, зізнався лисуватий лікар.
Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловіків. «Може, я не права? думала вона. Ось лікар усього вісімсот отримує, а я тисячу вісімсот. І начальницю розізлила»
Вона важко зітхнула й заплющила очі, втомлені різким світлом.
Ну, піднімайтесь! вирвав її з роздумів Єгор. Спершу повільно опускаємо ніжки. Взуваємося
Він сам обережно взув її. Застібнув блискавки на чоботах.
А тепер встаємо
Ірина звелася на ноги і побачила, що вона без пальта, і так соромно їй стало за свій одяг.
Єгор допоміг їй вийти зі «швидкої». Поряд, схлипуючи колесами по розімятому снігу, проїжджали авта. Ось і знайома зупинка, і темний парк.
Боже! Пізно вже! злякалась Ірина.
Ходімо, прошепотів їй Єгор. Я у дворі вашої «молочної кухні» машину залишив!
Поки йшли, Ірина кинула погляд на вікна своєї роботи. Вікна цілого другого поверху горіли яскравим жовтим світлом, від підїзду до підїзду.
Єгор посадив Ірину на переднє сидіння. Затріснув дверцята, і їй здалося, ніби вона у заметеній снігом хаті. Темно й холодно. І шурхотіння мітли, точніше, щітки, якою він змітав сніг з машини.
Містом їхали повільно. Тільки на проспекті Перемоги потік автівок рухався швидше.
Щоб не думати про своє зболіле тіло і не намагатися зрозуміти, що саме болить через бідони з молоком, а що через авто, котре її збило, вона розповіла Єгорові про свою розмову з начальницею, та й про бідони, які довелося тягнути разом із старенькою нянею.
Її розповідь завершилась якось надто швидко, і в машині запанувала тиша. Їй хотілося почути голос Єгора. Твердий, рішучий і, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин пять. А потім сказав:
Ніяка вона не Неллі Ігорівна. Це вона себе задля благороднішого звучання перейменувала. А те, що ти більшої зарплатні вимагала, це правильно. Не сумнівайся!
А ви про малюка дізналися? спитала з надією в голосі Ірина.
Ні ще. Хлопці займаються. У нас система взаємовиручки. Я їм, кого треба, продзвоню, вони мені, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллі Ігорівну перевірили. Виявилася Галиною Тимофіївною Сліпченко. Три рочки тому ще поробки та пристріт знімала за двадцять гривень з клієнта, а тепер ось
То, може, це вона мене під машину послала за те, що я підвищення зарплатні захотіла? не на жарт злякалась Ірина.
Ірочко! Думайте про хороше.
Ой, торбинка! згадала Іра. Торбинка і коробка цукерок! Мабуть, підібрав хтось.
Я пошукаю, спокійно пообіцяв Єгор.
За півгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарів, а потім на Кодру. Підвіз він її під самий будинок. Потім допоміг вийти з машини.
Ось, подав Ірині кілька «грубих» купюр. Вважайте це отриманим підвищенням і водночас відпускними. Полежіть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Ніякого Києва! А я до вас скоро заїду, провідаю.
Іра кивнула й завмерла, стоячи біля хвіртки, поки червона машина не розчинилася у дивній темряві цього зимового вечора, яка раптово видалася їй бузковою.
23
Київ. Вулиця Рейтарська.
Помешкання номер 10
Семен ще спав, коли Вероніка з філіжанкою кави зайшла до кімнати й присіла на краєчок ліжка. Сідаючи, вона хлюпнула кавою на свій махровий халат. Коричнева плямка була розміром з двокопійчану монету. «Треба б одразу замити!» подумала вона, але залишилася сидіти.
Сеню! звернулася вона до сплячого чоловіка.
Він щось пробурмотів у відповідь з-під ковдри.
Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!
Одинадцята?! перепитав сонним голосом чоловік. Він провів рукою вздовж недавно забитого стегна. Семенові здавалося, що він цілу ніч крутився з боку на бік через це забиття.
Піднявся, спершись на лікоть.
Як спала? спитав Вероніку. Я тебе не штовхав уночі?
Ні, не штовхав, Вероніка знизала плечима. І спав без задніх ніг.
Семен підвівся на ноги. Вийшов у трусах до ванної. Облився холодним душем. Прислухався до свого тіла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Він набув темно-перламутрового відтінку.
Витерся рушником і, проходячи повз вішак у коридорі, глянув на вінок.
Ніко! Забери його кудись, бо я вчора ввечері ледь заїкою не став!
Це ти про вінок? Його сьогодні Дарія Іванівна забере. Обіцяла до дванадцятої зайти.
Семен знайшов у кухні пакет із супермаркету, поклав туди вінок і повісив на вішак.
Одягнув спортивний костюм і відразу згадав учорашніх «лижників». Подумав, що й він такий само «лижник». Адже він ніяким іншим спортом, крім носіння «адідасівського» костюма, не займається. А йому ж треба тримати форму!
«Улітку поплаваємо, у футбол пограємо», подумки заспокоїв він себе.
Зїв на сніданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Вероніці десь погуляти разом? Неділя ж сьогодні!
Тільки-но він зайшов до спальні, як задзвонив телефон. Вероніка підняла слухавку, і Семенові одразу з виразу обличчя дружини стало зрозуміло, що розмова триватиме не менше чверті години. Повернувся до кухні, і почув, як дзеленчить його мобільний, залишений учора у кишені куртки. Телефонував Володька.
Чуєш, Сеню, давай на півгодинки зустрінемося! запропонував він. Я тут неподалік, у «Мак-Снеку».
У кавярні було порожньо. Лише якесь дівчисько сиділо, розклавши на столі свій портативний компютер.
Ну, ти мені й нічку влаштував! сказав Володька приятелеві, що сів навпроти.
Володька й справді виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розуміючи.
Ти ж просив за тобою вночі постежити! нагадав Володька шефові.
Так, кивнув Семен. Просив. Я думав, наступної ночі
Яка різниця. Мені минулої не спалося. Так що
Зачекай, Семен замислився. А хіба я цієї ночі кудись ходив?
Володька кивнув.
Семен згадав ранок. Згадав відносну свіжість свого тіла. Згадав сумирну, приязну атмосферу і навіть воркування голубів за вікном. І Вероніка ні в чому йому не дорікала, і вінок у коридорі він лише двічі бачив: коли повернувся додому о пів на дванадцяту і вранці після душу.
І куди ж я ходив? запитав Семен розгублено.
О другій двадцять ти вийшов з дому. Дійшов до рогу Стрілецької й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редісону». Потім повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобі можу на мапі весь маршрут намалювати. Але це ще не найцікавіше!
А що ж? з побоюванням спитав Семен.
Найцікавіше, що тебе чекали. На розі Чеховського провулка й вулиці Гончара. Красива, струнка блондинка у довгій шубі
Ти жартуєш! видихнув приголомшений Семен. І що потім?
Ви поцілувалися. Майже не розмовляли. Ти провів її вгору по Чеховському. Постояли хвилин пять біля її підїзду, і все. Вона пішла додому, і ти також додому. Вгору по Гончара.
Семену стало не по собі. Він озирнувся довкола.
А де ця блондинка живе?
Володька посміхнувся. Простягнув Семенові аркушик паперу з записаною адресою.
А як її звати? спитав пошепки Семен.
Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв і цілувався!
За столом виникла пауза.
Тобі варто піти до лікаря, прошепотів Володька, нахилившись над столом. Я не жартую! Тобі треба до психіатра або психотерапевта.
Я ж не псих! Семен крутнув головою. Я загалом нормальний
Ти сновида, лунатик, знову прошепотів Володька. А я тобі ще щось скажу. За тобою ще один чоловік стежив, але потім помітив мене і зник.
У Семена розболілася голова. Він раптом відчув у тілі неприємну важкість.
Піди-но відіспись, сказав він Володьці.
Ти дивись, я можу ще разок за тобою послідкувати, запропонував приятель.
Певно, буде не зайве, кивнув Семен.
24
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня
Здавалося, радощам Валі не буде меж. Діма стояв біля кухонного вікна і з кривуватою посмішкою спостерігав за дружиною, яка кружляла в бузковому халаті з сірим котом на руках.