«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби він не посидів тиждень на дієті в гаражі!», міркував Діма.
Схудлий і старанно вимащений гаражним брудом і пилюкою кіт тепер уже напевне нічим не відрізнявся від покійного Мурика.
Валя просто остовпіла, коли чоловік вніс його до «рідного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо пять, мабуть. Потім сльози з очей витерла. Підійшла. Взяла його з чоловікових рук як немовля. І понесла до ванної.
Кіт після примусового голодування втратив не лише енергію, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зірваний зі старого пальта комір. Діма висипав у куток гаража повний совок сміття, зметеного огризком віника. Старанно виваляв у цьому смітті кота. Кіт навіть не реагував. Лише озирався іноді на Діму, і погляд його був тупим, як у пяного в дим бомжа.
Але тепер, після того, як Валя його помила й розчесала, кіт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутої домашньої тварини. І очі його тепер були не дурні, а хитрі. І дивився він ними вниз, на пофарбовану деревяну підлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кітікетом» чи чимось схожим.
Чекати йому довелося недовго.
Ось, Мурику, лягай на своє улюблене місце! проказала Валя, опускаючи його біля батареї під вікном. Зараз ми тебе погодуємо.
Дімі набридло спостерігати за цією комедією, у головних ролях якої виступали його дружина і кіт-аферист. І все-таки у душі він відчував якусь гордість. Гордість режисера, який поставив успішний спектакль.
Через півгодини Валя, намилувавшись, як кіт жадібно поглинає їжу, запропонувала чоловікові піти разом до кавярні.
Повернення Мурика відзначимо, мяко промовила вона.
Вийшли вони з дому й відразу почули знайоме неприємне гарчання. Біля паркана з їхнього боку стояв сусідський бультерєр Кінг і злісно щирив свої блискучі гострі зуби.
Двері сусідського будинку були відчинені, на порозі з сигаретою у руці стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чоловяга років пятдесяти. Ходили чутки, що він раніше працював мясником на ринку.
Гей, заберіть свого собаку! гукнув Діма.
Кінг, сюди! Сюди йди! хрипкуватим голосом звелів собаці сусід.
Бультерєр ліниво повернувся через дірку в паркані на свою територію. Діма дивився на цю дірку, і його сповнював гнів. Він уже разів зо пять залатував її дошками. Сам собака не міг ці дошки відбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвір у паркані, щоб його бультерєр ходив гидити на сусідське подвіря.
«Отруїти б його, падлюку!» подумав Діма.
Коли вони з Валею дійшли до ближнього вагончика-бару, Дімин гнів дещо вгамувався. Взяли вони по тарілці пельменів і сто грамів горілки на двох. Їли й дивились одне на одного. І ніякої розмови їм не потрібно було. У вагончику під стелею показували якийсь серіал. Мова героїв була нерозбірлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точніше, шум життя, цілком відповідав атмосфері їхньої вечері.
Валя сама наповнила чарки горілкою з графина. Сама й тост виголосила: За повернення Мурика!
Випили. А пельмені вже й закінчилися. Замовили ще по порції.
Раніше порції більші були, з жалем у голосі промовила Валя. Раніше в порції було 14 пельменів або 7 вареників.
І зітхнула тяжко, ніби щойно попрощалася зі своєю молодістю.
Та-а! махнув рукою Діма, якому раптом захотілося втішити дружину. Ми можемо й самі собі вдома пельменів наварити. Скільки захочеш!
А Мурик також пельмені любить! згадала Валя. Я візьму йому звідси кілька.
Поверталися вони повільно й попід руку. Падав скісний сніжок. Повз них проходили люди, але все поодинці, ніби й не було у всьому Борисполі жодної сімейної пари, що йшла б попід руку.
Відчиняючи двері, Діма помітив записку.
«Прийдеш, терміново зателефонуй мені на моб. Боря». У коридорі їх зустрів новий Мурик. Відразу почав тертися об ноги господині.
Скучив! зраділа вона. А я тобі пельмеників принесла!
Дружина з котом пішли до кухні, а Діма попрямував до кімнати. Набрав номер Бориса. На душі було неспокійно.
Я до тебе на хвилинку заїду, сказав Борис цілком спокійним голосом. Є коротка розмова.
Заїжджай, відповів йому Діма.
Борис зявився хвилин через двадцять. Викликав Діму надвір.
Слухай, давай я в тебе твої ампули викуплю, запропонував Боря. По десять гривень за штуку!
А ти дізнався, що в них? поцікавився Діма.
Слухай, давай я в тебе твої ампули викуплю, запропонував Боря. По десять гривень за штуку!
А ти дізнався, що в них? поцікавився Діма.
Ні, але на них однаково клієнти знайшлися. Давай!
Не роздумуй!
Діма згадав оголошення про імпортні ліки від раку. Ледь помітно всміхнувся.
По десять малувато.
Ну, давай по двадцять, легко пристав на торг
Борис.
По тридцять, оголосив свою ціну Діма.
Борис явно квапився. У Діми склалося враження, ніби клієнт чекає Бориса з ампулами десь тут, за найближчим рогом. Чекає і нервово зиркає на годинник.
Добре, видихнув Борис.
Зачекай біля хвіртки, попросив його Діма. Сам повернувся додому. Взяв порожній «бонусний» мішок з-під кота і рушив до гаража.
Там переклав до мішка майже всі ампули. Лише десять пачечок собі про всяк випадок залишив. Ану ж там справді ліки від раку?
Боря розрахувався великими купюрами. Розрахунок відбувався у машині при світлі тьмяної лампочки на стелі салону. Діма тричі перераховував отриману від Борі суму і щоразу збивався. Збивався через навязливу думку, яка складалася з одного лише слова: «Продешевив!»
Нарешті ґешефт був закінчений. Борис поїхав геть. Діма прощально всміхнувся вслід машині, що віддалялася вулицею. Разом з Борею їхав у минуле неприємний епізод з чорною валізкою.
25
Київська область
Макарівський район. Село Липівка. Ранок
Це вона тобі помстилася! твердила Ірині мама, почувши, що трапилося з донькою попереднього вечора. Собирайся, їдь! Попроси у неї пробачення і скажи, що тобі дур у голову стрелила.
Ірина глянула на свій електронний будильник. Під ним лежало кілька купюр, отриманих вчора від Єгора.
І не надійся! простежила за доньчиним поглядом мама. Він тобі постоянно гроші давать не буде! правила далі своє. Жалко йому тебе стало, от і дав.
Ірина дивилася тепер на гроші, на сотенні купюри, намагаючись не слухати маму. А тут іще Яся прокинулася. Заплакала. І зрозуміла Іра, що вже десята година. Що спала вона довго й глибоко, і її маршрутка вже давно доїхала до Києва й повернулася назад. А отже, нікуди вона сьогодні не поїде. Торкнулася долонею своїх наповнених молоком персів. Узяла донечку на руки. Задерла вовняну блузку, надягнуту на голе тіло. Піднесла Ясю ротиком до пиптика, і відразу відчула міцні й гарячі доньчині губки.
А за вікном світило сонце, грало променями на візерунках намерзлого інею на шибці.
Я надвір з нею піду, промовила Ірина, глянувши на дитину.
Ти думаєш, ми на мою пенсію з жизню справимся? сказала на це мама. Далі встала й вийшла з Ірининої кімнати.
Зайшла до себе, ввімкнула телевізор і, зробивши гучніше звук, подалася до кухні.
Дивно, але голос диктора, який повідомляв невідомо про що, приніс спокій у їхній невеличкий дім. Ірина відняла Ясю від лівого перса, повернула голівкою в інший бік, піднесла до правого.
Хвилин через пять Ясині губки розслабились, і вона випустила пиптика.
«Заснула», тихесенько прошепотіла Ірина.
Поклала Ясю на ліжко, прикрила ковдрою.
А сама накинула пальто і вийшла у капцях на подвіря. Морозяне повітря обпекло голі кісточки. Зайшла за будинок, до завжди відчиненої повітки. Поруч у господарському блоку метушилися кури. Вона зазирнула й туди, просто так, з цікавості. Три місяці вона жила за якимось диким графіком. І тепер, коли перша маршрутка на Київ вирушила без неї, і вона застала пізній зимовий світанок у своєму домі, її розпирала незвична дитяча цікавість. Так, наче весь той час, поки її не було, всі грали в якусь захопливу гру. А вона цю гру пропустила. І зараз, коли гравці розійшлися додому чи у справах, просто оглядала місце проґавлених веселощів.
Якоїсь миті Ірина забула, навіщо йшла до повітки. Все-таки материнство загострює інстинкти, але притуплює розум. Цю фразу вона вже чула кілька разів, але не могла пригадати від кого.
«Ага! Старі санчата!» пригадала віона.
Двері до повітки відчинилися з жахливим скрипом. Батько ніколи не змащував завіси. Казав, що злодії самі злякаються, якщо двері голосно зариплять. Може, дійсно їх саме тому жодного разу не обікрали в той час, коли сусіди повідомляли про крадіжки в їхньому селі чи не щодня.
Протиснувшись повз дрова, наскладані під лівою стіною повітки, вона дісталася дальнього кута, де стояли два старі велосипеди «Україна» зі спущеними колесами, а над ними на гвіздку висіли санки із залізними полозами й деревяною спинкою.