Через півгодинки вона вже везла сонну й закутану в теплу ковдру Ясю на санчатах замерзлою доріжкою, що вела на околицю села, до соснового лісу. Туди, де вона з подругами у недалекому минулому часто зїжджала на санчатах. Звісно, Яся ще надто маленька, щоб тішитися санчатами й гірками. І перса, налиті молоком, тиснуть, болять. Але зараз буде гірка, гірка її дитинства, і вони вдвох з донечкою помчать униз.
На краю гірки Ірина взяла сонну Ясю на руки, всілася на санчата й нахилилася трішки вперед, зіштовхуючи вагою власного тіла санчата вниз.
Морозяний вітер в обличчя, очі примружені. Й усмішка сама по собі, безстрашна перед морозяним вітром, перед снігом, який летить чи то з неба, чи то з соснових крон.
Повернулася через годину. Щаслива, наче дитина, не думаючи ні про що, крім Ясі. Санчата залишила біля порога.
Тута до тебе заїжжав один, сказала Ірині мама, поглядом вказуючи на двері до її кімнати. Той, що гроші давав, навєрно.
На ліжку поряд з порожнім пакетом лежала коробка цукерок, пачка яблучного соку, кілька помаранчів і шоколад.
Як передача в больницю! похитала головою мама, зайшовши до кімнати слідом за Іриною.
Це він так усе порозкладав? запитала Ірина, кладучи донечку поруч з подарунками.
Ні, я. Подивитись хотіла, простодушно зізналася мама. А цитрусів тобі ніззя, молоко буде кисле, додала вона.
Ну, Ясечко, зголодніла? Ірина взялася виплутувати донечку з ковдряного кокона. Давай-но маминого молочка попємо, бо в мене зараз груди тріснуть!
Мама злякано глянула на доньку й важко зітхнула.
Вона в тебе стіки не випє! Да й не нада їй! Глянь он, як їх розпирає! Зціжувать нада! Їдь до Києва, хоть гроші за молоко дадуть!
Ірина згорнула подарунки від Єгора на край ліжка, а сама лягла на бік, спиною до матері, а грудьми до Ясі.
26
Київ. Вулиця Воровського
Помешкання номер 17
Поки Дарія Іванівна знову заварювала на кухні чай, Вероніка, роззирнувшись, помітила відсутність у господині портретів померлого чоловіка і її добрий смак у всьому, що стосувалося меблів та інтерєру. Та й вбрана вона була зі смаком, хоч і не по-домашньому. От Вероніка ніколи не ходить удома в діловому костюмі, а Дарія Іванівна могла дозволити собі таку примху. Втім, її діловий костюм із завуженою до колін спідницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж ніяк не суперечив облаштуванню кімнати. Шкіряний диван і два фотелі ніжної коричневої барви й журнальний столик посередині. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки дві фарфорові філіжанки з тарілочками й такий же чайник. І на філіжанках, і на чайнику червоні троянди. Комодик, на якому цокає масивний годинник. Годинникові вже років пятдесят, якщо не більше. На підвіконні вазони із зеленню, а в кутку біля батареї деревяне цебро з цитриновим деревом. Над комодом портрет самої господині. Полотно, олія, позолочена рама.
Дивно, але Вероніці раптом спало на думку, що у цій кімнаті немає жодного сліду чоловіка. Так, наче його тут ніколи й не було.
А Дарія Іванівна тим часом повернулася до кімнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.
Я вам така вдячна! У мене стільки справ, стільки думок, а тут іще вінок треба знімати на вихідні Ви ж потім додому?
Вероніка кивнула.
Зараз темніє рано, продовжила господиня. Думаю, ніхто й не помітить, якщо ви на зворотній дорозі повісите його на місце!
Через хвилину до філіжанок знову заструменів запашний чай.
Погляд Вероніки раз по раз перечіплявся об золотий перстень з рубіном, що прикрашав безіменний палець правої руки господині.
Дарія Іванівна помітила це.
Він не знімається, проказала вона, попиваючи чай. Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його і в майстерню ювелірну віддати. Це мені Едік подарував на тридцятиліття. Може, почала вона раптом і кинула замислений погляд на годинник. Може, ну, я, справді, не знаю, як ви до цього поставитесь
До чого? збентежено запитала Вероніка.
Ви ж не з полохливих? Дарія Іванівна глянула в очі своїй гості. І мене обстояли У вас є трохи часу?
Так, так закивала Вероніка.
От і чудово, голос Дарії Іванівни став несподівано серйозним. Допивайте чай. Це тут недалеко!
Надворі тим часом похолоднішало. Сутінки стали густішими. Дарія Іванівна не забула повернути Вероніці пакет з траурним вінком, і тепер мороз пощипував тильний бік долоні й пальчики Вероніки. Другу, вільну від пакета руку вона сховала до кишені свого елегантного, але не надто теплого пальта.
Вже зовсім поруч, примовляла Дарія Іванівна, тягнучи Вероніку за собою.
Вони вийшли на Ярославів Вал, далі вниз вулицею Франка. Звернули на Чапаєва і, не доходячи до непримітної, з напівобсипаним тиньком споруди Міністерства з надзвичайних ситуацій, зупинилися біля залізних воріт з переговорним пристроєм, які перегороджували колись вільну для входу арку, що вела до анфілади подвірїв.
Дарія Іванівна натисла на кнопку пристрою, і звідти відразу дочувся чоловічий непрокашляний голос: «Слухаю вас!».
Абонент тридцять два дріб один, мяко промовила вона у відповідь.
Чоловічий голос попросив зачекати хвилинку, але половина залізних воріт відчинилася тут-таки, секунд через десять. Чоловік у зеленому комбінезоні типовий сучасний охоронець кивнув дамам, зачинив за ними залізні ворота й повів відвідувачок за собою.
Вони прийшли через наступну арку. Зупинилися за спиною охоронця, що задзеленчав ключами перед солідного вигляду залізними дверима головним входом до двоповерхової споруди, вочевидь, не так уже й давно збудованої.
Вулиця Чапаєва часто змушувала Вероніку замислитися. Вона була дивною, короткою й зігнутою, наче бумеранг. Іноді на ній не було жодного перехожого. Іноді єдиним перехожим могла виявитися якась відома чи просто знана з телеекрану особа. Можливо, вони тут жили. Але ж такі люди, коли й ходять пішки, то лише в супроводі охоронців! А тут вони завжди чимчикували на самоті. Вероніка слухала дзенькіт ключів і згадувала, кого вона отак випадково бачила на цій вулиці. І міністрів зустрічала, й політиків. Але спроби згадати конкретні прізвища були марними. Всі вони мали відоме обличчя й невиразне прізвище.
Ви надовго? запитав охоронець, запускаючи відвідувачок досередини.
Хвилин на пятнадцять-двадцять, у голосі Дарії Іванівни забриніли скорботні нотки.
Тоді я вам чай зроблю, запропонував чоловік. Бо змерзнете!
Просторий вантажний ліфт опустив їх на кілька поверхів униз.
Охоронець увімкнув світло, і вони побачили перед собою ще одні масивні сталеві двері.
Приміщення за дверима було схоже водночас на розкішний зал автоматичних камер зберігання й на кавярню для поминок. На трьох стінах до самої стелі у шаховому порядку була викладена плитка чорні й червоні квадрати. Підлога з чорного мармуру. Три круглі столики з чотирма стільцями довкола кожного. Четверта стіна, зо три метри висотою й десять-дванадцять метрів довжиною, становила суцільний блок комірок для великогабаритного багажу. Проте біля дверцят з клямками не було ні щілин для монет, ні інструкцій з користування. Зате праворуч біля кожної клямки до благородно-матового металу була прикріплена пластина з вигравіюваним на ній трицифровим номером.
Тридцять два дріб один, говоріть, промовив охоронець, підвозячи довгий хромований візок на коліщатках до стіни з металевими дверцятами.
Зупинився. Смикнув дверцята з потрібним номером на себе, і зі стіни повільно виїхала й зависла над мармуровою підлогою довга шухляда. У ній тіло чоловіка в костюмі. Охоронець за допомогою нескладних маніпуляцій встановив металеву шухляду з тілом на візок і озирнувся на Дарію Іванівну.
Може, до кімнати побачень? Чи тут залишитесь?
Нікого ж нема, розвела руками аптекарева вдова. Посидимо тут! вона вказала на крайній столик праворуч.
Охоронець кивнув і, залишивши візок біля вказаного столика, вийшов із зали.
Сідай, Ніко, кивнула Дарія Іванівна на стілець. Сама відійшла набік. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.
Вероніка сіла. Вона дивилася на тіло в залізній скрині. Розуміла хто це. Ще більше, вона вперше в житті відчувала подих смерті. Холодний подих чужої смерті. З боку скрині до рук, шиї, щік Вероніки тягнувся особливий, металевий, чіпкий холод. Вона навіть відсунулася трішки вбік, подалі. І раптом Дарія Іванівна, нечутно підійшовши ззаду, мяко поклала свої руки на плечі Вероніки. Вероніка зойкнула з переляку.
Та що ти, що ти? зацокотіла Дарія Іванівна. Невже ти така вразлива? Ось познайомся. Це мій Едік.
Вона кинула на біле обличчя покійного чоловіка погляд, сповнений доброти.
Я гадала, ви його вже поховали, промовила стиха Вероніка.
Не хочеться, зізналася вдова. Якось це не полюдському. Взяти й закопати. Закопати в землю означає відразу забути, спекатися тіла й усього, що тебе з ним повязує, раз і назавше. А памятаєш вірш «З коханими не розлучайтесь»?