4
У ніч із середи на четвер я знову був на кладовищі, тільки цього разу в теплій компанії, яка одначе вселяла деякі побоювання. Двох бомжів я знайшов на вокзалі й пообіцяв кожному в кінці роботи на дві пляшки горілки. І ось тепер вони з лопатами ходили навколо могилки, пристосовуючись або шукаючи особливого натхнення.
Так шо ти там знайти хочеш? все допитувався один із них, кремезний із синюватим обличчям. Звали його Жора, і будь-який його погляд супроводжувала напружена неприємна посмішка.
Я ж сказав, папери там у нього під головою
Жора хмикнув і зробив перший копок. Тут же з іншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня теж невисокий худорлявий чоловічок років сорока.
Вони відкидали землю на стежку, що пролягала між могилою Гершовича й огорожею сусідньої, більш доглянутої могили. Купа землі росла. Низьке синє небо дихало теплом, і якісь птахи кричали час від часу уривчасто і глухо.
Після декількох перекурів мовчазні землекопи працювали вже мляво і без ентузіазму. Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони ожили. Розчистили віко труни.
Піднімати будемо чи так пориємося? запитав у мене Жора.
А якщо не піднімати, то віко зняти можна? поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розбираються в розкритті могил.
Жора діловито глянув униз, у викопану яму.
Можна віддерти, а потім зверху прикласти. Якщо навіть трохи обламається воно йому все одно до одного місця!
Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягли його нагору. Місячне світло, хоч яке було воно яскраве, підтримуване міріадами зірок, усе одно не змогло висвітлити нутрощі відкритої труни, що лежала в розкопаній могилі. Щось темне і суцільне виднілося в ній. Я, нахилившись, очікував побачити хоч якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, здіймався солодкий, немов корицею просякнутий.
Ну шо? запитав раптом Жора. Сам полізеш?
Я зрозумів, що він звертається до мене. Обернувся.
Чому сам? Ми ж домовлялися обурився я.
Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком з темної непрозорої матерії, ніби я був метеликом. І тут же, немов ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, похитнувся і звалився на теплу нічну землю, чуючи обережний шепіт чужих голосів, який віддалявся.
Коли я прийшов до тями, вже світало. Ранні птахи перегукувалися дзвінкими голосами, це було схоже на ранкову перекличку. Рука моя сама доторкнулася до потилиці, де пальці намацали загуслу кров. Я підвівся з землі, повільно й обережно. Озирнувся одну лопату було встромлено в землю, друга валялася осторонь видно, нею мене і вдарили. Кишені було випотрошено і всі гроші слава богу, не так уже й багато, природно, були відсутні. У розкопаній могилі лежав у відкритій труні перевернутий на бік небіжчик. І голова його зовсім чорна лежала на боці, а поряд із нею пакет, із якого стирчала тека.
Подумавши про своїх нічних помічників, я не зміг стримати усмішки. Уявилось, як вони готувалися знайти якийсь реальний скарб золото або ще щось, а потім, за знайомим із дитинства сюжетом, позбутися третього зайвого і все поділити навпіл. Так старались, а дістали у вигляді скарбу ті самі гроші, що я їм і так обіцяв.
Остаточно оговтавшись, я спустився в могилу. Гершович, який лежав на боці, немов спеціально так ліг, щоб мені було куди поставити ногу. Я взяв пакет із текою, підняв його нагору. Потім вибрався сам. Взяв віко труни і, приставивши його вужчий кінець до ніг, відпустив. Віко зачепилося за шматок недообрубаного кореня і зависло над узголівям. Я взяв лопату і, стукнувши кілька разів, змусив віко зайняти своє місце. А потім іще півгодини закопував труну, рівняв могилку і ставив на місце зварний залізний хрест, пофарбований сріблянкою.
Закінчивши справу і взявши пакет із текою в руки, знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мій одяг, і пакет випромінював той самий запах кориці.
Сонце починало пригрівати. Я подивився насамкінець на хрест. Треба було вже йти. Скоро тут може хто-небудь зявитися. Цікаво, котра година?
Автоматично я зсунув манжету сорочки і подивився на годинник. Був початок шостої. «Що ж вони годинник не забрали? подумав я з сумною посмішкою про своїх помічників. Чи їх життя навчило тільки кишені чистити?»
Я пішов до кінцевої зупинки трамвая. Десь далеко, напевно, на лісовому відрізку шляху між Куренівкою і Пущею-Водицею вже їхав перший трамвай, брязкаючи, як величезний будильник. Їхав, аби забрати мене додому. Відвернути мене від загуслої крові на потилиці й від солодкуватого запаху, що, здавалося, вївся в мій одяг. Запахом, що мав заспокійливу властивість і ще викликав легку або навіть дещо легковажну посмішку, яка не залежала від суті роздумів.
Закінчивши справу і взявши пакет із текою в руки, знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мій одяг, і пакет випромінював той самий запах кориці.
Сонце починало пригрівати. Я подивився насамкінець на хрест. Треба було вже йти. Скоро тут може хто-небудь зявитися. Цікаво, котра година?
Автоматично я зсунув манжету сорочки і подивився на годинник. Був початок шостої. «Що ж вони годинник не забрали? подумав я з сумною посмішкою про своїх помічників. Чи їх життя навчило тільки кишені чистити?»
Я пішов до кінцевої зупинки трамвая. Десь далеко, напевно, на лісовому відрізку шляху між Куренівкою і Пущею-Водицею вже їхав перший трамвай, брязкаючи, як величезний будильник. Їхав, аби забрати мене додому. Відвернути мене від загуслої крові на потилиці й від солодкуватого запаху, що, здавалося, вївся в мій одяг. Запахом, що мав заспокійливу властивість і ще викликав легку або навіть дещо легковажну посмішку, яка не залежала від суті роздумів.
5
Коли я доїхав додому, настінний годинник на кухні показував за пять сьому. Зупинившись перед дзеркалом у передпокої, я помітив, що весь мій одяг має потребу в гарному пранні, та й сам я був дуже схожий на бомжа, що ночував на купі глини. Швидко переодягнувся в халат, а одяг замочив у великому тазу. Потім вирішив замочити й себе, але вже у ванні. Набрав гарячої води і запірнув так, що вода вихлюпнулась на підлогу. Гаряча вода пробрала жаром до кісток, і в ключиці приємно заломило немов у сауні. Потихеньку тіло почало набирати бадьорості, й голова теж, звільнившись від тихого гудіння, що нагадувало про удар лопатою, запрацювала, вибудовуючи думки в шеренгу по одній, щоб кожну можна було спокійно обміркувати без усякого поспіху.
Нічний епізод із бомжами та розкопуванням могили вже відійшов на задній план, у минуле. А попереду, буквально за півгодини часу, мене, відмитого і свіжого, чекала на кухонному столі тека, заради якої й було вчинено ризиковану авантюру. Але будь-яка авантюра здавалася мені доречною в нинішній небезпечний і динамічний час.
Витершись великим махровим рушником, я, на свій подив, помітив, що солодкуватий запах, уперше помічений мною на Пущанському кладовищі, все ще присутній. Я нахилився над тазиком, який стояв на підлозі з моїм брудним одягом. Але від тазика йшов запах прального порошку, а запах кориці «плавав» десь вище, на рівні плечей і обличчя.
«Гаразд, подумав я. Це не найгірший запах, та й немає такого запаху, який не вивітрюється».
Усівшись за кухонним столом, я розкрив теку. Там лежала пачка списаного дрібним, уже знайомим мені почерком паперу. Але стан мій був таким, що вдивлятися в цей найтонший почерк не хотілося. Хотілося знайти лист, про який говорив Клим. Я взяв пачку паперу в руку і віялом перегорнув її. І дійсно з пачки вилетів конверт, удвічі більший, ніж звичайно. Вилетів і впав на підлогу. З конверта я дістав затертий, чимось схожий на аркуш із зошита, клапоть паперу з ледь помітними рядками чорнила, що стало ліловим від часу.
Я прочитав його швидко і, ще не усвідомивши прочитаного, вже відчув, що зіткнувся з чимось дійсно цікавим і загадковим. Папір називався «Рапортъ», але по суті був звичайним доносом. Якийсь ротмістр Палєєв повідомляв полковникові Антипову про те, що «рядовой Шевченко, во время своих выходов за Петровское укрепление, часто сидит на песке за барханом и вопреки запрещению что-то пишет, а вчера в этом песке что-то зарыл примерно в трех саженях от старого колодца в сторону моря».
За вікном уже лилося на землю яскраве сонячне світло. Ранок розгорявся, стираючи межу між весною та літом. Я пив чай, відклавши донос, написаний у січні 1851 року, вбік, і думав: що б таке міг закопати там, на далекому Мангишлаку, Тарас Григорович. Грошей у нього не було, та й якщо б були навіщо їх у пісок закопувати? Ні, не такий він був чоловік, щоб ховати від інших свої копійки. Згадалися далекі шкільні роки й історія про «захалявну» книжку, в яку солдат Шевченко записував свої вірші, носячи її завжди з собою в чоботі. Може, її він і закопав, подалі від цікавих очей донощиків типу цього ротмістра Палєєва?
«Відшукати б її там, у пісках, подумав я і відразу уявив собі, який би радісний шум здійнявся в Україні. А може, і заплатили б мені за неї кілька сотень тисяч доларів або на пожиттєве держзабезпечення взяли б? Адже яка реліквія?!»
І все-таки цінність цього невідомого, закопаного в пісках Мангишлаку предмета була досить умовною, а скоріше за все лише музейною. Ну, захистили б якісь учені кілька докторських дисертацій от і весь результат.