«Відшукати б її там, у пісках, подумав я і відразу уявив собі, який би радісний шум здійнявся в Україні. А може, і заплатили б мені за неї кілька сотень тисяч доларів або на пожиттєве держзабезпечення взяли б? Адже яка реліквія?!»
І все-таки цінність цього невідомого, закопаного в пісках Мангишлаку предмета була досить умовною, а скоріше за все лише музейною. Ну, захистили б якісь учені кілька докторських дисертацій от і весь результат.
Підтягнувши до себе пачку списаного покійним Гершовичем паперу, я знову перегорнув її, і раптом перед моїми очима пронісся аркуш із явно топографічним рисунком. Відшукавши його, я розглянув накреслену ручкою карту, і тут же мій інтерес до неї згас, позаяк під рисунком рукою самого Гершовича було приписано: «зрисовано з матеріалів «Шевченківської експедиції» на виставці Літ-го музею-архіву».
Я зітхнув і виглянув у вікно. Сонячний прибій уже докочувався жовтою хвилею до мого кухонного столу. Я позіхнув і потер очі, що злипалися, бадьорість од гарячої ванни виявилася короткочасною. Тіло вимагало сну.
6
Під вечір, оговтавшись, я знову сів за кухонний стіл. Спочатку втамував голод шматком молочної ковбаси, потім узяв у руки рукопис Гершовича і вже більш свіжим поглядом пройшовся по його рядках.
І знову в ніс ударив солодкуватий запах кориці. Я підніс аркуш паперу до обличчя і понюхав його. Потім автоматично понюхав свою руку, що тримала аркуш, і зрозумів, що моя рука виділяє цей запах куди сильніше, ніж папір.
Не бажаючи подумки докопуватися до причини появи цього запаху, я знову зосередив усю свою увагу на рукописних рядках Гершовича.
Перші кілька сторінок здалися мені повторенням або переспівом тих самих думок, які висловив він олівцем на полях «Кобзаря», але потім, на сьомій сторінці, роздуми його пішли в іншу сферу.
«Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на поневіряння та болючі пошуки застосування цього багатства, оскільки, будучи обраною, вона може виявитись і улюбленою своєю нацією, і шанованою нею, але такою, яку явно не розуміють або ж розуміють неправильно, що лише посилює внутрішню її скорботу, а муки, повязані з неможливістю застосування дарованого їй із неба багатства, можуть призвести до божевілля і до дивних і трагічних поворотів долі, здатної завести її в далекі від її Батьківщини (жінки) краю».
Далі був опис маршрутів, якими ходив по Україні Григорій Сковорода. Але вже на наступній сторінці Гершович повертався до трагічної долі Шевченка. І тут-то я відразу помітив схожість роздумів, щодо вже прочитаного мною доносу ротмістра Палєєва.
«Місце (біля колодязя), обране Т. Г. Шевченком для закопування невідомого предмета, говорить про його явне бажання або самому повернутися туди, щоб витягти заховане, або ж щоб хтось міг за його описом це місце легко відшукати. Місце це, мабуть, іще існує, оскільки від моря воно як мінімум за два кілометри. Що стосується самого захованого в піску предмета, то, скоріше за все, це рукопис або записник і те й інше добре і довго зберігаються в піску в умовах жаркого клімату. Можливо, в цьому записнику він висловив ті свої думки та почуття, які його сучасники сприйняти ще не могли. Так що навряд чи їх було висловлено у віршованій (більш доступній людям того часу) формі».
Прочитавши цю сторінку, я згадав нещодавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставляли рукопис теорії відносності Ейнштейна за нього просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.
«Цікаво, подумав я, а скільки б запропонували за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні де-небудь у Канаді? Там же живуть найбагатші й найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі слізьми розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай хоч канадських, але доларів».
Усміхнувшись грі власної уяви, що намалювала зворушливу сценку з життя канадської діаспори, я раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь відбувалася заміна понять «скарб» і «надбання». І хоч усі в підлітковому віці читали романи Стівенсона, але одночасно з ними читали і твори радянських класиків, у яких хлопчаки шукачі скарбів раптом виявляли в закопаній у землі бляшанці замість золота і діамантів чийсь партквиток і орден Вітчизняної війни. І тут же вставали по-піонерськи струнко та віддавали салют полеглим за справедливе діло. Ось, напевно, звідки ноги ростуть у роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки тяга до пошуку нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовного надбання. А що, коли там, у пісках, лежить досі простий золотий червонець, а то і два? А що, коли сховав він їх там, щоб не відібрав їх у нього який-небудь пяний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і втрати всякого морального вигляду? Га? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться просто засобом гри в хованки з тією реальністю, в якій він жив. Такої самої гри, як гра з книжками-матрьошками, яку придумав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.
«Гаразд, подумав я. Все це цікаво, але як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: «Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба і на молочну ковбасу заробляти»
Сховавши рукописа назад у теку і ще разок приклавшись носом до своєї руки, що пахла корицею, я пішов одягатися. Кожна третя ніч була в якомусь сенсі бойовою я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».
7
Прийнявши зміну в охоронця Вані, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного сторожа: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумовий кийок, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не порушували бажання до останньої краплі крові охороняти довірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили справно, та й місце здавалося досить безпечним дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у якихось сучасних експропріаторів.
Повз ящики і стіл пробіг ліниво товстий щур. Я провів його глузливим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що був за три кроки починався ритуал «включення» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай складалися під стінкою в ряд чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, після якого у відчинені двері входив голова «Корсара» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, який давно втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років пятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усміхатися він, здається, не вмів, але сам вираз його обличчя вічно спантеличений міг викликати усмішку в кого завгодно.
Пробігши поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, він зазвичай мені кивав. Це означало, що я вільний. І я йшов на три дні та дві ночі до наступного чергування.
Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку в самій середині якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у ній лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже і тому я терпляче запитував: «Алло!»
Зачини двері! пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. Підіпри їх чимось
Так вони зачинені! сказав я, оглядаючись на важкі металеві двері, засунуті на два засуви.
Грищенко опустив трубку на важіль, навіть не попрощавшись. Я вчинив так само і продовжив дивитися в маленький чорно-білий екран, на якому щойно погані бандити продірявили на решето з автомата одного хорошого і на його білій сорочці виступили плями чорної крові.
Додивившись фільм до кінця, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, так що в будь-якому разі двері були єдиним місцем, через яке могли сюди вдертися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менш тонни товстого заліза. Щоб їх зовні зламати, довелося б підігнати танк. По стелі стелилася бляшана кишка вентиляційної системи, що зникала в стіні. Кишка була товстою, й іноді по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід в інші приміщення. Одного щура вистачало, щоб глухий гуркіт змусив вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в кілька рядів один на один, підпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, піднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляційної системи.
Але в цей момент на складі було тихо, і єдиний побачений сьогодні мною щур пробігся по підлозі мало не навшпиньки нечутно і ліниво.
Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Утупився в екран і вирішив, що на сьогодні мені вистачить і півтора фільмів перед сном.
Знову задзвонив телефон.
Алло? пролунав жіночий голос. Віктора Івановича можна?
Ви помилилися, спокійно відповів я, не зводячи очей із бійки на екрані.
Ну а кого можна? весело запитала жінка.
Це що, жарт?
Ти, слухай! різко і несподівано пролунав із трубки чоловічий голос. Мені пофіг, як там тебе звати Хочеш жити відчиняй свої двері й забирайся короткими перебіжками. Зрозумів?