Не встигнеш відпустити, а він уже втік, приточила Соломія.
Зате жінка як молоко, не доглянеш скисне, не залишався без відповіді Сашко.
Не скрутиш вогонь перебіжить, продовжив Андрій.
Чоловіки кажуть, що думають! уточнив Сашко.
А жінки думають, що кажуть! додала Оксана.
Збагнути чоловічу логіку може хіба чоловік, вступала в балачку Наталка.
Чоловікам ще важче: щоб збагнути свою дружину, вони мусять оглядатися на інших. Та цього ніяк не збагне дружина.
Бог дав чоловікові кращий зір, ніж розум. Тому жінки носять короткі спідниці, а чоловіки штани, уточнила Соломія.
Знаєш, чому винайшли штани? Через чоловічу нетерплячість, компетентно кинула слівце Надія.
Звідки такі відомості? звів брови Сашко.
Якби чоловіки знали, що про них знають жінки?! Та жінки на все заплющують очі, відповіла Оксана.
Знаєш, чому дружина заплющує очі? Вона в тебе цілиться! всміхнувся Сашко.
Жінці таке б і не приснилося! Чого вартий Адам без Єви?! Краще випиймо за жінок, підняла келих Наталка.
Знову обділяють меншин! Нам нічого іншого не залишається, як випити за нашу найкращу половину. Андрій підняв келих. За жінок!
Немає нічого приємнішого, ніж стара компанія. Уже були вкотре переглянуті студентські світлини. Знову згадані всі смішні й цікаві студентські історії, проголошені їхні давні й щойно народжені тости.
Надіїн чоловік зателефонував найперший. Про всяк випадок. Він це робить завжди, хоча знає, що в їхньому товаристві проблем не буває.
Ідеальний чоловік знає всі забаганки дружини і де її можна знайти! прокоментувала Оксана, беручи слухавку.
Слухай, Олексин, Надя тут, як у Бога за пазухою! звернулася до нього діловим голосом. Та в нас проблема: чоловіки у меншості, й горюче закінчується. Пропадаємо! Ти ж у курсі: мертві бджоли не гудуть! клепала вона язиком. Бери таксі і komm zu mir4! демонструвала Оксана свою компетентність з німецької.
Оксана завжди була щедрою на витівки, а після кількох чарчин «Токайського» гумору їй було не позичати. Проте сьогодні її чомусь «дістала» ця забаглива Наталя зі своїми «португальськими» феміністичними мудруваннями. Соломія спробувала згладити ситуацію, та Оксана навіть хотіла зателефонувати до шефа, щоб той забрав Ковіньку. А тут про вовка помовка. Зателефонував Ковіньчин шеф. Оксана знову схопила слухавку, почуваючись майже господинею якщо не дому, то хоча б вечірки.
Анданте! гукнула вона із жестом диригента замість звичного «позакривайте пельки» (такий лексикон був можливий лише у своїй компанії і то на апогеї святкування) і далі звернулася до слухавки: Василю Степановичу? Тільки тоді покличу, коли пообіцяєте її забрати Гееей! Ковінько! Тебе-е-е!
А далі, не дочекавшись, поки Наталка підведеться з дивана, затягла в слухавку своїм, тепер уже «оксамитовим» сопрано:
Бігла, бігла киця ледом.
Добра, добра горілка з медом.
Бігла киця топитися,
А кицюньо дивитися.
Бігла киця в ополонку,
А кицюньо у сторонку.
Гей, наливай!
Гей, випивай!
Почувши у слухавці короткі гудки, Оксана звела високо брови й повільно констатувала:
Йому потекла слинка, і він вирішив не гаяти часу на гутірки! Дівчата, зараз наше товариство буде прикрашене ще одним чоловічим духом. За це варто випити. Берегу, наливай! звернулася вона до Сашка. «Наливай, козаче, поки в нас ще є!..»
«Одна калина за столом, одна родина за вікном», нагадала про себе Надія, витягнувши шию з маленької подушечки, на яку вона хряснулася вже кілька хвилин тому. Надійка належала до тих, кому не можна пити: їй вистачає одного келиха вина, щоб потягло на сон.
О, підвелася! І їй наливай!
Уже давно відспівали треті півні, та додому не поспішав ніхто: у Соломії достатньо місця для ночівлі. Надію таки добряче долав сон. Ковіньку потягло на сентиментальність. Вона форсувала фата-морганну програму: «От-от зявиться на порозі шеф, і вони полетять на Філіппіни». Та він так і не зявився. Якби то була Мельничка, Надія запропонувала б їй хустинку чи витерла б рукавом розтерту туш. А так шморгнула собі носом і знову вляглася на подушечку, де поруч на канапі напівсидячи куняв утомлений від святкування Андрій, незважаючи на те, що бути в центрі уваги це його реноме.
Тепер за столом вони залишилися вчотирьох: Соломія, Сашко, Оксана і Наталка.
Тепер за столом вони залишилися вчотирьох: Соломія, Сашко, Оксана і Наталка.
Тобі не здається, що у мене в голові щось трохи їде? звернулася Наталя до Сашка, тримаючись за скроні.
Здається, у тебе вже давно «поїхало»! відповіла Оксана замість Сашка
Виключіть будильник, безсердечні! кричала Оксана, затуляючи вуха подушкою. Здається, ніхто не реагував. Та я йому зараз
Оксана повільно підвелася, перебираючи ватяними ногами, й оглянулася. В очах було темно. У вухах дзвеніло. Голова боліла так, начебто по ній пробіглися. Усі спали: хто на дивані, хто в кріслі. Ніякого будильника. Телефон розривався.
Алло! відповіла сонно Оксана. Надя? Вдома! Нема? Хвилинку З-з-здається, ще спить Дванадцята? Не може бути?!
На поїзд ледве встигли.
Два тижні зринули так швидко, наче їх і не було. Масажі, купелі Декого це втомлює дужче, ніж робота. «Вам потрібно частіше бувати на свіжому повітрі й відпочивати. Та лікування не завдасть шкоди, згадувала Оксана консультації лікаря. Важливо вигадати таку пораду, яка підходить усім, дорого обходиться, хоча старезна, як світ!» підсміхалася Оксана.
Усе ж подруги повернулися додому свіжими й щасливими. Андрій зустрічав біля потяга з букетом величезних троянд, з такими штоками, начебто не мав на що опертися.
Це що, замість костура? глузувала Оксана.
Не збивай апетит! Здається, мій чоловік потрапив у новий «струмінь». Невже квіти? підсміхнулася Соломія і чмокнула чоловіка в щоку.
Значить, нагрішив! стрельнула Оксана.
Навіщо так безсердечно нівечити ініціативу? видихнув Андрій, піднявши брови. Моя дружина бозна-коли не давала мені спокою аж два тижні. Варто б віддячити! він однією рукою обхопив Соломію, а іншою взяв валізу. А за твоє бовкало, звернувся він далі до Оксани, неси свої валізи сама.
Я й не збиралася тобі віддавати. Ще втечеш, а потім шукай вітра в полі, Оксана смикнула за полотняну ручку валізи і демонстративно потягла її за собою.
Ти про кого? почав грати варята Андрій, роззираючись довкола.
Он до того в білій футболці з якимось сиромудрим написом, у сірих панталонах та з двома червоними валізами. Та ще й у супроводі двох елегантних дам, що повертаються з оксамитового сезону.
Андрій, оглянувши перехожих, зупинився на своїй футболці:
Ти диви! Який збіг обставин! Усе, як у мене! І дами оксамитові! От тільки щодо напису, то ти дарма!
Хіба можна було втриматися від сміху? Андрій узяв у Оксани її валізу й почимчикував наперед, вимальовуючи своєю тінню всілякі викрутаси знесиленого носія. На такі штучки він був неабиякий митець!
Оксану відвезли першою, а далі додому! «Яке солодке слово дім», укотре пересвідчувалася Соломія.
Ворота як ворота. Ховали за собою сад. Крислате гілля яблуні не знало, що таке загорожа. Воно натрусило зимових зелепуг на асфальт. Соломія зупинилася, піднявши одне.
Учора була гроза, майже як улітку, пояснив Андрій. Я ще не встиг визбирати.
Гроза!
Соломія малювала собі вчорашню вересневу зливу. Вона навдивовижу любила громовицю. Соломіїна уява бачила, як розкреслювалося жовтим олівцем небо. Чула гучне витрушування з неба грому. Відчувала на листі, як на власній шкірі, прохолодні важкі краплі, які барабанили по яблуні, стікали струмками по корі, падали безжально на недозрілі яблука і стинали їх, як на полі бою.
Соломія нахилилася. Вона затисла між долонями маленьку зеленкувату яву свого дитинства. Який то густий, хоч зелений, запах!
Та ближче до дверей прохоплювався і не визнавав ніякої конкуренції запах свіжої смаженини.
Ви, напевно, усіх сусідів вирішили переплюнути, кепкувала Соломія ще з порога.
Андрій поклав валізи в коридорі й пригорнув Соломію:
Як я знудьгувався без тебе!
Діти нагорі? полоскотала вона чоловіка в живіт.
Прочинила двері до кімнати. Який то рідний і настояний запах!
Наталя ще на роботі чи, може, з шефом? промовила Соломія чи то скептично, чи риторично і, похитавши багатозначно головою, стомлено поклала ноги на диван. Як добре вдома! А я вам усього понавозила.
Згадавши про подарунки, одразу забула про втому і зірвалася на рівні ноги.
Ні, краще принеси валізи сюди.
Поки Андрій ходив по валізи, Соломія витягла руки вгору і на пальчиках, як балерина, ледь торкаючись підлоги, кружляла кімнатою:
У нас таки найкраще!