Тримайтеся, Богдано, промовив майже ніжно, бажаючи, певно, втішити та підтримати, та вона відчула не полегшення, а гостре бажання розплакатися. Очі обпекло непролитими слізьми, але рука, що тримала її руку, заважала плакати
На довгу мить її блакитні очі затрималися поглядом на його темних очах, і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже зустрічала його, що він не незнайомець й очі їхні вже зустрічалися отак поглядами. Та в той же час вона була повністю впевнена, що ніколи не зустрічала цього чоловіка й це просто якесь затьмарення.
Швидко опустила очі.
Я вірю, що Іра жива, прошепотіла, бажаючи переконати швидше саму себе, й поворушила рукою. Палій зітхнув і відпустив її руку. Тоді відчинив двері й досить тихо озвався:
Вірте віра творить дива.
А ви?
Він гірко усміхнувся.
Я? Не будемо про мене. Зараз головне Іра.
Так.
Вона пішла, відчуваючи, що Палій стоїть на порозі й дивиться їй услід. Автівка вже чекала на неї, й зараз, коли поряд у салоні не було далекої від приємності присутності Жанни Фурсенко, Богдана могла дозволити собі втомлено відкинутися на спинку сидіння й прикрити очі. Й справді втомилася переліт із Мюнхена, потім ця жахлива історія з Ірою.
Сльози обпекли очі.
Де була зараз її сестра, й головне жива вона чи Про смерть Іри навіть і думати не хотілося, бо то було надто страшно, надто важко, аби можна було допустити таку віру, й вона не хотіла вірити в те, що сестра вже, можливо, мертва. Ні, треба думати про краще, сподіватися на краще, триматися тією вірою.
Поморщилася, подумавши про маму.
Має сповістити маму Має, та геть не знає, як це зробити. Вони з вітчимом були зараз в Іспанії, на відпочинку, й Богдана, витягнувши телефон, з хвилину задумливо дивилася на екран, на котрому відбився номер мами. Потім відклала його, зрозумівши, що не зможе зараз зробити цього. Не зможе подзвонити й сказати про Іру, про весь цей жах Подумалося про Дениса, й вона вже рішуче віднайшла його імя у списку контактів.
Денис відповів майже одразу, мов чекав увесь цей час її дзвінка.
Богданочко?
Денисе, ти можеш до мене зараз підїхати?
Звичайно Щось трапилося?
Так З Ірою нещастя.
Зараз буду.
Він поспівся до неї першим, бо жив зовсім поряд, і коли позашляховик Палія зупинився перед її підїздом, там уже виднілася висока постать Дениса. Гарне, занепокоєне лице розквітлося враз при появі Богдани, й він без слів, просто та невимушено простягнув до неї руки, й вона пішла у ті обійми довірливо, мов мале дитя. Ті сльози, що просилися на очі ще в номері Палія, вони нарешті не втрималися, прориваючи її стриманість, нарешті вилилися назовні. Вдихнула знайомий запах Дениса й заревіла ще дужче, недоречно подумавши чомусь об тім, що, якби не втримала вона цих сліз там, у готельному номері, плакала б не в знайомих обіймах Дениса, а в зовсім інших руках Та ні, то вже зовсім зайві думки, про таке думати не треба
Денис
Денис Михайлов.
Небіж її вітчима, сирота, котрого майже від народження виховував дядько. Він закохався в неї більше десяти років тому, з першого ж погляду, та, на жаль, без взаємності. Ні, вона теж любила його, але любов та була сестринською, вони ж з Ірою зростали без брата, хоч завше мріяли про нього. Й вона його отримала, нехай і закоханого в неї. А Іра Богдана здригнулася й заридала. Денис обійняв її ще міцніше.
Ну-ну, заспокойся.
Денисе, це просто жахливо!
Що, що там трапилося?
Богдана звела на нього заплакані очі, поглянула в блакитні очі, у яких було стільки тепла, укотре жалкуючи об тім, що не кохає його. Схлипнула й тихо промовила:
Іра зникла, а її наречений гадає, що її вбито Зараз триматися мені допомагає віра, що її таки знайдуть, бо тривають пошуки Але ж, Деня, я не можу повідомити про це маму, просто не можу, розумієш?
Денис погладив її по щоці.
Розумію й сам усе владнаю.
Дякую. А зараз я маю їхати до Кременчука, бути там, коли знайдуть знайдуть живу чи Богдана не договорила, знову заплакала, й Денис загойдав її у обіймах.
Я поїду з тобою, промовив згодом.
Богдана заперечливо захитала головою.
Не треба. Я їду з її нареченим.
Денис ледь помітно нахмурився, та промовчав. Допоміг віднести речі до автівки, поцілував по-братньому ніжним поцілунком у чоло. Богдана перевдяглася в легку літню сукню з ніжно-бузкового шовку, волосся зібрала в ґулю, а припухлі, почервонілі від сліз очі заховала за темним склом окулярів.
Денис ледь помітно нахмурився, та промовчав. Допоміг віднести речі до автівки, поцілував по-братньому ніжним поцілунком у чоло. Богдана перевдяглася в легку літню сукню з ніжно-бузкового шовку, волосся зібрала в ґулю, а припухлі, почервонілі від сліз очі заховала за темним склом окулярів.
Бережи себе, прошепотів Денис.
Добре, посміхнулася сумно.
За хвилину позашляховик вивозив її з двору. Не знала Богдана Янівна Тодорович, у святім хрещенні Феодосія, що кидає Київ, кидає звичне життя своє вже назавше й не повернеться сюди ніколи. Там, за Кременчуком, на скелі, над котрою кривавими заходами сідалося сонце, на неї вже чекали.
Заплакані, почервонілі блакитні очі дивилися прямо перед собою.
Маєток сотника Скубія, 1658 рікЗаплакані, почервонілі блакитні очі дивилися прямо перед собою. Сотничиха Феодосія Наумівна Тодорович-Скубій сиділа у своїй опочивальні, що виходилася вікнами на берег, й дивилася, як сонце сідається червоно над Дніпром. Так само воно всідалося і в той вечір, коли померла сестра. Феодося здригнулася й зіщулилася, хоча в покоях було тепло, навіть жарко, жарко до нудотної задушливості.
Вона не полюбляла згадувати сестру, навіть коротка згадка про Мирославу викликала у Феодосі напади роздратування та невдоволення. А зараз же, коли зробилася важкою, ті напади її гніву стали такими постійними, що сотник Пантелеймон Скубій уже й не знав, що робити йому з дружиною. Сонце, мов граючись, підморгнуло їй червонуватим сяйвом.
Феодося сіпнулася й відвернулася від вікна.
Кинула задумливий погляд на власні покої й знову відчула відчайне бажання заплакатися. Плакала ж вона останнім часом усе більше й більше, усе посилалася в сльозах своїх на той свій стан особливий, на очікування другої дитини, котре переносила набагато важче, ніж першого разу. Та лиш сама знала, що то є не надто правдою. Можливо, якоюсь мірою, але Ніхто в маєтку не відав того, що терзає молоду господиню, від чого вона постійно роздратована та невдоволена.
Феодося знову поглянула в вікно.
Сонце продовжувало червоніти, схиляючись до обрію.
Вродливе лице Феодосі покривилося. Вона зовсім не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала об тім, що вбила сестру. Й ніхто не запідозрив її у тім злочиннім вчинку, та й як можна було подумати таке на вбиту горем, нещасну сестру, котра на власні очі бачила той жах, як Мирослава кинулася зі скелі у води Дніпра у ту мить, як сідало сонце. Скубій, повернувшись другого дня, наскочив невтішне весь маєток поринув у смуток молода ж господиня потонула у Дніпрі.
Скубій не міг у то повірити.
Цього не може бути!
Й переповіли йому, що пані Феодося бачила все на власні очі, й через те тепер розхворілася, й знахурка їй уже кров пускала, й лежала вона зараз в опочивальні Змінилося щось на лиці сотника Скубія, й кинувся він до тих покоїв, де лежала Феодося нездужна.
А вона, як побачила його тривожного на порозі, одразу ж зрозуміла, що не дарма пішла на такий вчинок, як убивство Мирослави, тої завади. За неї ж розтривожився, за неї нездужну турбувався, до неї ж кинувся, а не до Дніпра, аби шукати тіло втопленої своєї дружини в його сірих водах.
Упав на одне коліно біля ліжка, поцілував білі, безвільні ручки.
Феодоню, сонце Вам зле?
Посміхнулася слабко та болісно.
То таке минеться. Горе ж яке Мирославочка Великі, гарні блакитні очі поглянули на Скубія жалібно й з виразом болю. Я зачекалася до вечері її, а вона все не йшла Потім пішла кликати до скелі тієї клятої, та тільки ж не встигла дійти, як вона стала на схилі, й у мене серце обірвалося коли дотямила я, що Мирослава наміряється стрибнути. Я й заголосила до неї, та вона не слухала ж мене геть, кинулася до краю, стрибнула Важко сковтнула, змовкнувши на мить. Розповідаючи, вона уважно слідкувала за виразом обличчя Пантелеймона, котре все більше хмурнішало.
Він поцілував її тремтячі пальчики.
Заспокойтеся, не згадуйте поганого
Схлипнула жалібно.
Та як же не згадувати Таке ж горе, та на власні очі!
Забудьте!
Бідна Мирослава, геть розуму вона полишилася й мене зненавиділа, сестру рідну Та хіба ж я провинна у тім, що покохала вас, покохала всупереч власному бажанню
Феодонечко, то правда?
Опустила наче засоромлено очі.
Правда.
Щастячко моє блакитноокеє!
Цілував знову білі ручки, й гадки не маючи об тім, що ручки ці панянські, біленькі, ще вчора з несподіваною силою душили сестру, а потім тягнули тіло застигаюче її до схилу, тягнули, аби вкинути до таємничих вод Дніпра. Ні, об тім Пантелеймон Скубій ніколи ні здогадається, ні дізнається, він свято буде вірити в те, що Мирослава покінчила життя самогубством, раптом збожеволівши. Та й виглядала вона так, що сумніватися у її стані не було приводу.