Дідько схопив шапку з себе, махнув дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
Подивіться, подивіться які зірки покотилися!.. Я аж кинулась, схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
Та тут чудно якось, промовив він, немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на нього і промовила з лукавою осмішкою:
Чи не сісти б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
Ходім спочинем.
А не боїтеся? задирливо спитала Женя.
Байдуже. Моя голова не боїться чару.
Ви звірились у тому?
Звірився.
Ну, держіться ж!.. Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина.
Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах. Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
Ось не бубоніть краще! жартом посварилася Женя.
А хіба що? дражнився Ярошенко.
Цитьте! таємниче, нишком сказала Женя.
Ярошенко осміхнувся, замовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
А що, вам нічого не діється? пошепки питає Женя.
Ярошенко лупнув очима:
Діється. Щось немов кози по спині язиком лижуть.
Женя надула губки й пестливо насупилась.
Дідько повернувся й плюнув із серця. Далі глянув сюди-туди, вхопив із стріхи жменю снігу й пустив злегенька дівчині в пелену.
Панночка догадалась: зібрала той сніг у руку й крадькома посунула його поза Ярошенковою спиною; труснула за комір.
Ярошенкові немов світ свінув.
Дідько тільки посміхався зі свого віконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптика снігу: обоє гасали кругом млина в снігу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по коліно в снігу, губили калоші, сипали одно на одного жменями снігу. Сміху й галасу було немов зібрався там цілий куток. Ярошенко без пальта, червоний, як жар, то гасав за дівчиною з страшенною грудиною снігу над головою, то, згинаючись у три погибелі, закривав руками лице й тікав, не озираючись, кудись у поле.
Спинились обоє під млином, стоять. У панночки повні жмені снігу, та за руки цупко держав її Ярошенко.
Дивляться одно одному у вічі, сміються, а розчепитись не розчепляться.
Сміється Ярошенко, не зводить очей із панночки й сам собі дивується: і яка мара пустила неславу про дівчину, що вона погана!
Обличчя в Жені справді одмінилось. Правда, воно й тепер нагадувало отця Якова, та якогось іншого. В того отця Якова лице ніби складалося з книжних значків на пожовклому папері: замість носа, брів, очей стояли коми, крапки, всякі інші закарлючки; у неї ж тепер усе лице, мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту
Щось шепнуло йому:
«Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у нього коні як змії, у нього фаетони, у нього буде тобі царство й панство».
А всередині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
«Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ Божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ завяжеш»
А дівчина в руках пручається, вюном вється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за вязи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він незчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.
Додому, додому ой додому! швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний і до чогось уже прислухався
Ой співали три янголи, з неба летючи,
В ясні зорі оповивши, Христа несучи.
Дзвінкі, тоненькі хлопячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Дзвінкі, тоненькі хлопячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.
Якої ж це вони співають?..
Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив
Самі десь навчились
Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм не потрібне
А голос Коваля дзвенить на все село, і щось нове, чого він не помічав у класі, бриніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.
«І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі і, підуть од мене такими ж Чужий я їм» Смутком обвіяло Ярошенка.
Миколо Івановичу ходімо ж додому, взявши його під руку, сміливіше казала Женя.
Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітренята, подалися поміж мерзлими бурянами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.
Ходімо до хлопців, кинув до Жені Ярошенко і, не озираючись, подався до колядників.
Женя осталась одна. Недобрі огники заблищали в очах у неї.
Нахал! Мужик крикнула вона йому вслід.
«І що мені Бог дав? думав дорогою Ярошенко. Людям, як повітка, а мені вона здалася, як квітка»
Далі думав про хлопців:
«Коли я, я чужий вам, то хто ж тоді буде вам близький!» і біг, спотикаючись, через гребні снігу до школярів
Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно:
Тихоне, Тихоне!.. Ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині.
Поки Тихон поволі взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотіла вже пожежа.
Млин горів.
1911
Василь Стефаник
Класик української літератури. Народився 14.V.1871 р. в с. Русові на Снятинщині. Навчався на медичному факультеті Краківського університету. У 1908 р. був обраний послом до австрійського парляменту. Автор кількох збірок новел, у деяких творах чимало містичного і моторошного. Помер 7.ХІІ.1936 р.
Сама-саміська
У тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти, як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, Бог видів, не було як.
У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відгонити.
Лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком їх зволожувала.
Крізь шибки падало світло сонячне. Краски веселки грали по зморщенім лиці. Страшно було глянути на бабу у такім освітленні. Мухи зумкотіли, ріжнобарві світла волочилися разом із мухами по бабі, а вона мляскала губами та білий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що каралася від початку світа та до суду-віку каратися буде.
Як сонце вже злізло бабі у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним міх завязувався, то баба почала качатися по землі та збаняти шукати.
Аді, аді, ото!
Баба тихонько стала. Лиш рукою відганяла мари.
З-під печі виліз чорт із довгим хвостом та й сів коло баби. Баба з трудом обернулася від нього. Чорт сів знов наперед баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лиці. Баба лиш кліпала очима, затиснувши зуби.
Нараз вилетіла з печі хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лісом. Впали потім на бабу. Залізали у вуха, у рот, сідали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього і хотіла так донести до чола, аби перехреститися. Але малі чортики сідали всіма на руку та й не допускали хрест на собі зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.