З бібліотеки пробивалася смужка світла. Дівчина мовчки заїхала досередини й поглянула на батька. Його волосся досі було густим, але руда барва обернулася на попіл. Зігнувшись над столом, професор Бронштейн перевіряв роботи студентів.
Як минув твій день? запитала вона.
Викладати кейнсіанство купці прищавих студентів веселіше, ніж може здатися. А твій кастинг як? запитав він, не підводячи очей.
Дізнаюся за кілька днів, якщо мене запросять на другу співбесіду і якщо мені не надішлють мільйонного листа з поясненнями, чому я не підходжу.
Ти не вечеряєш із Шопенгауером?
Хлоя поглянула на батька й повернулася до дверей.
Не хочеш провести вечір у ресторані з дочкою? Я буду готова за півгодини, додала вона, перш ніж зникнути.
Двадцять хвилин! гукнув він їй навздогін.
Стільки часу знадобиться, лише щоб наповнити ванну. Коли ти нарешті полагодиш сантехніку, я встигатиму! почулося здалеку.
Професор Бронштейн відчинив шухлядку, понишпорив серед паперів у пошуках старого кошторису і похмуро подумав про суму, яку ще треба заплатити. Поклав документ на місце й знову поринув у роботу, аж доки, значно пізніше, Хлоя знову не постукала у двері.
Я зателефонувала містеру Рівері, поквапся.
Містер Бронштейн накинув куртку й наздогнав доньку в коридорі. Дверцята ліфта вже були відчинені. Хлоя заїхала всередину першою, а батько прилаштувався за нею.
Діпак казав, що ви нікуди сьогодні не збираєтесь, мало не вибачався нічний ліфтер.
Плани змінилися, весело відповіла Хлоя.
Рівера натиснув на важіль, і кабіна спустилася. На першому поверсі чоловік прочинив ґрати й відступив, даючи дорогу Хлої.
На вулиці було тепло, а нічне небо вражало темною синявою.
Ходімо прямо, до «Клодетт», запропонував професор.
Не можна без кінця зловживати їхньою щедрістю. Одного дня доведеться повернути борг.
Без кінця ні, але ще трохи можна. І так, можеш тішитись. Сьогодні я заплатив бакалійнику.
Повечеряймо краще в «Мімі», я тебе запрошую.
Ти їздила до матері просити гроші? стурбовано запитав містер Бронштейн.
Не зовсім. Я справді її навідала. Ми мали провести разом час, але вона саме збирала валізи. Жиголо везе її до Мексики, точніше, вона його туди везе. І щоб якось перепросити, вона витягла кілька купюр із сумки й порадила мені купити собі одягу.
Може, тобі варто було так і вчинити.
У що б я не вбралася, їй завжди буде не до смаку. Зате нам з тобою до смаку французька кухня, відповіла вона, спускаючись вулицею.
Не квапся так, я ж на своїх двох! гукнув містер Бронштейн. І припини вже обзивати Родріґо, вони живуть разом пятнадцять років.
Він на двадцять років молодший, і вона його утримує.
Вони перетнули парк Вашингтон-сквер і спустилися на вулицю Салліван. Містер Бронштейн зайшов у «Мімі». Дівчина з ресепшну прийняла їх і повідомила, що столик готовий, хоча з десяток клієнтів чекали біля бару. Завсідники користувалися певними перевагами. Професор влаштувався на лавці, а офіціант прибрав стільця навпроти, аби звільнити місце для інвалідного візка Хлої. Дівчина наблизилася до пари, що не відривала від неї погляду.
Це модель «Карман С115», обмежений випуск. Дуже рекомендую. Він зручний і легко складається, уточнила вона, а тоді приєдналася до батька.
Я візьму ньокі по-паризьки, а ти? запитав він трохи напружено.
Вона віддала перевагу цибулевому супу й замовила два келихи померолю.
І хто з вас не прийшов на побачення? запитав старий.
Ти про що?
Зранку ти казала, що повернешся пізно, і ти доволі довго копирсалася в гардеробі.
Вечір з подружками. Але після прослуховування я так стомилася, що
Хлоє, ну будь ласка!
Джуліус перевантажений, я просто першою скасувала зустріч.
Викладач філософії з прізвищем Шопенгауер мусить відповідальніше ставитися до зобовязань! зіронізував батько.
Тату, може, змінімо тему?
А як справи в жінки, якою ти займалася? Якщо не помиляюся, партнер ставився до неї як до речі. Нещодавно ти пояснювала, що поведінка цього чоловіка причина її нещастя і парадоксально джерело її щастя.
Я тобі цього не пояснювала. Принаймні не так. Вона страждає на щось на кшталт стокгольмського синдрому й так мало себе цінує, що почувається вдячною за крихти кохання, які він їй дає.
Ти порадила їй залишити цього типа й пошукати когось, вартого кохання?
Ти порадила їй залишити цього типа й пошукати когось, вартого кохання?
Моя роль обмежується тим, що я вислуховую пацієнтів і допомагаю їм зрозуміти, що вони самі кажуть.
Ти хоча б придумала, як розвязати її проблему?
Так, я над цим працюю, вчу її бути вимогливішою. І вона робить неабиякі успіхи. Але якщо ти намагаєшся щось мені сказати, висловлюйся конкретніше.
Лише те, що ти не маєш бути менш вимогливою, ніж інші жінки.
Це так ти змінюєш тему? У тебе синдром ревнивого татуся.
Мабуть, ти маєш рацію. Якби ж я міг порадитися з тобою до того, як твоя матір мене залишила Але тобі було лише тринадцять, зітхнув професор. Навіщо ти бігаєш по кастингах, якщо доволі успішно займаєшся своєю справою?
Тому що я тільки починаю медичну карєру, у мене лише три пацієнти і ми бідні як церковні миші.
Ти не маєш перейматися через наші фінансові справи. Якщо все буде гаразд, я скоро підпишу угоду на цикл лекцій, і ми знову будемо на плаву.
Але вони виснажать тебе і заберуть далеко. Час мені ставати самостійною.
Нам доведеться переїхати. Ця квартира не на наші статки. Витрати залишать нас голими й босими.
Я двічі поверталася до життя у цій квартирі: після нашого відїзду з Коннектикуту й після нещасного випадку. А ще я хочу, аби ти тут постарів.
Боюся, моя старість не за горами.
Тобі лише пятдесят сім, і люди, які спостерігають за нами, переконані, що ми пара.
Це ж які?
Столик у мене за спиною.
Звідки тобі знати, що вони на нас дивляться?
Відчуваю, от і все.
Вечори Хлої з батьком часто завершувалися маленькою грою, що дарувала задоволення їм обом. Вони пильно дивилися одне на одного, і кожен намагався вгадати, про що думає інший, спираючись тільки на міміку чи порухи голови. Цю розвагу завжди помічали люди за сусідніми столиками. То була рідкісна мить, коли Хлої подобалося, що за нею спостерігають, адже дивилися саме на неї, а не на її інвалідний візок.
* * *3Квітчасті штори з органзи практично не захищали від денного світла, тож Санджай розплющив очі ще на світанку. Він запитав себе, де знаходиться, але рожевий і блакитний кольори кімнати не залишали місця для сумнівів. Він сховав голову під подушку і знову заснув. За кілька годин схопив мобільний з нічного столика й підскочив на ліжку. Квапливо одягнувшись, зі скуйовдженим волоссям він вискочив із кімнати.
Лалі чекала на нього за столом у кухні.
Хочеш відвідати музей мистецтва Метрополітен чи музей Соломона Ґуґґенгайма? А може, тебе цікавить прогулянка в Китайський квартал, Маленьку Італію, Ноліту, Сохо?.. Усе, що захочеш.
А де ванна? спантеличено запитав він.
Лалі навіть не намагалася приховати розчарування.
Поснідай, наказала вона.
Санджай умостився на стілець, який Лалі підштовхнула до нього ногою.
Згода, поступився він. Але дуже швидко, бо я спізнююся.
А чим ти займаєшся, якщо не секрет? запитала вона, наливаючи молоко в миску з пластівцями.
Хай-теком.
І що це означає, хай-тек?
Ми розробляємо нові технології, що полегшують людям життя.
А можеш розробити мені небожа, який витягне мене з повсякденної рутини? З яким я можу погуляти, поговорити про свою країну, почути новини про родину, з якою так довго не спілкувалася?
Санджай підвівся й несподівано для себе самого поцілував тітку в чоло.
Обіцяю, кинув він, спантеличений таким несподіваним теплом. Щойно зможу. Але зараз я справді маю бігти працювати.
Біжи. Я вже звикла до твоєї присутності. І, раптом ти замислив щось таке, навіть не думай спати деінде, окрім мого дому, поки ти у Нью-Йорку. Мене це страшенно зачепить. Ти ж не наважишся образити члена родини, правда?
Невдовзі Санджай вийшов із квартири, але валізу залишив тепер у нього не було вибору.
Він розглядав Іспанський Гарлем приємного весняного дня. Барвисті вітрини, переповнені тротуари, захаращені вулиці, звуки клаксонів Цьому хаосу бракувало тільки рикш. Двадцять годин у літаку аби опинитися в пуерто-риканській версії Мумбаї. Останнім ударом став дзвінок у «Плазу» Санджай скасував бронювання, а тоді пірнув у метро.
Відколи тітка поїхала з Індії, країна змінилася, але деякі традиції залишилися непорушними. Повага до старших одна з них.
* * *Коли Санджай вийшов з метро на станції «Четверта вулиця», він уже спізнювався на зустріч. Крокуючи вздовж огорожі парку Вашингтон-сквер, він почув мелодію. Замість обігнути парк, він пірнув у нього, зачарований, як дитина Гамельнським щуроловом[3].