Слухаю.
Пролунав чоловічий здивований голос:
Пані Роєва? Маряна Захарівна?
Маряна роздратовано прокашлялася.
Так. А хто це? Що трапилося?
Я лікар вашого чоловіка
Вона вся напружилася.
Так?
У слухавці помовчали, потім скорботно продовжили:
Повірте, мені дуже прикро сповіщати вас про таке ми зробили все, що було від нас залежне, але Лікар замовк, і Маряна відчула, як швидше забилося в неї серце, й, ще не почувши продовження початої розмови, вона вже знала, чим та закінчиться. Відчувала то надзвичайно гостро вона вже була вільною. Вільною від Миколи. Вільною! Але ж для кого? Тому єдиному воля її геть не була потрібною, він відмовився від неї
У слухавці прокашлялися.
Пані Роєва, ви мене чуєте?
Маряна глибоко зітхнула.
Так, звісно.
Я маю з сумом сповістити, що вашому чоловікові сталося гірше, не витримало серце й він помер годину тому. Я намагався увесь цей час до вас додзвонитися, але слухавку ніхто не брав Пані Роєва, ви мене чуєте? уже стурбовано зачастив лікар, і Маряна вперше після того, як пішов Степан, посміхнулася, жалібно відгукнувшись:
Так, я просто Господи!
Вам зле?
Ні Так Це таке горе
Може вам прислати «швидку»?
Ні, я все витримаю Я перетелефоную вам завтра, ми домовимося про все, бо сьогодні я
Так, так, звісно. Не турбуйтеся.
Повільно поклавши телефон, Маряна деякий час сиділа непорушно, не звертаючи уваги на темряву, що мяким укривалом оповила вітальню. Темрява їй зараз не заважала, а навпаки допомагала снувати павутиння темних думок. Думок про мстиву відплату йому Степанові. Вона знову не відчувала ні часу, ні того, що коїлося довкола, навіть голод не дошкуляв їй, хоча зі вчорашнього дня ще й риски не мала в роті. Але то таке то пусте.
Головне інше.
Головне помста!
Головне страждання Степана!
Нарешті, години через дві того напівбожевільного, муторного мовчання й сидіння в темряві Маряна мов ожилася. Підхопилася на ноги, не звертаючи уваги на поколювання в них від довгого сидіння, увімкнула світло, знайшла мобільний телефон, натисла декілька крихітних кнопочок і терпляче дочекалася виклику.
Слухаю, відгукнувся чоловічий голос англійською.
Маряна повільно всміхнулася.
Привіт, Хасане. Любий, мені потрібна твоя допомога.
***Елла відвела погляд від холодного, застиглого, але безумовно дуже вродливого лиця тітки Маряни й знову спіймала на собі пильний та певною мірою наполегливий погляд темних, майже чорних очей високого, смаглявого чоловіка, що стояв трішки осторонь решти присутніх, але досить близько для того, аби його було помітно.
Ховали дядька Миколу, ховали його у вітряний, холодний день кінця зими, й єдиною досить неспокійною людиною, яка плакалася за ним надзвичайно голосно та розпачливо, була мати Елли Єва Малкович. Вони завжди були близькими й любили один одного, мов брат та сестра, й Єва справді журилася за ним, навіть більше від рідних дітей та дружини. Елла покосувалася на матір, досадливо поморщилася й кинула швидкий погляд на татка. Останнім часом мати все частіш вдавалася до плачів й озвучувала будинок докірливим голосом, і похорони були для неї ще однією можливістю погаласувати, вилити зовні те, що пекло її зсередини Бідна мати!
Погляд незнайомця, наполегливий та пронизливий, знову торкнувся її лиця, й Елла чомусь відразу забула про маму та її плачі. Плачі не стільки за покійним дядьком Миколою, а за втраченим почуттям батька. А незнайомець усе дивився, чомусь полишуючи її тим поглядом спокою, й вона не знала, хто він, але здогадувалася по смаглявій його шкірі, що був він іноземцем, бо їх, іноземців, тут вистачало
Священик щось виголосив гарним оксамитовим голосом, і присутні почали прощатися з покійним
Почав падатися дрібний сніжок, й Елла, вхоплена холодною, майже крижаною рукою тітки Маряни, у якусь мить опинилася поряд дорогої, лискучої домовини дядька Миколи й темноокого незнайомця. Чорні очі опинилися так близько, поглянули так пронизливо, що Елла відчула дивну, незнайому слабкість Одна лиш мить, одна лиш коротка мить, і це дивне відчуття Нахилилася прощатися з дядьком, ледь вбачаючи перед собою його спокійне, застигле бліде лице, захоплена надзвичайним хвилюванням
Поминали Миколу Роєва в дорогому ресторані, тітка Маряна не пожаліла стіл нагадував радше весільний, ніж поминальний, і знову Елла, мов за волею потаємної руки, опинилася за столом навпроти того дивного незнайомця. Чорні, пильні очі знову не полишували її у спокої, упявшись у лице наполегливим поглядом, мов вимагаючи чогось а чого саме, вона того не могла ніяк зрозуміти. Тільки відчувала себе трішки дивно Лише мати, хильнувши зайвого, відволікала увагу від незнайомця, непевними, різкуватими рухами нахиляючись надто близько й шепочучи в саме вухо тим задушливим, плаксивим голосом, котрого Елла так не любила:
Еллочко, ти дивися, ти пильно дивися, вона має бути тут, я не повірю, що тут немає
Елла важко зітхнула.
Мамо, будь ласка, не починай
Єва кинула на неї ображений погляд.
Ти така ж безсерда, як і твій батько, недарма так на нього схожа. Й ти холодна, Елло, дуже холодна, хоч ти й моя дитина, та я вражаюся тому, яке холодна серце ти маєш Тому й не покохала ти нікого ще, бо є такою ж мармуровою зсередини, як твій батько та Маряна Ти ж не розумієш, геть не розумієш того, що я відчуваю зараз, що відчуваю я останнім часом, при погляді на кожну жінку ледь не божеволіючи від думки, що може саме її покохав твій батько. Засоловілі, пянуваті очі матері сторожко оббігли швидким поглядом довгий стіл, за котрим сиділи як знайомі, так і незнайомі Еллі люди. І вона здригнулася, забачивши той негарний, хворобливий лиск, що майнув у материнських очах. Вона тут, я це відчуваю. Вона тут, та брудна тварюка, котра намислилася вкрасти в мене Стьопу, забубоніла мати тим ненависним Еллі пянуватим голосом, й вона заплющила на мить очі.
Гірка, болюча реальність.
Мати почала спиватися.
Елла знала, надто добре знала, коли все те почалося, коли почала вона все частіш вчувати від мами запах бридкий сморід хоч не якої там дорогої та прозорої, а все ж таки горілки. Після того вечора, коли мама з якогось дива наскочилася на татка з обвинуваченням у тім, що він її зраджує А тато, її любий, дорогий татко, замість того, щоби все заперечувати, поглянув на маму спокійно та твердо, й тихо промовив: «Зради я не маю, але іншу кохаю».
І було ніяково та неприємно почути ту розмову вона почувалася так, мов торкнулася чогось забороненого, такого, що було належно лише батькам. Вона не засуджувала, безтямно люблячи татка, за те його нове кохання й безмежно жалкувала маму але не розуміла її. Не розуміла, можливо, тому, що й справді ще не кохала. Ну ось не торкалося ще її серця те почуття Ні, хлопці їй траплялися, з деякими повязували й певні стосунки, але то було так аби відчепитися від матері, щоби та не скубла її наполяганнями сходити на побачення з сином чергової приятельки. Й вона ходила на ті пусті, непотрібні побачення, не хвилюючись і не закохуючись вона просто робила приємне мамі А власне ж її серце мовчало. Наслухавшись задушливих материнських розмов про те, як сильно мама любить татка, більш двадцяти років так сильно кохає, Елла починала відчувати себе якоюсь неповноцінною за цю вперту мовчанку серця власного. Почавши випивати, мама, й до цього дещо різкувата на язика, у тім хмільнім стані все частіш закидала Еллу докорами в холодності її.
Елла тільки мовчала, терпіла. Й не кохала.
Серце вперто мовчало.
Й ось озвалося у відповідь на пильний погляд незнайомця.
Поморщившись, Елла кинула швидкий та обережний погляд через стіл, уже без подиву майже натикнувшись на ті чорні, пильні очі, котрі непокоїли її все сильніш.
Цього разу незнайомець ледь помітно усміхнувся до неї.
Вона відвернулася, наполохана, удавши, що не помітила усміху.
Єва нахилилася до неї знову, обдарувавши стійким горілчаним запахом.
Елло, доню, поглянь на оту білявку, котра розмовляє з Маряною. Тобі не здається, що вона занадто пожадібно позиркує на твого батька?
Елла зітхнула.
Ні, мамо, не здається.
Єва обдарувала її розчарованим поглядом.
Знову захищаєш його?
Мамо
Ти завжди була любою татовою донечкою, з гіркотою у голосі промовила Єва, й Елла раптом з незрозумілим роздратуванням усвідомила, що більш просто не витримає подібної розмови, цих звинувачень. Вона просто звелася на ноги й пішла геть добре, що Єва, заґавившись підозрілою білявкою, уже не звертала уваги на доньку.
Темноокий незнайомець вийшов слідкома.
Він віднайшов Еллу майже на самому виході з ресторану, біля великого панорамного вікна, що дивилося прозорим склом своїм на засніжену, галасливу київську вулицю. Вона замисливо дивилася у те вікно, намагаючись відігнати від себе образу на маму, намагаючись забути те, в чому так різко було її звинувачено. Невже вона й справді має таке серце, про яке казала мама, холодне й неспроможне покохати? Сумно, дуже сумно чути таке від рідної матері, але ще сумніше знати, що слова ці є правдою й у тебе справді холодне серце
Вибачте, з вами все гаразд?
Глибокий та трішки хрипкий голос пролунав за спиною Елли несподівано, обриваючи невеселі думки Вона стрімко, навіть занадто стрімко обернулася, з завмиранням серця побачивши прямо перед собою того чоловіка Чорні очі вже знайомим пильним поглядом пронизували її, здавалося, що наскрізь, і Київ за вікном зникав зі свідомості, й Елла, можливо, з несподіванки чи незрозумілого страху, озвалася різкувато.