Маряно, не треба
Вона відповілася розгубленим поглядом.
Стьопо, я ж кохаю
Маряно, годі. Не треба більш нічого казати, повір, я почув уже достатньо. Його пальці не відпускали її рук, не давали обійняти знову, і Маряна застигла, зневірливо вдивляючись у спокійне й байдуже лице Степана. Байдуже Вона не могла, просто не могла повірити в те, що він не кохає, не кохає Я не знаю, що на тебе сьогодні наскочилося, але ж я я не люблю тебе й ніколи не любив.
Маряна струсонула гривою густого золотавого волосся.
Так полюбиш
Степан похитав головою.
Маряно, я кохаю іншу
Вона у відповідь тільки розреготалася.
Іншу? Господи, Стьопо, та невже ж ти гадаєш, що я повірю у те, що ти кохаєш іншу? Мою недалеку, негарну сестру? Ні, я ніколи в це не повірюся, й не проси. Я
Маряно, я не згадував про Єву. Я кохаю зовсім іншу жінку, промовив Степан неголосно та спокійно, але так, що Маряна вже без зайвих слів зрозуміла то є правда.
Степан справді кохає іншу, ту невідому їй, незнайому щасливицю, котра володіє найціннішим скарбом у світі серцем Степана. Й чи гарна вона, чи ні дідько її знає, але Господи! Руки Маряни, мов крила підбитої птахи, упали вниз, уже не підтримані руками Степана, впали й, мов чужі, повислися поряд гарного, стрункого тіла, котре ще хвилину тому все випромінювало спокусу та привабливість, а зараз мов закамяніло, застигло мармуровою статуєю, прикрашеною хвилями рожевого мякого шовку. Великі блакитні очі продовжували зневірливо вдивлятися в лице Степана, котрий уже мовчав і не промовляв жодного слова, тільки дивився з незрозумілим виразом. Могла би ж припастися до нього знову, припастися так несподівано, як декілька хвилин тому, могла почати вмовляти, могла спокушати Але щось втримало її від усього того можливо, вираз байдужості в його блакитних, таких близьких і далеких очах А можливо, то були вроджені гордощі, те в ній, що не бажало принижуватися
Тільки коли він сіпнувся йти геть від неї, мов ожилася, простогнала тоскно:
Стьопо
Степан зупинився, обернувся.
Маряно, мені шкода, але
Її блакитні очі западалися.
Та чим же я гірша від неї? вигукнула вона з болем, що рвався прямо з серця з серця примхливого, самозакоханого та жорстокого до інших. Невже вона вродливіша за мене?
Степан зітхнув.
Коли кохаєш, врода не є головним, промовив він тихо й пішов, просто пішов, майже нечутно зачинивши за собою двері, полишивши Маряну посеред пустки та тиші її розкішної квартири. Полишив гарну, неймовірно гарну та самотню Гострий, незнайомий біль торкався серця чи не вперше в житті, й хоч у голові ще продовжували сновигати думки зневіри в почуте від Степана, та серце вже знало то все є правда. Правда? Так, правда! Правда в тім, що вона, така гарна та чудова, не потрібна йому, не кохана ним, і як то не боляче, як не прикро та кохає він іншу.
Іншу!
Іншу, й навіть не сестру її нікчемну, а якусь там незнайомку, котра вкрала, підступливо вкрала в неї коханого чоловіка Як ненавиділа вона зараз ту невідому жінку, котра володіла серцем Степана. Десь із памяті хижим птахом виринала далека, майже забута, кинута Миколою його дружина й прокльони ті, що зривалися з її негарного рота, що бризкав слиною Невже ж позабуте, далеке те прокляття докотилося-таки до неї, невже прокльони є чимось більшим, ніж темними бабськими забобонами?
То нехай і вона, та клята розлучниця, теж буде проклятою! Нехай і вона страждає так, як страждаю я!
Хрипкий, глухуватий від стриманих сліз голос Маряни муторним відлунням прокотився по порожніх кімнатах квартири, а сама вона впала на коліна посеред вітальні й заволала страшно. Не заплакала, сльози закрижаніли десь там, за прозорими озерцями її блакитних очей, а саме заволала, захрипіла, мов смертельно вражена у саме серце левиця Воланням тим заклинала розлучницю, прикликувала у серце тої біль, щоб був схожим з тим болем, котрий шматував серце Маряни з тим болем, що породжував у серці Маряни пекельне, темне почуття ненависті.
Скільки вона просиділа так на долівці вітальні, втопивши ноги та пальці рук у пухнастому ворсі килима, Маряна вже й не памятала. Можливо, декілька хвилин минуло того темного забуття чи декілька годин і все те у муторній, темній мовчанці, з очима, що пильно вдивлялися в простір вітальні й зовсім не помічали нічого А думки пекли, думки впікали й вжалювали. Її не покохали, відмовилися від неї, відкинули геть таке неймовірне щастя, як її кохання. Як це боляче, як принизливо! Відкинути її, мов той непотріб, спричинити такий біль І хто, хто це зробив? Якийсь там жебрак, брудний злидень, що витнувся в люди завдяки її батькові. І він, той злидень, він відмовився від неї від тої, за один погляд котрої скільки дійсно гідних чоловіків були ладними все віддати, а він він погордливо відкинув її щире та гаряче почуття
Скільки вона просиділа так на долівці вітальні, втопивши ноги та пальці рук у пухнастому ворсі килима, Маряна вже й не памятала. Можливо, декілька хвилин минуло того темного забуття чи декілька годин і все те у муторній, темній мовчанці, з очима, що пильно вдивлялися в простір вітальні й зовсім не помічали нічого А думки пекли, думки впікали й вжалювали. Її не покохали, відмовилися від неї, відкинули геть таке неймовірне щастя, як її кохання. Як це боляче, як принизливо! Відкинути її, мов той непотріб, спричинити такий біль І хто, хто це зробив? Якийсь там жебрак, брудний злидень, що витнувся в люди завдяки її батькові. І він, той злидень, він відмовився від неї від тої, за один погляд котрої скільки дійсно гідних чоловіків були ладними все віддати, а він він погордливо відкинув її щире та гаряче почуття
Ненавиджу! прохрипіла Маряна, згадавши спокійний та байдужий вираз лиця Степана, з котрим він відмовився від її кохання. Він, бачте ж, кохає собі іншу Як же я хочу, Стьопо, аби й ти відчув мого болю, щоби постраждав так, як страждаю через тебе Сказала, й застигла на місці, зрозумівши, що саме ж того й хоче, аби він страждав, страждав навіть сильніше від того, як страждає вона сама.
З хвилину сиділа непорушно, охоплена дивним, темним почуттям, що поступово, важкими стиглими краплинами вливалося в серце, в усе єство її, охоплене й болем, й жагою, млосною жагою відомститися за власний біль.
Він теж має відчути страждання, прошепотіла вона сама собі, піднявши голову й поглянувши на вікно, з подивом помітивши, що надворі вже вечоріє, день добігається свого кінця. Зовсім поряд раптом задзвонив телефон, але Маряна навіть не поворушилася, навіть не поглянула у бік телефона, думками про біль та страждання Степана лікуючи власний біль, що розривав серце.
Він мав, мав відчути біль та страждання!
Але ж як, як зробити, аби заболіло йому так само сильно та пекучо, як боліло зараз їй самій, а може, ще сильніше? Віднайти ту незнайому його, таємничу кохану й розбити їхнє щастя, розтрощити його, наговоривши тій розлучниці про нібито звязок між Степаном та нею Маряною. А коли не повірить і не покине його? Якщо суперниця надто розумна й просто не схоче втрачати Степана, та її ще й треба відшукувати, Степан же не зізнається, кого він кохає. Ні, тут потрібно вдарити більш точно, більш виважено
Телефон задзвонив знову.
Маряна тільки поморщилася й раптом вся напружилася.
Елла!
Єдина, люба й дорогоцінна донечка Степана!
Вона знову поморщилася, пригадавши, як сильно Степан любить свою єдину доньку, як ще від самого народження дівчини шаленів від щастя, й навіть Єва так не раділася народженню доньки, як він. Ось у найдорожче, в найболючіше місце вона і вдарить. Ударить різко та надзвичайно болісно, й неодмінно буде поряд, аби побачити в його спокійних очах біль, той біль, котрим він сам сьогодні начастував її до нудоти.
Небогу вона не шкодувала, зрештою, дівчина та завжди була для неї далекою, ніяких теплих почуттів вона не мала до неї ще з дитинства, а після повернення з Йорданії взагалі зрозуміла з глухим, потаємним роздратуванням неприємну, гірку істину вона вже не є першою красунею в родині, це святе місце міцно посіла донька сіренької Єви. Самовпевнена та пихата власною красою, Маряна все ж не могла не помітити того, наскільки вродливою зросла небога. Й вони були схожими, дуже схожими зовні, немов Елла була її Маряни рідною донькою, проте краса доньки Степана була все ж свіжішою та мякішою від краси Маряни, й та неохоче зрозуміла, що все ж поступається небозі, хоча б віком, та поступається, й за те незлюбила її ще більш. Узагалі, така вродлива жінка, як вона, не визнавала суперниць і дуже їх не полюбляла, коли такі зявлялися, навіть рідної крові, а особливо таких юних
Телефон знову задзвонив, і цього разу настільки наполегливо, що Маряна нарешті не витримала, схопила слухавку й відгукнулася чужим, хрипким голосом, який і сама не впізнала.
Слухаю.
Пролунав чоловічий здивований голос:
Пані Роєва? Маряна Захарівна?
Маряна роздратовано прокашлялася.
Так. А хто це? Що трапилося?
Я лікар вашого чоловіка
Вона вся напружилася.
Так?
У слухавці помовчали, потім скорботно продовжили:
Повірте, мені дуже прикро сповіщати вас про таке ми зробили все, що було від нас залежне, але Лікар замовк, і Маряна відчула, як швидше забилося в неї серце, й, ще не почувши продовження початої розмови, вона вже знала, чим та закінчиться. Відчувала то надзвичайно гостро вона вже була вільною. Вільною від Миколи. Вільною! Але ж для кого? Тому єдиному воля її геть не була потрібною, він відмовився від неї