Олесю, ти ж її вбєш! крикнув Михайло. Господи, та чи в тебе біс вселився?! і потягнув дружину геть з кухні, на обійстя.
Як на гріх, Андрусь і Левко в цей час повернулися зі школи й отетеріло спостерігали, як Михайло тягне Олесю, яка лається на весь двір і намагається вдарити його рогачем, але не може дістати за своєю спиною.
На Бога, хлопці, заберіть у неї рогач! крикнув Михайло, ледь втримуючи розлючену дружину.
Коли хлопці відібрали рогач, Олеся отямилася, вирвалася з рук чоловіка й втекла в хату. У спальні молода жінка присіла на ліжко й замислилася про майбутнє. Її життя нерозривно повязане з Михайлом, але яким воно буде після цієї сварки? «Я мушу присадити його, щоб він завжди памятав, що це він завинив переді мною, а не я перед ним», вирішила Олеся, криво осміхнулася та почала повільно збирати свої речі, прислухаючись, чи не йде чоловік.
Незабаром увійшов Михайло.
Що ти робиш? запитав він, побачивши, як вона акуратно увязує свій одяг у вузол.
Хочу піти звідси.
До Леська?
Господи! Ні! Не до нього! Пішли ви двоє до біса! Я не хочу жити з жодним з вас, бо ви обидва обдурили мене! Я чого завгодно чекала від тебе, але тільки не брехні й безглуздих звинувачень. І після всього, що ти сьогодні наговорив мені, я не хочу з тобою жити. Ти розчарував мене! мовила Олеся таким тоном, що Михайло миттєво почувся винуватим.
Куди ти підеш?
Це не твоя справа!
Олесю, ти не можеш піти від мене, бо належиш мені за законом! Та й це буде ганьба для тебе!
О, ні! Це ти оганьбився, повіривши Горпині, цій гниді! Це ти, з особливою інтонацією підкреслила Олеся, спочатку обдурив мене, а тепер ще й принизив. Михайле, я чесно розповіла тобі про свій звязок з Лесем. Так, я припустилася помилки, але я кохала й хотіла належати коханому. І нічого мені більше не було треба! А пішовши за тебе, я намагалася бути тобі гарною дружиною, бо цінувала твоє кохання. І саме тому вибачила тобі брехню, жодним словом не обмовившись, що все знаю. Але принижень я не стерплю. Може, у твоїх очах я й шльондра, але шльондра з гідністю!
Михайло слухав дружину, і до нього поступово доходило, що він скоїв дурість. А ще второпав, що до пуття не розумів дружини це був вогонь, який підступно ховався під шаром попелу, але при найменшому подиху вітру грізно спалахував, знищуючи все на своєму шляху. І йому не вистачатиме цього вогню, бо він несамовито кохає її й дійсно завинив.
Олесю, благаю тебе, не йди! вигукнув Михайло. Так, я спалив той клятий лист, бо розумів, що тоді не бачити мені тебе, як своїх вух. І зараз я приревнував тебе! Але навіщо ти до нього ходила?
Щоб раз і назавжди сказати йому: не шукай зі мною зустрічей, бо я маю чоловіка, якого шаную й бережу його чесне імя! Але мій чоловік вважає мене шльондрою! спритно тиснула на його почуття провини Олеся. Та ще й підпустила дрожі в голос. А потім з награним горем затулила обличчя руками.
Михайло заковтнув наживку кинувся до неї, міцно пригорнув до себе.
Кохана, пробач мені за це все! Благаю, пробач, бо без тебе мені не жити на світі! покірливо просив він. А потім відняв її руки від обличчя, зазирнув в очі. Олесю, не мовчи, будь ласка!
Олеся вивільнилася з його обіймів і демонстративно повернулася спиною. Михайло поклав руку на її плече, але вона, знизавши плечем, скинула її. Задумливо пройшлася кімнатою, а потім зажадала:
Пообіцяй, що віритимеш мені. І більше ніколи не смій ревнувати мене до жодного молодика! Я при святих іконах клялася бути тобі вірною дружиною й дотримаю клятви, тож більше не принижуй мене підозрами.
Обіцяю!
І вижени Горпину! наказала Олеся.
Але куди я її прожену? Ти її так відлупцювала, що вона тепер зляже. І через складний норов її ніхто не схоче найняти.
А мені байдуже! Учора вона ледь не вбила мене, сьогодні оббрехала, а завтра отрути мені в їжу підсипле! Я не хочу терпіти її в нашому домі.
Михайло замислився, а потім погодився, розуміючи, що від Горпини дійсно самий клопіт.
Я сама підберу собі служницю, вирішила Олеся, розкладаючи речі по місцях, і з задоволенням помітила, що чоловік покірливо кивнув.
«Що ж, Михайле, ти хотів мати мене за забавку навіть ціною мого щастя, тож тепер муситимеш за це платити. І будеш мене слухатися й виконувати будь-яку забаганку! І горе тобі, якщо насмієш мене ослухатися! подумала Олеся, зрозумівши, що відтепер її влада над чоловіком не має меж. Тільки от Лесь Господи, саме він був моєю долею! Отче, дай мені сил забути своє єдине кохання! Ох, він навіки залишиться в моєму серці!»
Наступного ранку Михайло, не зважаючи на благання й сльози Горпини, дав їй щедрий розрахунок і розпрощався. А Олеся негайно зайнялася пошуком нової служниці. Сусіди порадили їй юну дівчину, сироту на імя Наталка, яка мешкала в селі під Черкасами. І, особисто переговоривши з дівчиною, Олеся взяла її на роботу.
Але вигнання Горпини справи не вирішило стосунки між подружжям набули незручності. Михайло не міг позбутися почуття провини перед дружиною. А Олеся почала відчувати до нього якесь дивне відчуження та байдужість, хоча всіма силами приховувала це. Щоправда, щиро зраділа, коли полковник Джулай, повернувшись додому, призначив Михайла полковим суддею.
А коли оголосили новий похід, то Олеся аж зітхнула з полегшенням. Ні, вона не бажала Михайлові смерті, але була рада позбутися його товариства на певний час. «Так буде краще. Ми обоє охолонемо й знову зможемо жити, як раніше», вирішила молода жінка. Тому тепло попрощалася з чоловіком, вимагаючи берегти себе.
Розділ VII
Утруднення королеви
Чи був це план Варшави? Навряд чи. Здається, це стало виявом вже традиційної її безпорадності, коли йшлося про вирішення ключових для життя держави питань.
П. Кулаковський. Козацьке посольство на сейм 1659 рокуЛітня жінка мала сліпуче білу й ніжну, як мережива на її одязі, шкіру обличчя, шиї та грудей, що, здавалося, ось-ось вистрибнуть з глибокого декольте вишуканої сукні. Її майже зівялої краси не псували ані друге підборіддя та пухкенькі щічки, рожеві від уміло накладених румян, ані повнота тіла, ані вікові зморшки. Так, француженка Марія Луїза Ґонзаґа де Невер, королева Польщі, у свої сорок сім років була все ще приваблива. І не тільки врода була перевагою королеви, а і її легкий норов і розум, які, на жаль, поєднувалися з амбітністю та пристрастю до інтриг, що значно ускладнило їй життя.
Дивною була доля Марі. Колись родичі мріяли видати дівчину за молодшого брата французького короля Людовіка XIII. Проте цей шлюб не входив у плани кардинала Рішельє, і тому мадемуазель де Невер увязнили в монастирі. Згодом у мадемуазель запалав роман з фаворитом Людовіка XIII де Сен-Маром, але Рішельє вважав такий шлюб не гідним дівчини з дому герцогів Мантуанських, бо Сен-Мар був простим дворянином. Ось так завдяки кардиналові красуня Марі залишалася старою дівою, допоки до неї не посватався польський король Владислав IV Ваза. Але лише тому, що посварився з домом Габсбургів та замислив масштабну війну з Туреччиною, тож прагнув підтримки Франції та мав неабияку потребу в грошах, які тридцятитрирічна Марі отримала б у посаг.
Звичайно, Марі не відмовилася й вирушила в Польщу, прагнучи після бурхливої молодості отримати спокійне сімейне життя з літнім Владиславом. Але надії бідолахи пропали, коли вона ще в дорозі отримала від чоловіка подарунки, серед яких була яскраво-червона підбита горностаєм оксамитова шубка, до рукава якої був причеплений папірець з власноруч зробленим написом Владислава «Для Ядвіги»[23]. Потім Марі дізналася, що це давнішня коханка короля. Звичайно, після цього сімейне життя в пари не задалося. Тим паче, коли «доброзичливці» донесли королю про бурхливі любовні пригоди королеви в молодості. Побожний Владислав обурився настільки, що почав називати дружину Людовікою мовляв, не гідна вона імені Богородиці. І навіть подумував про розлучення! Ой, чия б гарчала, а його б мовчала: 1648 року Владислав помер на руках у Ядвіги, з якою не поривав звязку навіть у шлюбі.
Повдовівши, Людовіка замислилася. Становище королеви-удови, яка животіє на жебрацькі подачки із завжди порожньої королівської казни, її не влаштовувало. Повернення у Францію теж: там під неослабним оком кардинала Мазаріні вже не вдасться зайнятися інтригами з таким розмахом, як у молодості. А за два роки шлюбу амбітна Людовіка здобула чимало прибічників у Польщі, потроху збільшуючи вплив. Тому вона пішла за Яна Казимира, молодшого брата покійного чоловіка, неврівноваженого та слабовільного, який зовсім не годився в королі й потребував вольової дружини. Знову красуня-француженка отримала не шлюб, а союз за політичним розрахунком. Проте для Яна Людовіка стала справжньою опорою, бо саме вона втримала його від зречення під час окупації Польщі шведським королем[24].
Але самій королеві вже набридло залежати від якихось королів чи примх долі: бурхлива молодість вимагала спокійної старості. Тому на заході життя перед Людовікою постала турбота зміцнення королівської влади та передача польського трону своєму родичеві. І для цього королеві потрібен був союзник, здатний стримати свавілля шляхти. На цю роль відмінно годилося Військо Запорозьке.