Ця дівчинка якось уміщала у своїй голові чималі мізки, або принаймні в неї був смак. Хоча я не хотіла вірити, що можна ось так, знічевя, накупити безліч рідкісних книг, котрі одна більше за іншу хизуються інтелектуальністю власниці.
А естетські моделі це вже формат. Мій. Принаймні мій смак мені так підказує, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того А що до того? Я трохи відволіклася, поринувши в спогади.
А до того, давши свою згоду, памятаю, дівиця з девяностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крізь золото вбиральні, крізь вітальню та гетсбівський натовп, крізь планети й скупчення астероїдів. До зірок. Дівицю звали Макс. Вона так лагідно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, і мені навіть здалося, трохи шаріється (чи то румяна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на її прекрасних монгольських вилицях?).
Нехай там як, а прокинулися ми разом і відтоді не розлучалися
Ad aspera, ad astras.
* * *Вона вийшла на берег мокрою, ніби й не плила на кораблі. Її красива сукня із цупкого синього оксамиту ледь не спадала з її плечей від важкості води, котру набрала в річці. Вона відчула, як щось шкребеться в горлі, ніби маленький восьминіг щупальцями хапається за піднебіння й намагається виповзти. Її знудило на витончене вбрання, гаптоване срібною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував поділ сукні, і вона інстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лід, долонями, як справжня охайна дівчинка. А потім втратила свідомість.
«Ліадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березі Неккару ні секунди. Ні секунди в непритомному стані, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть це не те, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Має чекати»
Вона опритомніла й звелася на руки. Стала рачки, немов ті вовки, що спостерігали за нею з густого лісу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останні краплини життя залишать її тіло й можна буде її роздерти та зїсти. Кожен сажень давався їй з таким зусиллям, ніби вона підіймала на своїх плечах цілий шефель[33]. Вона вже втомилася від того, що просто розплющила очі. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиї, її заколисував.
Ліадейн тяжко зітхнула. Крім хижих вилисків вовчих очей із підліска навпроти неї вона встигла помітити кров на сукні, до того ж рука нестерпно боліла. Ліадейн здогадалася, що поранилась під час трощі. Роздивилася навколо й не побачила жодної живої душі справедливості заради треба зазначити, що й мертвої також.
Навколо на піску була сила-силенна різних гілок і хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зігрітися. Ліадейн зітхнула ще раз і навіть не помітила, що за цими роздумами підвелася на ноги. Вона глянула в бік лісу й вогнів, що хижо виблискували, й, зціпивши зуби, пішла в самі хащі.
* * *Що ж, прийшов час відрекомендуватися. Мене звати Ліадейн. Точнісінько, як мою пра-пра-бозна-скільки-разів Ну ви зрозуміли.
У моїй родині є традиція давати дівчатам імя Ліадейн. А ще щопокоління описувати історію роду. Подекуди виходить кумедно читати попередників кожне покоління додає щось своє й кидає ту розповідь, запечатану сургучною печаткою, до пустої пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту до скрині. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукає тридцятка, він дістає ту скриню, відкриває дешевий, поржавілий мідний замок (кому захочеться красти незрозумілі каракулі, важливі тільки для кількох людей спорідненої крові?), розбиває пляшку, зриває ті печатки з рукопису й читає написане. А потім протягом трьох років він має переписати історію роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потім у скриню.
Ви запитаєте, навіщо це робиться? А навіщо готувати олівє на Новий рік? Або напиватися на день народження? Навіщо їздити на кладовище й садити квіти на могилах рідних? Адже вони давно мертві й:
а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живі;
б) переродилися пухким рожевим дитинчам, і з їхньої памяті вже стерто, хто ви є і де їхнє попереднє тіло поховане;
в) їхній мозок помер разом із ними та їхнім смердючим тілом, що розкладається, і тільки кігті й волосся на ньому ростуть (за інерцією), абсолютно все одно, чи на поверхні цвістимуть незабудки.
Вибачте за прямолінійність, але «ніщо у Всесвіті не має сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож сенс це дуже субєктивна річ. І сам пошук це сенс»[34].
Тож.
Коло друге. Великий шлях починається з кроку
6
Я зупинилася в найстарішому готелі міста на березі річки Неккар. Колись по ній ходили кораблі, що з Гайдельберґа перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в місцевому замку за пізньої пори Середньовіччя вирили колодязь із джерельною чистою водою. По цій самій річці, якщо вірити манускрипту зі старої зеленої пляшки бордо, Ліадейн першою дісталася таки до німецьких земель. Вона вийшла на берег із гордо піднятою головою в розкішній сукні з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срібною ниткою, яку привезли хрестоносці з Дамаска й подарували найхоробрішому, а відтак найвідомішому фенію в Ірландії батьку Ліадейн.
За легендами, Ліадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямісінько на берег, не замочивши навіть поділ, і гордою ходою пішла до замку мого пра-пра-невідомо-скільки-разів-дідуся. Ну бо бачила віщий сон, що їй судилося сюди приплисти й все таке Однак це всього-на-всього сімейні легенди.
І я не знайшла навіть сухих фактів про те, що й справді дочка визначного воїна Ірландії, здолавши безліч перепон і миль, прийшла пізньої осені до замку Гайдельберґа й уже до весни стала дружиною короля.
Натомість я дізналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згідно з пожовтілим листком у зелену ледь помітку клітинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару[35] моя бабуся, в Німеччині була зовсім інша королева
* * *Проходьте!
(Невдовзі я опинюся в паризькій лікарні «Швидкої допомоги» й взнаю, що можна чекати вічність. І що та «вічність» може тривати більше за чотири години. Але нині я вкрай виснажена отою «вічністю».)
Та проходьте вже! Ви що, заснули?
Я поморщилась і відкрила очі. Чоловяга на вигляд був, як із туристичних швабських світлин[36]: велюровий вишитий темно-зелений жилет і борода. Ось хіба що бракувало гостинності того зменшувального артикля «лє», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителі Баден-Вюртембергу.[37]
Я пішла за ним крутими деревяними гвинтовими сходами.
Вибачте, я хотів трохи обтерти від пилу фари своєї машини. Почав кєрвох[38], а потім у сусідній будинок хазяї з Мюнхена приїхали, тож мусив вимити її всю якось незручно було перед сусідами Навіть завтрашню мийку скасував.
Німець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще теліпаюся за ним хвостом і, головне чи сприймаю його слова про швабські традиції як окозамилювання. Я захекалася. Ці сходи своєю безкінечністю все більше нагадували ті, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надію, що «горгулії» в кінці таки порадують мене не менше, ніж паризькі.
Ні-чо-го видушила я із себе по складах у перервах між вдихом і видихом.
Чоловяга, перевіривши, що зі мною все гаразд, зі скрипом розвернувся на своїх черевиках і рушив далі вгору:
Я так і не зрозумів із вашого листа: ви шукаєте свою прародичку?
Так Ви щодня сюди вилазите? тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба завязувати з курінням».
Німець на мою ремарку нічого не відповів. Він, нарешті, зупинився перед тяжкими деревяними дверима, колись, у доісторичні часи, пофарбованими в синє, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, і мені здалося, ніби ті двері мають просто вибухнути й розпастися на друзки, відкриваючи нам дивовижний світ неприступних льодяних альпійських гір і готичних смерек, коли, нарешті, йому вдасться їх відкрити. Однак нічого такого не сталося. Він просто завмер на якусь мить, і зі страшним скрипом ті двері трохи причинилися. Ці двері завтовшки, готова заприсягнутися, були більші за середньовічні стіни цього собору.
* * *Я вже бачила такі двері не один раз і проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннім вхід заборонено», «Тільки для персоналу», «Немає входу» не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось інше. Більше. Щось із дитинства. Миттєва капітуляція перед тим, що заборонили, усвідомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецікаве. Значить, там кімната зі швабрами, куди зась. І тільки дрібним злодюжкам і видатним авантюристам є доступ, таким, як Ніколь Бонне[39], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40], а всім іншим Ну написано ж вам: зась? Так ви і не лізете.