Блін Вибач, Алекс підняла свої очі-вуглини на Марічку. Я ніби й пишу ділового листа, але якось автоматично. В мене на серці зовсім інше.
Та я бачу, відказала Марічка, відводячи погляд від двох туристів-арабів, що дивилися на дівчат із неприхованою цікавістю. Що в тебе?
Мені треба переїхати до Індії. Щоб ані один урод більше не сказав мені, що жінок менше за чоловіків.
Марічка підняла брови:
Краще до Тибету. Там Далай-Лама.
Ага. З енергетикою, схожою на твою. Згода. Але стривай. Я повинна дописати, промуркотіла Алекс і далі взялася за свого листа.
Вона була активною й мала чоловічий характер. Їй набридало зустрічати чоловіків, яким потрібен був час, і найуживанішою фразою для неї ставало оте «ти тиснеш на мене». Вона гадала, що не було такого. Що через місяць, а то й два, вона мала право хоча б на каву, коли і їй буде зручно, а не тільки йому Після мінетів і передоргазмових запевнянь: «О, мила, я хочу від тебе дитину», що було рівносильно: «Як добре з тобою трахатись», але ж На підсвідомому рівні Гаразд. Навіть не так на рівні ДНК, клітинному, атомістичному, духовно-ментальному та байдуже Жінка не могла сприйняти цю фразу так, як її сприймав чоловік. Для чоловіка секс то щось сакральне, найвищий ступінь насолоди. Самоціль. Для жінки, так вже повелося, то тільки засіб продовжити рід. До того ж не тільки свій. Однак хто з чоловіків схильний про це розмірковувати
* * *Женя приніс кави. Обережненько так поставив два капучино навпроти дівчат. Він був беззмінним барменом закладу, майже його душею і добре відчував кожного клієнта. Женя не мав навіть сумніву в тому, що Марічка Богданівна, просто Марічка, за першої ж нагоди відчитає його по саме нікуди.
Марічка цього не знала, що справляє враження дуже вимогливої й строгої, тільки прискіпливої. Однак якось Женя зауважив, що чекає, коли зробить щось не так, і Марічка, постійна клієнтка закладу, перестане добре ставитися до нього. Тоді вона замислилася, чому її улюбленець зі Львова каже таке? Невже люди можуть чекати, ніби сподіватися, що щось станеться не так? Чому? Через те що напруга зростає, і побоювання не виправдати сподівання дуже високе? Або просто підсвідомо воліють скинути із себе відповідальність й уникнути ризиків?
Ліричний відступПро планку Не спортивний снарядУ кожного своя планка. І навіть якщо подумати, що її не існує для певних індивідуумів, з часом усвідомлюєш, що це не так. Просто вимоги до себе можуть бути такими низькими, що здається, ніби їх немає.
Є люди, яким вистачає трамвайної зупинки й беззмінної роботи вчителем у якійсь середній школі. Середньо-посередній. Байдужо-інертній. Є інші, ті, яким до школи хочеться добиратися на смарті, а то й пежо. Ті, які вже не у Ворзель хочуть у відпустку, а й у Туреччину. Та ще й на all inclusive, аби пиво текло молочними ріками з ранку до ночі. Й окрім чорної шкіри зявилися ще мякі синці під очима. Є ті, що хочуть викладати не в школі, а в ліцеї і мріють про це. Є ті, котрі хочуть не чоловіка-алкоголіка, а менеджера. Середнього менеджера середньої планки. Та хоч двірника дядю Колю, аби не пив. Аби не пив хоч як. Навіть якщо тому, що закодувався. Байдуже.
Є ті, котрі хочуть викладати вже не в школі. Ні А у виші. Вони й закінчували університет, аби викладати у вищому навчальному закладі. Вони до цього йшли, цього прагнули. І, дай Боже, або найшвидше, це норм, їхня середина, їхній нормкор, зазвичай для них типово, їхня половина не алкаш, ні. Може, й ганчірка, але яка Якась більш інтелігентна, ніж алкоголік учительки початкових класів середньої школи з Броварів. Принаймні вони самі так гадають. А як воно є насправді? Та й, чи є?.. Це вже велике питання. Що є насправді, а що типу того: здаватися, бо імідж то все, а спрага то тільки фізіологічна потреба. А вони воліють закривати очі на фізіологічні потреби. Піраміду Маслоу порушено, бо іхнє RAV4 жере більше калорій, ніж вони дозволяють собі. Бо бензин вкрай дорогий. Але ж імідж І їм потрібна та тойота, той RAV4 або Corolla, на худий кінець. І той кінець справді худий. В українських реаліях той хвіст куций і не прямостійний. Повірте.
А є інші. Ті, інші, на яких ви дивитеся, коли їдете на роботу, обливаючись потом, у своїх тролейбусах й автобусах, із яких ви зазираєте в салони їхніх БВМ і лексусів із неприхованою заздрістю. Ідеальні білявки з ідеальними бюстами й золотими браслетами «Картьє» замість наручників. Ідеальні супермени із засмаглими й, повірте, не під дешевим турецьким сонцем, біцепсами й того самого бренду, що й у своїх білявок, золотими годинниками. Ті, що купують золоті наручники своїм білявкам, і їхні інфініті, їхні білі ауді, а якщо пофартить то й мазераті. Ті, що ніколи не прагнули й навіть думки такої не мали, викладати кляту історію або математику в школі, ліцеї, Оксфорді. Один чорт. Ті, що володіють не тільки незайманками з ідеальними бюстами для них спеціально привезеними з нетрів закарпатських, чи середньоукраїнських, байдуже. І для них спеціально тремінгованих, пофарбованих у той колір блонд, який саме вони хочуть. Бо той колір вони бачили, вбачали в скатертині своєї бабці. Ні. Не тільки. Ті, що володіють цілим світом, світами, мирами. Більшими й меншими. Маленькими конторами, що ворочають, як ті швейцарські покидьки офшорами, кругленькими капіталами. Ті, що володіють островами й пентхаусами у Верхньому Іст-Сайді. Ну мінімум квартирою в Нижньому, джентрифікованому до Верхнього[4].
А є інші. Ті, інші, на яких ви дивитеся, коли їдете на роботу, обливаючись потом, у своїх тролейбусах й автобусах, із яких ви зазираєте в салони їхніх БВМ і лексусів із неприхованою заздрістю. Ідеальні білявки з ідеальними бюстами й золотими браслетами «Картьє» замість наручників. Ідеальні супермени із засмаглими й, повірте, не під дешевим турецьким сонцем, біцепсами й того самого бренду, що й у своїх білявок, золотими годинниками. Ті, що купують золоті наручники своїм білявкам, і їхні інфініті, їхні білі ауді, а якщо пофартить то й мазераті. Ті, що ніколи не прагнули й навіть думки такої не мали, викладати кляту історію або математику в школі, ліцеї, Оксфорді. Один чорт. Ті, що володіють не тільки незайманками з ідеальними бюстами для них спеціально привезеними з нетрів закарпатських, чи середньоукраїнських, байдуже. І для них спеціально тремінгованих, пофарбованих у той колір блонд, який саме вони хочуть. Бо той колір вони бачили, вбачали в скатертині своєї бабці. Ні. Не тільки. Ті, що володіють цілим світом, світами, мирами. Більшими й меншими. Маленькими конторами, що ворочають, як ті швейцарські покидьки офшорами, кругленькими капіталами. Ті, що володіють островами й пентхаусами у Верхньому Іст-Сайді. Ну мінімум квартирою в Нижньому, джентрифікованому до Верхнього[4].
Чи ви розумієте, шановні, чи справді розумієте, на якій частоті вони живуть? Що вони гарують не менше за вас? Просто частота приймання вища? Проте й падати їм болісніше. Ой як болісніше Втрачати все, потім знову підійматися і знову йти до тієї частоти. А інакше вони не можуть. Інакше ніяк. Бо тоді вони були б просто двірниками й учителями. Не більше.
Бо людина ніколи не здатна прийняти менше, коли вже мала все або майже все. Бо то все для всіх різне. Бо в кожного своя планка. Своя планка для перестрибування. Своя планка для утримання на певній висоті.
Так ось. Планка Марічки Богданівни була дуже високою, і це бачили всі, крім неї. Бо зазвичай такі, як вона, не бачать, наскільки висока їхня планка.
* * *Ну що, які новини? поцікавилася Алекс, яка вже кілька хвилин спостерігала за тим, як Марічка заглиблюється в себе, сидячи на барному стільці й посьорбуючи капучино, підносячи до вуст чашку граційними, але достобіса виваженими, точними рухами лівого запястка.
А нічого. Цей мудак так і не зявився. Я написала йому вчора вночі, що він мене емоційно руйнує, й не отримала жодної відповіді. Він навіть прочитав не відразу, а десь через годину. Мені здається, він це спеціально робить. Як думаєш, таке можливо?
Ну, не знаю протягнув сиквел Матильди з «Леона-кілера». Може, він просто бахнутий?
То однозначно, відповіла Марічка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.
Слухай Ти як? Тобі дуже погано насправді? Алекс доторкнулася до холодної, неначе мармурової, руки подруги й подивилася їй у вічі.
Чесно? Марічка нарешті відволіклася від вже холодного капучино й упялася гострими очима в такі самі гострі й бездонні очі подруги. Я вчора плакала. Вперше за багато років. Мабуть, я можу визнати це в мене була істерика. Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потім підсвідомо, я навіть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую Що вберігаєш мене від таких людей». Знаєш, я гадаю, моя підсвідомість мене вберігає. Береже, і тому оці, такі, інші, просто зникають із мого життя. Розумієш?
Так.
А ще я була у психіатра.
В Алекс за цих слів відпала щелепа:
Неочікувано.
Ні, серйозно, підтвердила подруга. Я була в психіатра. Щоправда, це мій колишній ще зі школи, так би мовити, але він відомий психіатр. Чи психолог Один чорт. Так що можна сказати, що я була у психіатра.
Ти записалася до нього на консультацію? Чи як?
Та ні Ну до такого я ще не додумалася. Хоча, можливо, було б варто Варто?.. перепитала Марічка.
Ну, я не знаю Залежить від того, як тобі болить.
Мені болить. Ще і як. Та до біса. Я знаю чувака всього якихось чотири місяці, а вже так побиваюся. Це нормально? Нє, це ненормально
Ладно, вирішила змінити тему Алекс, то що сказав твій колишній? Ну тобто психолог-психіатр?
Ну, насправді він сказав, що ми завжди шукаємо стосунків, схожих на стосунки наших батьків, щоб їх відтворити. Зробити, так би мовити, кращу їхню копію. Це наше заповітне, приховане бажання з дитинства. Якими б ті стосунки в наших батьків не були Навіть якщо ми усвідомлюємо, що вони жахливі.