І як бути з тим, що я, невідомо з яких причин, наводжу приклади з теології, коли вже давно стало відомо, що в Радянському Союзі Бога нема. Нема сексу і Бога. Розрив стереотипу, геп19, так би мовити.
Але нещодавно я читала перекладену німцями статтю одного відомого американського психолога в берлінській газеті. Власне, його батьки такі самі кияни, як і я. І вони також емігрували, мабуть, рятуючись від революції. А я просто від Але про це іншим разом. Пізніше.
Так ось. Якщо вірити новітній, дуже популярній зараз теорії Абрагама Маслоу, то секс належить до найелементарніших, найнижчих фізіологічних потреб, у той час, як релігія то вже, якщо я не помиляюсь, соціальна необхідність, необхідність приналежності до певної релігійної групи, самоідентифікація. І її відсутність абсолютно не перешкоджає людині жити. Принаймні існувати. Виходить, релігією в країні стала сама ідеологія, Радянський Союз то і є релігія.
І, звісно, секс в Радянському Союзі також був. Такий самий спотворений, як і релігія, однак існував, жеврів. Бо без нього не було б мене і, гадаю, вас, мої любі. Його всіляко нівелювали, замовчували, закривали очі на нього, таким чином роблячи чимось забороненим, табуйованим, огидним для Червоної людини. В той час, як в Америці жінку заохочували бути сексуальною і привабливою (носити підбори, обтягливі спідниці навіщо, як не для зваблення і відчуття себе красивою?), в нас жінка йшла на фронт, рила магістралі, зубами вгризалася в життя, немов безхатченко, немов жебрачка І вона такою, певною мірою, була: без Батьківщини, заміненої Союзом нєрушимих, за браком галантерейних і бозна-ще яких виробів з гіпертрофованим обовязком і виною перед усіма. Країною, товаришем Сталіном, держустановами, як то школа, ЖЕК, трамвайне депо, хай йому грець.
В післявоєнній Америці процвітав пін-ап, жінки вже носили пуш-ап і такі милі кумедні капелюшки з пірячком набік. А в нас був перший щабель піраміди Маслоу і то не повний. Адже сексу не було Мені смішно крізь сльози Цілі покоління змарнованих людей з деформацією свідомості.
Тих, що вже ніби й розуміють хибність і утопічність і ті нереальні жертви людські, котрі можна прирівняти до нацистських, однак все повторюють, немов уві сні, що все ж І така ностальгія І така міць Все змарнували, марно марно
Вам так само, як і мені, набридла схоластика постмодернізму і непевного часового континіуму в тексті? Наразі пропоную повернутися до примарної простоти. Бо лише в ній істина.
Антракт. Від удаваної глибини нелінійності. Ну хоча б недовгий.
***Тож. Незадовго після розмови з красунчиком-Богданом. Навдивовиж холодний київський вечірник, як для середини літа 1950-х.
Геннадій Петрович якраз повернувся до міністерства після ситного обіду, коли до його кабінету зайшов начальник генерал-майор Максим Ігорович.
«В «Закарпатській правді» нарешті вийшла стаття про справжні наміри Ватикану. Максим Ігорович задоволено потер долоні. Це ми ініціювали. Ось, поглянь, на останній сторінці в самому кінці. Вагомо І начальник знову вдоволено потер руки.
Геннадій Петрович, гортаючи газету за минулотижневу пятницю, сьоме липня пятдесятого року, зиркнув на начальника: «Чого це він? Його що, морозить? Увесь час руки потирає, немов гріє». Однак він скоро відволікся від аналізу поведінки шефа.
Так «Ватикан на службі Уолл-Стріту». Влучна назва. Так «В квітні сорок восьмого між США і Ватіканом було підписано таємну угоду, в результаті якої папство остаточно підпорядковувало свою політику американському матеріалізму Ватікан прагне прикрити авторитетом релігії план Маршалла план закабалення Європи заокеанськими монополістами, видаючи цей план за «безкорисливу» і «щедру допомогу» Ватикан посилено пропагує проведення в життя американського плану «обєднання» важкої промисловості Лотарингії і Рурського басейну».
Стоп. А хіба це не таємне бажання Німеччини?
Максим Ігорович вловив наступні, невиказані вголос слова підлеглого:
Ну звісно, обєднати назад важку промисловість прагне сама Німеччина. І Ватикан саме її підтримував і продовжує підтримувати навіть після її розгрому. Але нам вигідно, аби Ватикан гадав, ніби ми думаємо, що він знюхався з Америкою. Цю статтю, я впевнений, вже штудіюють в Римі. І, власне, нам треба було донести, що ми в курсі про таємне бажання Німеччини обєднати Лотарингію і Рурський басейн і ми цього не допустимо. А чого ти, Гено, не знав про цю статтю? Ти не стежиш за всім тим, причетним до нашого відділку, що трапляється? Що ти робив у пятницю? І начальник за цими словами самовдоволено хмикнув і прищурився. Хитра усмішка не сходила з його тонких вуст.
Геннадій Петрович знітився:
Та власне
І гадаєш, нікому не відомо тут про твої щотижневі пятничні вилазки в «Коктейль-хол»? Нічого не кажи. Читай далі, наказав начальник.
«До розгрому фашистських агресорів Ватикан був звязаний тісними узами дружби з Гітлером і Муссоліні Папа відверто назвав Муссоліні «посланцем провидіння», а кривавого палача іспанського народу Франко «улюбленим сином» католицької церкви. Тепер, коли центр світової реакції перемістився в Сполучені Штати, «святий отець» запалився палкою любовю до заокеанських імперіалістів новозявлених претендентів на світове панування».
Геннадій Петрович запалився гарним настроєм шефа і собі розплився в посмішці:
Чудово. Одного не розумію, чого така гостра стаття вийшла в ужгородській «Закарпатській правді», а не газеті союзного масштабу?
Ет, Гено знову хитро заусміхався начальник. По-перше, занадто популістська статейка. Ну от звідки, скажи мені, громадянин Москвін журналіст, знає, як папа Пій ХІІ називав Муссоліні і що саме він писав президенту Трумену в особистому листуванні? А він же цитати наводить По-друге, нам було важливо, аби цей матеріал побачили на Заході. А саме цю газету дуже полюбляють емігранти. Її читають в США, Канаді і навіть Бельгії. Те, що треба! Ну і потім Ти в курсі, що Ужгород наразі має беззаперечне значення для держбезпеки? Це ж прикордонне місто. Велике, якби й не дуже не те що радянізоване, а навіть українізоване Там ще роботи непочатий край
А ми тут при чому?
Я то ні А ось ти скоро туди поїдеш. І Максим Ігорович ще більше розплився в хитрій, якийсь недобрій посмішці. Підемо, Гена, покумекаємо.
Розділ четвертий
Деформація свідомості
Максим Ігорович знову був оригінальним і цього разу для приватної розмови запропонував зустрітись в підземеллях міністерства, де розташовувалась внутрішня тюрма.
Геннадій Петрович перетнув внутрішнє подвіря і протягнув вахтеру слідчого корпусу червону сапянову книжечку посвідчення. Старшина чомусь вишкірився в неприродній посмішці, ніби знаючи щось таке, чого не знав майор, і почав шукати його прізвище в списку допущених у ВТ20. Ймовірно, знайшов. Потім інший сержант, з «коридорних» себто тих співробітників, що конвоюють вязнів і наглядають за ними і, задля безшумності, носять войлочні капці, провів Геннадія Петровича всередину. Треба сказати, то було перше для нього відвідання внутрішньої тюрми. Абсолютно не всі співробітники міністерства там бували. ВТ відрізнялась від інших тюрем. Пристойна їжа, особливі увязнені. Ті, котрі ще були потрібні системі і з котрими ще треба церемонитись. Церемонія ця іноді переходила межі, котрі, гадаючи, що вигадують, змальовують сценаристи блокбастерів21. Прогулянки поза міністерством, їжа з сусіднього ресторану, відвідання театру Але про все по порядку.
Тривало довге, вологе літо з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарність обіцянки, що все в природі циклічно і колись трапиться і тепле, погоже літо, нагадувала Геннадію Петровичу про трьохрічної давнини розмови посеред Дніпра з начальником. Геннадій Петрович довгими вечорами із сумом ті розмови пригадував. Буяючу зелень, водія, що відхекувався на березі Дніпра після того, як його зіштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович і тривалий інструктаж про те, що йому слід робити на операції з іноземним писакою Стейнбеком, а що ні. Після цього приватних розмов з начальником він не мав, хоча Максима Ігоровича за ці три роки, що пройшли з тих пір, підвищили до генерал-майора і чомусь майору здавалося, принаймні він в це вірив, що того підвищили за оборудку з американцем і незабаром підвищать і його прямого виконавця. Ніби почувши ці думки, начальник запитав:
Памятаєш Стейнбека?
Так, ну звісно! Геннадій Петрович хотів було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку і ваш інструктаж на байдарці посеред річки, аби нас ніхто не підслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: Я ще з ним плавав по Дніпру.
Генерал-майор кивнув.
Так ось. Ми його не розробляли. Тобі та іншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А замміністру що в мене таємний наказ. А сам собі що то справа честі, якщо вже ніхто не докумекав, хто такий той писака жалюгідний нишпорка. А насправді то була моя ініціатива перевірити цього американського туриста. І ніякого замовника, окрім моєї совісті, не було.