Своєю чергою на півдні влада зустрілася з іншими колосальними викликами. Йдеться, зокрема, про величезну міграцію населення, масштаби якої оцінюють від одного до двох мільйонів осіб. З нею вдалося впоратися завдяки енергійним діям влади (розселення біженців, залучення їх до сільськогосподарського виробництва через освоєння цілинних та малопридатних для обробки земель тощо). Крім того, економічні та політичні інтереси емігрантів зіштовхнулися з інтересами місцевих знатних «сильних будинків».
Час від часу повставали і регіональні військово-політичні провідники, що мали у своєму розпорядженні значні військові сили.
Коротке правління Західної Цзінь у контексті нашої головної теми примітне тим, що, згідно з указом одного з її імператорів, з IV ст. тексти книжок, ділового листування тощо потрібно було писати саме на папері, після чого папір цілком витіснив бамбукові планки та став звичним матеріалом для письма.
На той час технологія виробництва паперу дещо вдосконалилася для цього почали використовувати головним чином кору тутового дерева, рамі та водорості.
Завдяки знахідкам рукописів у печерах Дуньхуана[1], найдавніші із яких датуються IVV ст., вдалося дослідити зразки паперу, на якому ці рукописи написані.
Перші книжки на папері, як і на шовку, були звитками. Таку форму, до речі, мали навіть перші друковані книжки.
Щоб читач міг краще уявити собі те, як зберігалися та читалися канони в той історичний час, зупинімося на цьому, дотичному до нашої основної теми, питанні докладніше.
Кілька аркушів паперу склеювали послідовно один за одним і в такий спосіб отримували довгу паперову стрічку, на якій писали текст. До стрічки кріпили тонку деревяну паличку (чжоу) покриту лаком, завдовжки яка була дещо більшою, ніж ширина звитка. Вона виступала з двох кінців. Згортали паперову стрічку зліва направо так отримували звиток (цзюань).
Деколи палички для книжок родовитих та заможних власників виготовляли з інших матеріалів скла, слонової кістки, панцира черепахи, сандалового дерева і навіть золота та яшми.
З огляду на те, що правий край звитка залишався після його згортання назовні, з часом він міг порватися, тому на нього наклеювали спеціальний матеріал, який називали бяо найчастіше це був папір або шовк. До правої частини звитка також кріпили кольорову тасьму.
Довжина звитка зазвичай залежала від обсягу записаного на ньому тексту найдовші звитки мали завдовжки кілька чжанів[2], однак були і короткі всього 35 чі. Ширина паперової стрічки становила один чі.
Така форма побутування книжок мала і певні незручності: щоб віднайти потрібне місце в середині чи наприкінці тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.
Вважають, що тоді одному розділові книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку відповідав один паперовий звиток.
Паперовий аркуш розлініювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два перші стовпчики залишали пустими так, як це робили тоді, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всієї книжки, потім назву розділу чи глави (підзаголовок), номер звитка, після чого пропускали місце для кількох ієрогліфів та знову писали назву всієї книжки.
Після того, як дописували увесь розділ, залишали пустим один стовпчик і знову писали назву написаного розділу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та імені писаря, однак часто ці стовпчики залишалися незаповненими.
Зазвичай у одному стовпчику рукописної книжки-звитка поміщалося 17 ієрогліфів, хоч деколи їх було 20 і навіть 24.
Зазвичай одна книжка складалася з кількох звитків. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однієї книжки обгортали спеціальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а інколи із тонких бамбукових планок, перевязаних шовком. «Обкладинки» мали шнурівки для завязування, які не покривали кінців звитків. У одній «обкладинці» зазвичай зберігали 510 звитків, що становили одну книжку. Для дуже великих книжок доводилося використовувати кілька таких «обкладинок».
Звитки зберігали на спеціальних полицях. Через те, що кінці звитків залишалися відкритими (їх не покривала «обкладинка»), було відносно легко знайти потрібний. Також для зручності пошуку до кожного звитка кріпили спеціальну табличку, на якій записували назву книжки, номер звитка та інші відомості.
Книжки на папері у формі звитків були поширені в Китаї аж до X ст., а буддійські канонічні книжки зберігали таку форму й пізніше.
У епоху «Шести династій», якщо в книжці вміщували ще й коментарі, то основний текст писали червоною тушшю, а коментарі чорною. Або основний текст писали великими ієрогліфами в один стовпчик, а коментар дрібнішими ієрогліфами двома стовпчиками. Однак найчастіше коментарі писали одним стовпчиком під основним текстом, а два види тексту розділяли маленькою крапкою.
З огляду на те, що на той час книжки розмножувалися лише через переписування, людський чинник призводив до накопичення в текстах різного роду помилок: під час переписування ієрогліфів, переплутування частин тексту, внесення коментарів у основний текст тощо.
Такого роду помилки пізніше вимагали спеціальних текстологічних зусиль для відновлення початкової редакції текстів.
Тут доречно також згадати про туш. У той період вона була двох кольорів (чорна та червона) і використовувалась як у живописі, так і під час написання книжок. Саме чорною тушшю переписували рукописи, а червоною робили розмітку тексту.
Китайську туш виготовляли у вигляді сухих пресованих паличок чи брусків. Основним її компонентом були сажа та клей. Сажу отримували від спалювання тунгової, кунжутної і сурепної олій, а клей готували з оленячої та коровячої шкіри. Щоб клей не псувався та мав блиск, до нього додавали курячий білок, муксус та сік різноманітних рослин.
Добре перемішаною масою заповнювали відповідну форму (що деколи виготовлялася вельми вишукано) і в такий спосіб отримували «кускову» туш.
Щоб приготувати туш для письма, її розтирали у спеціальній тушениці (янь), попередньо наливши воду, оцет чи інший розчинник у заглиблення. Ці заглиблення поетично називали «озерце туші» (мо чі). На деяких тушеницях було два заглиблення одне для чорної туші, друге для червоної.
Туш пізніше використовували і під час друкування книжок, а також у живописі та під час фарбування будинків і палаців. Своєю чергою жінки, до прикладу, фарбували тушшю брови.
Тушениці, які зявилися в Китаї понад 6000 років тому, виготовляли зазвичай із каменю, рідше з твердих порід дерева чи слонової кістки. Їх робили досить масивними, щоб вони були стійкими.
З VI ст. у історичних джерелах фіксуються перші достовірні повідомлення про приватні книгозбірні. Зокрема, згадується приватна книгозбірня самітника Жуань Сяо-Сюя (479536), який був великим знавцем історичних трактатів.
Однак з впевненістю можна сказати, що збирання приватних бібліотек було досить поширеною пристрастю серед освіченої частини китайської еліти значно раніше, зважаючи на ставлення китайців до книжки як до цінності величезного значення.
Впродовж історичної епохи Північних та Південних династій (IVVI стст.) канонознавство дуже занепало, бо більшість коментаторських традицій загинули, а неперервні учительські лінії передачі перервалися.
Найбільше постраждала «школа текстів нового письма» збереглася лише школа Хе коментаря «Ґуняна» на «Чунь цю». З традиції «школи текстів старого письма» залишились: школа Мао коментаря до «Ши цзіну»; школа Чжен коментаря до «Сань лі» (трьох канонів ритуалів «Лі цзи», «Чжоу лі» та «І лі»); школа Пу коментаря «Цзо» на «Чунь цю».
Саме ці пять коментаторських шкіл (одна «текстів нового письма» та чотири «текстів старого письма») сформували «істинну передачу [вчення]» після обєднання Китаю династіями Суй і Тан.
Крім того, на кінець цієї історичної епохи в канонознавстві між собою конкурували дві школи «північна школа» (бей сюе) та «південна школа» (нань сюе), які спиралися на коментарі до канонів видатного канонознавця Чжен Сюаня (127200).
Різниця між ними полягала в тому, що «північна школа» загалом вирізнялася консерватизмом та довірою до тлумачень канонознавців IIII стст., тим часом як «південна школа» авторитетними вважала праці Кун Аньго, а також Ван Бі (223249) та Ду Юя (222285), конфуціанські та даоські перекази, містико-мантичну традицію, зазнала впливу буддійських ідей та тлумачила зміст канонів ширше.
Після чотирьох століть роздробленості обєднати Китай вдалося під владою династії Суй (581618), що стало початком цілком нової історичної епохи, зокрема і в галузі канонознавства.