Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко 4 стр.

Палац царя, де жив колись злостивий скнара,

де слуги билися щодня за пів динара,

розрушив час. Яка біда царя спіткала?

Мені з мечеті крук прокаркав: «Кара! Кара!»

Ми, люди, як ляльки. А долі ляльководи.

Прозорий натяк? Ні! Немає в нас свободи:

актори ми, а світ Всевишнього вертеп,

що стане сундуком, як скінчаться пригоди.

Хто світ відвідав цей, той знав гірке причастя,

бо вічним бути тут нікому не удасться.

Щасливий, мабуть, той, хто юним світ лишив,

хто ж зовсім не прийшов той мав стократне щастя!

Як в світі цім не жив, а треба помирати!

Достойно це зроби, коли немає ради.

Ти згусток мяса, жил, мереживо кісток.

Це щезне все колись? Не бачу в тім утрати!

Ми джерело забав, ми копанка з журбою.

Ми слави ручаї і кринички з ганьбою.

Людина цілий світ з хулою й похвальбою,

в ній гордий падишах, народжений рабою.

Добродію, міцній, візьми у злого сили -

не знатимуть біди всі люди до могили!

Для істини коли б знайшовся в світі трон,

ми щиро й від душі всі Господа б хвалили.

Як сріблу не скоривсь і не піддався злату,

то вірний, друже, ти законам шаріату.

Зніми халат оцей, веретище візьми -

лиш так ти збережеш над серцем царську владу.

Ти друга не тривож і не молись до неба,

коли прийшла в твій дім негадано халепа.

Кріпися у біді, не клич зітхати нас,

а вистраждай все сам достойно, як і треба.

Приманку Бог поклав. Навколо неї сіті.

Полює дичину нас має на приміті.

Він на людей вину поклав за всі гріхи,

хоч з дозволу Його пороки в Божім світі.

Той гарно в нас живе, сміється, а не тужить,

хто слуг своїх не мав та іншому не служить.

І той, кому Господь послав пісні коржі

та затишок в кутку, де з Господом він дружить.

Ти рубя зодягнув. Йшов до зірок крізь терня?

У маківці твоїй давно засохло зерня!

А суть твоя одна, що в рамї, що в парчі:

хоч зовні ти святий, душа твоя мізерна.

Як предки, упадеш ти прахом незабаром:

удари від Небес нам не проходять даром.

Ти вічності напій від підлих не бери,

хоча душа твоя палатиме пожаром.

Багацько літ шукав я суть в земній юдолі,

але думки мої в житті не грають ролі.

Як постарів, узнав, що я не маю знань -

от істина життя, дарована від долі.

Я в кращому з усіх світів учусь, як в школі.

Немовби чорнороб, нажив пером мозолі.

Підмайстром-школярем завершую я дні:

я б майстром стати міг, та недостатньо волі.

Хто дасть достойному достойну нагороду?

Я за достойного піду в огонь і воду.

Коли зазнати захотів пекельних мук,

то недостойних запроси в свою господу.

Споконвіків земля лежить в бика на спині,

а золотий тілець як сонце смертним нині.

Глянь, Господи, на світ без зайвої гордині:

між двох биків осли! Де місце тут людині?

Мерзенний блюдолиз їв плов сьогодні вранці,

а я, голодний, крав гарбуз гнилий на грядці.

Нехай мене Господь рятує від спокус

з підлоги взяти хліб, що кинуть можновладці.

Не поспішай в ці дні шукати ревно друга,

не слухай похвалу, немов пісні ашуга.

Все з розумом ціни тоді побачиш ти,

хто друг, хто ворог чи базікало-папуга.

Півсвіту, царю мій, у тебе під пятою,

а я в корчмі сиджу над чаркою пустою.

Але талан царя моєму побратим:

все скінчиться для нас могильною плитою.

З достойними хвали дружи в годину скрути.

Негіднику не вір загонить ніж у груди!

Як ліки він наллє ти випити не смій,

а з чаші мудреця налий собі отрути!

В нас правда не росте, як на городі зілля,

а от брехні давно під небом цим привілля.

Даремно не журись, бо не змінити світ:

всі сприймуть цю борню за напад божевілля.

Живеш вільніше птиць одну лише хвилину:

вогонь, вітри, вода нас гнуть, як бадилину.

Та, друже, не журись: до праху наших тіл

Бог іскру вклав і дух, і не одну краплину.

Веселим будь, не стань заручником моралі:

люби вино міцне, зривай з красунь вуалі!

Не довговічний ти, тож вчися жити й далі,

радій, коли між нас є друзі досконалі.

Забудь про калиту, вчись гонор гамувати -

і вирвешся з тенет, розбивши в серці грати.

Вино смакуй, косу коханій розплітай

життя мине, як день. Послухайся поради.

Не йшов я пяним в храм? Це істина правдива!

Грішив, але не сам? Це істина правдива!

Я нечестивець, деліхан? Що ж, я не ви!

Один Омар Хайям! Це істина правдива!

Приречений Хайям до смерті вже страждати.

Веселощі ж твої як вибрики лошати.

Поберегтися слід, бо злий людський талан:

все взяти норовить, взамін дурницю дати.

Між вчених віслюків ти, друже, пнешся з шкіри,

щоб визнали своїм ці дурні-лицеміри,

бо звинуватять враз, якщо ти не осел,

що підривав щодня святі устої віри.

Душевний спокій зник в поета й падишаха,

втомившись від життя, повзем, як черепаха.

Не треба нам біди вимолювать в Аллаха -

подякуй і за це, коли вже бідолаха.

Як жити в світі цім, де моляться за гроші,

де сивих мудреців повчають всі святоші?

Сліпим, глухим, німим прикинься, друже мій,

або підстав горба під віслюкові ноші!

Отой, хто ніс в життя нещастя і облуду,

хай милості не жде у день Страшного суду.

Прощає Бог того, хто не творив добра,

але не злодія, не вбивцю чи паскуду.

В борні за щастя всіх ти натерпівся страху,

але не захистив сусіда-бідолаху.

Ти друга не зігрів, хоч людство захищав -

даремно голова лягла під меч на плаху.

Хайяма мудрим звуть дурні провінціали,

та зайві, бачить Бог, від неуків похвали:

про себе і про світ не знаю я того,

що знають школярі, які мене читали.

Несучи на плечах прожитих літ вериги,

листаю будні я, мов нецікаві книги.

Хоч вчився в долі вік, пошився в дурні я:

не люди Небеса!  плетуть свої інтриги.

Коли небесний кінь вернувся із безодні,

коли зіркам дали імення благородні,

коли на дошках доль зявились імена,

в той день змирились ми. Покірні і сьогодні.

Світ небуття давно в моїй буяє плоті,

живе людська біда в душі, як у господі.

І знає лиш Аллах, коли і де вітри

і мій розвіють прах, як попіл на городі.

Будь ласка, не журись, не втоне світ у морі.

Лишивши небозвід, не зможуть впасти зорі.

Твій прах не щезне теж згодиться для цеглин,

з яких сусід зведе стіну в своїй коморі.

Трояндові кущі, так трепетно духмяні,

ростуть з дівочих уст, тому такі багряні.

Стебло, яке зламав, нагадує мені

про прах усіх красунь, що звянули зарані.

Не мни, будь ласка, трав, що виросли високі:

їм коси віддали красуні чорноокі.

З дівочих уст ростуть троянда і тюльпан,

їх теж ламають всі і добрі, і жорстокі.

В майстерню гончаря чомусь забрів я вчора.

Мені в цей день краса відкрилася сувора.

Коли крутився круг, про глину думав я:

у потойбічний світ відкрита врешті штора.

Для чого ці пости, молитви виняткові

і в погрібцях вино просить, як жебракові?

Сьогодні ти поет, а завтра черепки

від незвичайних чаш у Божім кулакові.

Зросли ці колючки, що на ногах у звіра,

із кучерів мяких, немов шовки Кашміра.

А круглі башти веж, зубці старих фортець

вже шаха голова і пятірня еміра.

Небесний звід комусь це сонце й зірка рання,

а вченим звіздарям це камінь спотикання.

Але не поспішай втрачати в спірці глузд:

і в небесах про нас є спори і вагання.

Я чув краплини плач у сонячнім горнилі.

Сміявся океан і пінився на брилі:

«До неба долетиш, впадеш дощем звідтіль,

а потім твій ручай морські обіймуть хвилі»

Ще раз в цей світ Господь не нас пошле гінцями

в грядущім не мені стрічатись, друзі, з вами.

Ловіть же мить життя: не прийде вдруге, ні!

Не прийдемо і ми з відомої вам ями.

Як можеш, не тужи за днем скороминущим,

не отягчай душі минулим і грядущим.

Скарби свої розтрать ще в грішному житті,

бо в потойбічний світ ти підеш неімущим.

Не хмур, будь ласка, брів, терпи удари долі:

найшвидше гинуть ті, які душею кволі.

Над нами фатум скрізь. І він сильніший нас.

Не лий даремно сліз не сип на рани солі.

Пилинка ця була живою, вірогідно.

Кучериком або бровою, вірогідно.

Зітри з лиця свого ти ніжним рухом пил:

красунею він був Зухрою, вірогідно.

У русі Всесвіту одна мета людина.