Дядько, що виходив із Роліту, то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкішні апартаменти у цьому новому будинку товариства літераторів, що розташовувався на вулиці Леніна і котрий називали «панським» за те, що у квартирах навіть була кімнатка для челяді, однак не було повноцінної кухні. Передбачалося, що творча еліта їстиме в їдальні літераторів, а кухня їм потрібна хіба що для того, щоб скипятити воду в чайнику на індійський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?
Бажан як раз думав про той випитий свій вранішній чай. Однак не в Роліті, з котрого він ще наприкінці сорокового року переїхав у нове житло з новою дружиною. Йому хотілося десь спробувати справжній запашний чай, як той, що він пив, якось побувавши в Англії[11]. Проте він міг хіба що про це мріяти. Головне нікому не казати. Тс-с-с «Можна ж якось і самому щось таке стелепати? Хіба ні? Куплю чай. Краще у Львові, заграничного. Насиплю в чашку заварки повну ложку Розмірковував собі письменник. Ну або попрошу Пантелеймоновича звідти привезти. Це ж його, здається, направили від спілки відкривати урочисто обласну бібліотеку? А в мене вийде так само, як у Лондоні? Чи вони все ж таки той свій легендарний чай якось інакше заварюють? Ну, молока наллю». Він пройшов повз юнака з палкими очима, що проводжав його слід і все розмірковував про суто побутові проблеми. Бо ніякої челяді в його колишній ролітівській квартирі, котру він залишив першій дружині, не було, а кімнату для неї було віддано племіннику колишньої дружини, котрий приїхав до Києва вступати на інженерний. І навіть мансардою, великою й просторою він ніколи не користувався. Бо ще на перших ролітівських зборах мешканців управдомша оголосила, що «згори» прийшла рознарядка віддати всі мансарди жильців під художні студії зубожілим митцям пензлів і фарб.
Потім Бажан розмірковував, чи варто на ролітівських зборах підтримати пропозицію секретаря президії спілки позачергово друкувати збірку поезії якогось юного дарування тільки тому, що він влучно передав постать Сталіна та його роль у Великій Вітчизняній війні: «Адже він навіть не член Спілки письменників. Жодних воєнних нагород не має Чому ми мусимо його друкувати? Адже на черзі Тімірязєв. Можна йому сказати, щоб до повісті дописав постать Сталіна. У нього також правдоподібно й влучно вийде. Він раніше про Сталіна тільки й писав» Поглинутий своїми дрібязковими проблемами, Микола Платонович перейшов вулицю в належному місці (не перебігав, як деякі недбалі пішоходи, а коло пішохідного острівця, що блимав круглою лампочкою), попередньо подивившись в усі боки, аби його ненароком не збили.
Починав накрапати дрібний дощик, і відомий літератор поважно накрив свою макітру, що вже починала лисіти, газетою, зігнувшись у три дуги, як це чинили всі інші пішоходи. Зробив те, що належить, і саме так, як заведено. Жодних несподіванок. Одна рівна творчість на замовлення.
Він не озирався назад, бо талановиті письменники Радянського Союзу не просторікують щодо минувщини, а завжди підтримують лінію партії і так само не дивляться через плече, щоб побачити, можливо, там, позаду, щось, або когось, хто в сто разів більше вартісний того, аби творити. Бо ж живий. Не вмер зсередини.
* * *Олексій тоді прийшов додому й за тарілкою борщу все думав про ту загадкову назву «Роліт». Потім запитав у мами. Та зневажливо сказала: «Тобі до тих, до котрих повага й лаврові вінки, ніколи не дорости. Бо їх одиниці. А інші побиваються. Пишуть он, як я, свої віршики в зошитки. А то й іще страхітливіше.» І хоча хмикнула після оцих своїх слів, а все ж прочиталося щось таке в її очах справжнє. Якась така прихована повага і захват. Недосяжна вершина. Величина. Однак Наталя враз вдала, ніби готує обід, і відвернулася від Олексія до кухонного столу. Але про себе подумала: «Пишуть в зошитки, але все ж таки пишуть? Як я? Чи все ж читають комусь? Або бояться, що і їх доведуть до ручки, як Хвильового та Скрипника? А інші? Канатоходці бісові. На одній скелі Україна і все, що їм дороге, з іншого боку брила комунізму, а між ними канат. І ким же може стати син? Самогубцею чи канатоходцем?»[12].
Пізно ввечері батько, котрий саме прийшов додому, взагалі на його запитання про українських письменників кілька разів кліпнув і коротко відрізав: «Забудь. То небезпечні невдахи». Звісно, якби Геннадію Петровичу тоді сказати інакше Пояснити, що то просто невдахи, і бути одним із них небезпечно. Так ні ж Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.
Пізно ввечері батько, котрий саме прийшов додому, взагалі на його запитання про українських письменників кілька разів кліпнув і коротко відрізав: «Забудь. То небезпечні невдахи». Звісно, якби Геннадію Петровичу тоді сказати інакше Пояснити, що то просто невдахи, і бути одним із них небезпечно. Так ні ж Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.
І тут Олексію після фільмів про розвідників почали ввижатися пригоди. Небезпечні невдахи, себто літератори насправді перетворилися ледь не на шпигунів або льотчиків-диверсантів із фільмів щонайменше.
Наступного дня після останнього уроку ненависної йому математики він побіг до того будинку, щоб подивитися, хто ще в нього входить і виходить.
* * *Роліт на початку був і справді вершиною-величиною. Але вже лубочною. Олексій цього, звісно, не знав і не міг знати. І не лише через вік, а й через те, що пропаганда працювала ідеально. Може, й найкраще з усіх систем Радянського Союзу, завдяки чому той і міг існувати.
Так ось, будинок робітників літератури завжди був лубочно-підконтрольною вершиною, після того як до влади прийшов пахан Сталін. Ну тобто від самого початку свого існування в тисячу девятсот тридцятому році. Насправді Роліт перший конструктивістський будинок, доведений із первісного проєктування Костирка та Кричевського[13] майже до буквальної коробки почали заселяти мешканці на початку грудня тридцять четвертого. Але ж спочатку був збудований харківський будинок літераторів «Слово» прямий пращур першого Роліту, з якого почали знищувати митців. З нього почалося Розстріляне Відродження, адже до 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести. І якби не перенесли столицю з Харкова до Києва, то невідомо, чи добудували б вічно заморожене будівництво першого Роліту. А так Деякі з тих, хто вижив, харківських письменників остаточно перекваліфікувалися на оспівувачів радянської системи й переїхали до Києва. Так би мовити, долучилися до новоствореної столиці. Знову під ковпаком, аякже.
Адже Сталін, як і будь-який дракон, не поважав ні варіативності, ні ініціативи та всього, що із цими поняттями повязаного, тобто творчості. Ба більше, боявся й рубав на кореню. Однак, звісно, мали бути українська мова, українська література й українські літератори. В кожній республіці свої. Якісь там І навіть періодика, і навіть радіо, і навіть вишиванки. Та нехай будуть. Головне ніякої самодіяльності. Все за планом. Пятирічним. Та будь-яким. Субординація. Адже це, кузькіна мать, не ринкова економіка, то чого пнутись? Основна мета збереження усталеного порядку.
Збереження усталеного порядку. Лібералізм геть. Конструктивний лібералізм і того страшніше. Натяк на націоналізм підозра в зраді. Націоналізм дорівнює табори. І можна тільки просто сільську українську мову. Просто лубяну.
Ви можете говорити українською і навіть повинні на свята співати українських пісень. Тільки памятайте, що західняки зрадники упівці. І ніякі вони вам не браття. Неприборкані й неприкаяні. А ми Центральна Україна і маємо їм дати приклад. Своєю гармонією. Своєю свіжістю. Своєю непохитною життєрадісністю. Своєю лубочністю Тьху!
Те слівце вїлося в Олексіїв розумовий лексикон. Він його в жодному разі не озвучував. Однак воно було, існувало. Виникло якось саме собою, і пояснювало майже все, коли йому було невтямки; коли якось непевно та неточно. Занадто життєрадісно, як на травневих мітингах. Занадто злагоджено, як на радіотрансляціях зїздів ради депутатів.
Так ось. Олексій стояв навпроти Роліту наступного надвечіря й силувався згадати прізвище того полисілого дядьки у вишиванці, котрого ось тут вчора зустрів. Він згадав, що вже бачив десь його обличчя. У якійсь газеті. Однак прізвище вивітрилося з юнацької голови
* * *Микола Платонович, у свою чергу, і бром би випив, якби це його заспокоїло і він би зміг після цього читати українську історію, не хвилюючись[14]. Однак він був занадто розумним, аби бром йому допоміг і «лубочним» (як би висловився Олексій), а насправді просто хитрим, пристосуванцем і не тому, що хотів бути відомішим, або краще жити (хоча краще жити хочуть усі, крім осіб з перманентною депресією в тяжкій формі) він просто хотів жити. Найважливіше він хотів просто вижити
Однак про все за порядком.
Бажан тоді вже став неабиякою шишкою. Адже вже довів свою благонадійність. Був депутатом Верховної Ради і УСРС і РСР, а до того, менше як рік тому, пішов із посади заступника голови Ради міністрів УРСР. Видатна особа. Варто було тільки «почати лизати сраку Сталіну» як він подумки спересердя нерідко зазначав як все налагодилося. Справу на нього, котру до того роздували кілька років, ураз закрили. Тільки підтримуй державний курс, небораче. Жодної критики, не дай Боже. Тільки уславлення й оспівування. Та будь, як усі, врешті-решт. Досить викабелюватися.