І Бажан був. Був, як усі. Бо хто ж хоче до ГУЛАГу? До того самого, до котрого по етапу зовсім несподівано невдовзі потрапить Геннадій Петрович.
Бідний Гена По факту так старатися все життя, бути благонадійним аж навіть боятися подумати неправильно про Радянську владу І тут Життя ще та штука.
* * *Що для нього було щастям? Чи було те щастя взагалі? Миті радості? Хвилини самовдоволення через добре складений рядок? Чи вічне копання в собі, в літерах-складах-реченнях своїх і чужих? Література. Будинок робітників цієї каторжної літератури, і річ не втому, що щось не так із нею: щось не так із робітниками. І не тому, що література в них погана. Бездоганна така собі українська література. З кровю вирощена на безкраїх просторах кріпацтва й щедрою рукою надана паном кріпакам (читай громадянам). Мовляв: Постановляю, можна! Пишіть собі! Але ось так і отаке, і ні кроку Чуєте? Ні кроку
На сторінках радянських літераторів Роліту та героїчна колись українська література набула неабиякої довершеності, вихолощеності, правильності
Бо все, що не підпадає радянському канону, нещадно критикується на зібраннях тих літераторів, і наказують їм згори, під копірку, якими саме словами критикувати та які постанови ухвалити, аби, чого доброго, не вийшло такого собі другого Яновського. І потім протоколи цих усіх зборів письменницьких ретельно читають високопоставлені урядовці з червоним олівцем у стиснених пальцях, котрий нещадно править, закреслює, переінакшує дає настанови на наступні зібрання. Покращує ідеологічний курс партії серед українського літераторства. Віщує.
І тоді в тих письменників зявляється новий шедевр. Його уривки друкують, приміром, у «Радянському письменнику» (а то ж такий успіх, товариші!) і «Сталінське слово», звеличене в тому шедеврі, з новою силою гримотить на всю республіку!
І міцніє «Союз нерушимый республик свободных», котрих «Сплотила навеки Великая Русь»[15] в обличчі України як правонаступниці Київської Русі, але хто ж про це заїкнеться тепер, їй Богу?
За це того автора шедевру друкують багатотисячним накладом, його твори додають у шкільну програму, і він із усіма своїми клунками переселяється в Роліт.
Олексій мріє власними руками підтримувати йому тяжкі й, до речі, єдині двері єдиного парадного нового, панського будинку Роліту. Олексій уже друкує на машинці свої вірші та мріє, мріє потрапити всередину. Стати причетним до цього світу шляхетних і славетних робітників літератури!
Йому пятнадцять. І хоча він уже апелює таким ось слівцем, як «лубочність», він і гадки не має, що хоче зєднати своє життя з підневільними системі, нещасними робітниками літератури
* * *Сонце яскраво світило. Вже наступного дня Олексій прогулював тренування на футбольному стадіоні, сидячи сумирненько на лавочці й видивляючись в усі очі в той Роліт. Він уже дещо дізнався про Миколу Платоновича, і чомусь саме його хотів побачити. Щось його вабило до цього впливового й водночас наляканого та тендітного чоловіка. Юний поет ще не відав, що доля швидко зведе їх дуже тісно разом.
Ніби виконуючи потаємне бажання юнака, з дверей будинку літераторів вигулькнув Бажан і кудись швидко покрокував, як учора. Олексій схопився і хотів було його окликнути й щось запитати. Однак він натужно подумав: «А що я можу запитати Миколу Платоновича? Як написати вірш? Ну що, ну от що я йому скажу?!».
І в тому відчаї своєму Олексій, сам того не плануючи, просто пішов за ним. Спочатку, бо здивувався, що той чимчикує в правильному напрямку, себто дорогою до його домівки, потім бо його то заінтригувало. Весь час парубок собі думав: «Ну ось. Ось зараз же. Він же має колись звернути? І тоді, ну й чорт із ним! Не взнаю я, куди він прямує. Піду собі додому. Але ось доки Доки йдемо ми в одному напрямку»
Микола Платонович напрочуд довго йшов у правильному напрямку Так довго, що Олексій пройшов зайвий квартал, аби таки перевірити, куди той чимчикує. Річ у тім, що ще наприкінці 1939-го Бажан зі своєю новою дружиною Ніною Володимирівною доктором медичних наук, що мала холодний, вбивчий погляд, переїхали з «панського» будинку Роліту в казковий рожевий замок по вулиці Карла Лібкнехта, 19[16], котрий нагадував оселю принцеси з казок Шарля Перро, де отримали квартиру. І це було напрочуд близько від домівки Олексія. Якихось сто, ну може сто пятдесят метрів.
Олексій ішов за Бажаном до останнього. Потім зустрівся з тяжкими дверима парадного, розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов у протилежному напрямку, насвистуючи собі щось під ніс. А навкруги пахтіли жоржини й плакали липи, так само, як тоді, коли ми бігли до нього додому, за якихось пятнадцять років по тому, під літньою зливою.
* * *Тоді, коли за Миколою Платоновичем зачинилися тяжкі двері парадного, Олексій не знав цього, поет і далі щось бубонів собі під ніс: «Юро, як я міг, Юро. Вибач»[17] Потім він уже за звичкою перейшов на роздуми про нові статті енциклопедії.
А за кілька кроків до того, як подзвонити у двері своєї квартири, пригадав усе, що мусить сказати і про що запитати дружину й вдягнув на себе «домашню» маску. Життя йшло далі й, так само, як і більшості, Бажану доводилося вдягати різні маски. Одну для режиму та його посіпак, іншу сімейну. Була ще маска поета, але її він витягував усе рідше й рідше. Вона вимагала певної свободи та розкутості. Розкутості навіть ще більше, ніж примарної свободи. Однак ані першого, ані другого в нього не було вдосталь. Проте Бажан уже давно призвичаївся і на долю не нарікав.
Зовсім інша справа Олексій. Екзальтований, наївний, юний, романтичний. Абсолют непередбачуваного максималізму. Він ще не міг із собою піти на такі компроміси.
Я.
Ви колись кохали? Я маю на увазі по-справжньому? І тут могла б початися довга дискусія про те, що ото є таке «по-справжньому». І хтось би мені точно заперечив, що оте моє «по-справжньому» зовсім не таке, як у нього. Що ж Варто визначитися з термінологією, як би сказали науковці.
Кохати.
Кохати по-справжньому, як на мене, це коли тобі життя не шкода за коханого. Досить банальне визначення, буквально шекспірівське, тому вважатимемо його катехізисно-традиційним. Не згадуймо, скільки років було Ромео й Джульєтті, й не дискутуватимемо з приводу, що то було насправді: кохання чи пристрасть? У моєму випадку навряд чи пристрасть. Усе це тривало досить довго й мало неприємні наслідки. А тому в нашій термінології нехай зявиться ще одне поняття.
Неприємність.
Неприємність по-справжньому. Це коли тобі реально болить, і ти переймаєшся чимось, що не вдалося. Тут може бути визначений і обмежений часовий інтервал, а може бути зовсім навпаки розтягнене й липке болото. Болото ваших почуттів, ваших бажань і вашого всього, й тому ви з того болота ніяк не можете виборсатися. Ви в ньому повільно загрузаєте. Тоді це вже не просто неприємність на кшталт начальник на роботі нагримав за якийсь прокол, і ви випили собі чарчину чи дві, поговорили про це з коханою людиною та й забули собі за тиждень. Ні Неприємність по-справжньому це коли у вас кохання по-справжньому до чоловіка, що не лише зациклений на собі (з цим ще можна жити-боротися, народити собі-йому дитину й тихо тішитися, іноді прихилившись до його плеча, коли він засне), а й небезпечний, деструктивний собі (ну, наприклад, син ворога народу, що спивається та все намагається себе знищити, протестуючи владі, з такою заповзятістю, немов то його життєвий план).
Так ось. У мене було відразу два терміни з нашої нової термінології кохання по-справжньому і неприємність по-справжньому. Тож розпочнімо.
* * *У нього завжди було погано з іменами. Познайомилися ми за одинадцять років по тому, яким передували згадані вище події. Він, доцент, вів у нас семінари й звертався ледь помітним кивком голови до мене, і я на правах старости миттєво називала йому імя того студента, котрого він хотів заслухати. Пізніше він мені зізнавався, що і мене запамятав тільки тому, що кожного разу я казала перед тим, як представити наступного: «Олексію Геннадійовичу, староста Маша» Потім він ще зізнався мені, що найбільше цінує в людях, коли вони, звертаючись до нього, відрекомендовуються. Бо памятає буквально кількох на імя, а ось та нова мода, коли замість звертання «товариш» стало заведено звертатися на імя й по батькові, повністю його спантеличує.
А ще він розповів мені, що саме оця його особливість стала на заваді футбольному майбутньому хлопці з юніорів побили його в туалеті, бо вважали зверхнім (а він просто не памятав, як кого звати).
І ще люди його цікавлять тільки з погляду літературності. Він так і каже мені вечорами вже на підпитку, десь поміж загублених сірих районів Гогеншенгаузена і з мрією перебратися кудись по той бік муру, існувати десь поруч із Порожнім зубом, котрий чудом уцілів у потойбіччі повоєння[18]. Так і каже: «Маша, той таксист читає Толстого німецькою, немов білінгва, бо знає того російською на память і таким чином вчить іноземну мову», відпиває ковток віскі й веде далі «Маша, він ну майже як у Вертинського граф-таксист, спадковий аристократ із Кенігсберга, він вчора мені дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я російською з ним ніколи, ну ти ж знаєш, Маша» І він памятає, їй бо, якийсь час памятає і імя, і по батькові того таксиста, бо ж Толстой і німецька Але нічого корисного, ніяких імен «потрібних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розуміти навіть його збочення, незважаючи на все те, що між нами було, і все те, що так між нами й не сталося. Він шизофренік, напевне. Він давно створив собі свій уявний світ із тонких переплетінь літературних космічних орбіт.