А коли моя сестра забажає ще раз вийти заміж? запитав граф. Що ж вона візьме у посаг?
То вже наш головний біль, графе, сухо відрізала мадам де Вандом. Коли вона вийде за мого сина, то прийме владу нашої родини. Ми ж і дамо їй посаг, якщо забажаємо видати її заміж ще раз. Хоча я сподіваюсь, що мій син, хай змилується над ним Господь, проживе довго.
Граф та мадам де Вандом ще деякий час поторгувалися, аби в кожної сторони залишилося враження, що згоди було таки досягнуто. Зрештою підписали шлюбну угоду.
Коли до покою увійшли сини графині де Вандом, від хвилювання бідолашна Ізабелла сполотніла так, що граф де Вертю злякався, аби вона не знепритомніла. Він тримав сестру за руку, пальці її зробилися холодними й тремтіли. Зрештою, немає нічого дивного в тому, що юне дівча так нервує на заручинах та весіллі. Хоча він добре памятав, як його друга сестра Маргарита чотири роки тому їхала до Бретані: жодної сльозинки, лише придворна церемонність, стриманість та гідність. І це у ледь десять років! Філіпп досі жалкував, що, підтримуючи ту дорослу придворну гру, навіть не обійняв сестру перед розлукою. Він боявся, що сердешна не стримає почуттів і прилюдно розридається. Тому зараз, намагаючись підбадьорити Ізабеллу, він легко стискав її долоню, показуючи, що він досі із нею й вона може розраховувати на його підтримку.
Це, з ласки Божої, ваш наречений, моя сестро. Рауль де Вандом, сказав Філіпп де Вертю, знаком запрошуючи шевальє у чорному підійти ближче. Весілля буде призначене за рік.
За рік? Ізабелла досі почувалася дівчам, що робить перші непевні кроки в Анжері, лише слухає й спостерігає. Вона ще не встигла спізнати радощів придворного життя. Дівчина аж подих зачаїла. Чому ж усе так швидко відбувається в її житті? Два місяці при дворі, за цей час було не більше трьох бенкетів, одне соколине полювання. Правда, були дві павани з дофіном та кілька з іншими шевальє. Тільки-но жалобу зняла І от, уже заручена!
Ізабелла так і вклякла в центрі невеличкого прийомного покою королеви, де її величність давала аудієнції чи розбирала скарги васалів. Струнка й витончена у своєму темно-синьому оксамиті, із розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досі не насмілювалася підвести погляд до нареченого. Коли дівчина побачила перед собою довгі носи черевиків, бо дивилася у підлогу, вона граційно й повільно, наче у придворному танці, присіла у реверансі. Рауль вклонився у відповідь і завмер у нерішучості. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дівчині. Він обережно випростав тонку білу руку з темного довгого рукава і з подивом виявив, що підкладка рукава у неї червлена, як кров. Пальці в дівчини були довгі, тонкі й прозорі, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом віддала свій перстень із рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав її завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей і знову втупилася у біло-синій паркет підлоги. Від несподіванки той випустив її руку і стояв скамяніло, не підводячи очей. І відразу ж сам на себе розсердився: хіба йому пятнадцять років, аби розгубитися у присутності такої юної дівчини, нехай і гарненької?
Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаївши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своєму темному вбранні, з якого деінде проглядала червлена нижня спідниця, наче соковита оксамитна мякота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнакові щось сказати, та він, попри звичну красномовність, не міг добрати слів.
Дамуазель, я ще ніколи не був таким щасливим нарешті промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмішка трималася на його вустах.
Ізабелла повільно підвела погляд, зустрілася із його світло-блакитними очима й зрозуміла, що її воля витікає з неї, як вода з надщербленої посудини. Вона, наче захищаючись, щільно стисла вуста і втупилась у гентські шпалери на стіні. Рауль аж сяяв білозубою усмішкою, він був у такому захваті, що кожен порух її тонкого обличчя видавався йому бездоганним.
До тієї миті, коли молодий Вандом уперше побачив Ізабеллу, вона була для нього не більше ніж втіленням обіцянки двох замків, що мала принести як посаг. Він добре усвідомлював свій обовязок перед родиною: заручитись, одружитись, отримати посаг та якнайшвидше сина. І не зважати на якісь дурниці чи гарною буде наречена, чи буде йому до вподоби. Ніхто не перевірятиме, скільки свічок горить у подружній ліжниці та чи горять узагалі. Зрештою, при дворі повно гарних дам. Хтось буде щасливим у шлюбі, хтось ні. Хтось відважиться завести коханця, а хтось усе життя буде мовчки терпіти нелюбого чоловіка у ліжку. Рауль де Вандом був ще надто молодий, аби перейматися подібними думками. Кожна вродлива жінка для нього була як красива квітка, до якої тягнеться рука, щоби зірвати і, помилувавшись, жбурнути геть. У шлюбі їхнього кола мало почуттів, лиш обовязок. Його обовязок як чоловіка передовсім захищати дружину. Він ще раз подивився на Ізабеллу, на її білу, як сніг, шию у високому комірі й відчув хвилювання. Коли до звичного обовязку додасться ще й трохи задоволення, адже наречена йому до вподоби хіба ж це погано?
І хоча для заручин було достатньо такого прилюдного обміну каблучками та ще із засвідченням духівника королеви, усі присутні спустилися до замкової каплиці, де відбулися ще й церковний обряд та меса.
Вандом дивився на Ізабеллу, не розуміючи до ладу своїх почуттів, уражений лише її юною красою, незвичним поєднанням кольорів, що дражнило, захоплювало й не відпускало. Визнані придворні красуні мали попелясте чи рудувате волосся, блакитні або зеленаві очі, прозору, аж голубувату шкіру. Ізабелла ж мала волосся кольору стиглої пшениці, носила його розпущеним, як дозволено незаміжній дівчині у почті королеви. А очі у неї були темно-карі на тлі ніжної шкіри обличчя. При дворі досі памятали, що її мати, Марієтта дАнгієн, була жінкою неймовірної вроди. Від неї в Ізабелли ота яскрава врода, наче маківка на пшеничному полі. Рауль раніше не звертав уваги на таких юних дівчат. Скільки їй? Чи є тринадцять? При дворі повно легковажних заміжніх дам, що відверто нудьгують, поки їхні чоловіки бються десь під прапорами дофіна. Ті дами не потребують ані делікатності, ані довгих упадань, пристрасть їх, як липнева спека, бажання нестримні й тішать самолюбство. Рауль завжди квапився за першої ж нагоди вгамувати тілесну спраглість. Ізабелла здавалася тендітною, як ледь розквітлий пупянок. Рауль здивувався власній делікатності почуттів.
Отієї присяги, що вони дали в замковій капличці, хіба не достатньо, аби ділити з нею ложе? Нащо чекати ще рік? Хоча дівчина приголомшена, у неї тремтять руки, вона не сміє подивитись у вічі й ковтає слова, коли відповідає на його запитання. Ізабелла й сама дивувалася, бо за два місяці при дворі вона гадала, що добре засвоїла придворні манери й навчилася гри у залицяння. Але поруч із Вандомом вона розгубилася, як дівча, що виховувалось у провінційному монастирі й уперше потрапило до королівського двору. Шляхетна дівчина не може так забуватися у присутності шевальє. При дворі усі грають у куртуазні ігри, кожне слово має кілька відтінків значення, просякнуте фліртом, усюди тонкі натяки й жодних обіцянок та гарантій. А в неї зрадливо тремтять руки, вона не може посміхнутись чи витримати його проникливий погляд. Звичайно, мадам де Гокур не картатиме її за такі прояви соромязливості. Але решта більш досвідчених придворних дам напевне візьме на кпини маленьку фрейліну
Єдине, що запамятала Ізабелла того дня, який розпочався з чергування у покоях її величності й скінчився надзвичайно скромною, зважаючи на жалобу родин та стан справ у королівстві, вечерею це відчуття приголомшення. Рауля, звісно, всадовили поруч із нею. Він намагався бути чемним, пропонуючи нареченій страви чи вино. Від хвилювання Ізабелла втратила зазвичай добрий апетит, забула про гарні манери та весь час відмовлялася. Рауль, попри те, що у свої шістнадцять почувався досить досвідченим, навіть не відразу второпав, що те все через перше враження, яке він справив. Що ж, у них ще буде час на куртуазні розмови. Зрештою, хіба котрась із дам мала привід на нього скаржитись? Від цієї думки Рауль сам собі посміхнувся й ще раз запропонував їй випити із одного келиха, що було у звичаї для наречених. Ізабелла слухняно й ніяково пригубила вино. Келих, призначений саме для заручин та весіль, був великий та важкий, з нього пили удвох. Ізабелла тримала його обома руками, а коли хотіла поставити на стіл, Рауль перехопив, на мить затримавши, й квапливо відпив саме з того місця, де торкалися її вуста.
Майже як поцілунок, дамуазель прошепотів він, нахилившись до самісінького вуха.
Її розпущене золотаве волосся пахло жасминовою есенцією. Як важко опанувати себе поруч із нею! Слід памятати про етикет та куртуазні манери.
Монсеньйоре дівчина досі не могла вирішити, чи варто заохочувати такі відверті знаки уваги, дозволяти таку близькість.
Ізабелла підвела переляканий погляд на графа де Вертю, який щось жваво обговорював із старшими братами Рауля. В її житті ще жодна особа чоловічої статі, окрім братів, не наближалася до неї так близько, не сиділа поруч так довго і не вимагала від неї спілкування аж із такою наполегливістю. Ізабелла добре затямила, як має поводитись на людях шляхетна дівчина: бути скромною, чемною, привітною, вміти розважити бесідою чи грою в шахи, танцями чи співом. Проте ніколи не виказувати зацікавлення, бажання чи ініціативи першою.
Коли я зможу вас знову побачити, дамуазель?
Це не мені вирішувати. Запитайте дозволу у її величності, монсеньйоре, я тепер її придворна дама, додала вона не без задоволення.